Гра престолів
Шрифт:
— …то завдадуть рішучого удару? — твердо закінчила Кетлін.
«Це все ти винна», прошепотів всередині голос. «Якби тобі не закортіло схопити карлика…»
Гвинтовими сходами вони підіймалися мовчки.
Головна вежа замку мала три кути, як і увесь Водоплин. Світлиця князя Гостера також була трикутна і мала кам’яний балкон, що випирав на схід, наче ніс якогось великого корабля, різьбленого з пісковця. Звідти володар замку міг спостерігати за мурами та баштами, або й зазирнути далі — туди, де зливаються води. Батькове ліжко винесли саме на цей балкон.
—
Гостер Таллі завжди мав чималу статуру; замолоду високий та міцний, з роками він ще й роздався ушир. Але хвороба розтопила і виїла м’язи та плоть, лишивши самий кістяк. Навіть обличчя всохло і запало всередину. І тоді, коли Кетлін бачила батька востаннє, його брунатну бороду та волосся вже добряче побила сивина, але дотепер вони стали білі, мов сніг.
Батькові очі розплющилися на Едмурів голос.
— Китичко, — пробурмотів він слабким, переривчастим, хрипким від болю голосом. — Кицюня моя.
Тремтлива посмішка торкнулася його вуст, поки рука намацувала її пальці.
— Я видивлявся тебе…
— Залишу вас побалакати, — мовив брат, ніжно поцілував батькове чоло і пішов геть.
Кетлін стала навколішки і взяла батькову руку до своїх. Рука була велика, але безсила і геть позбавлена плоті; просто під шкірою гуляли кістки.
— Ви мали повідомити мені, — мовила Кетлін. — Гінцем, круком…
— Гінців перехоплюють і допитують, — відповів він. — Круків збивають стрілами…
Його скрутив раптовий напад болю, пальці уп’ялися їй в руку.
— В нутрощах у мене сидять раки… сидять і роздирають їх клішнями. Вдень і вночі. Ті раки мають гострі клішні, ой, які гострі. Маестер Виман робить мені сон-вино, дає макове молоко… Я багато сплю… але хотів прокинутися, щоб зустріти тебе. Я боявся… коли Ланістери захопили твого брата, поставили навколо свої табори… боявся, що не побачу тебе перед смертю… боявся…
— Я тут, батечку, — мовила вона. — Разом з моїм сином Роббом. Він теж хоче вас бачити.
— Твій хлопчик, — прошепотів він. — Він мав твої очі, я пам’ятаю…
— І зараз має. А ще ми привезли Хайме Ланістера у кайданах. Водоплин знову вільний, пане батьку.
Князь Гостер посміхнувся.
— Я бачив. Минулої ночі, коли все почалося, я наказав… я мусив бачити. Мене принесли до брамної башти… подивитися з мурів. Ой леле, яка краса… хвиля смолоскипів, бойові кличі над водою… такі рідні… коли спалахнули гуляй-городи, о боги… в ту мить я помер би щасливим, але мусив спочатку побачити твоїх дітей. То це вчинив твій хлопчик? Твій Робб?
— Так, — з шаленою гордістю відповіла Кетлін, — це вчинив Робб… а ще Брінден. Ваш брат теж тут, пане батьку.
— Брат… — Батьків голос стишився до слабенького шепоту. — Чорноструг… то він повернувся? З самої Долини?
— Так.
— А Ліза? — Прохолодний вітерець поворушив біле тендітне волосся. — Боги ласкаві, твоя сестра… вона теж приїхала?
Така надія, така жага звучала у голосі князя, що його дочці нестерпно було казати батькові правду.
— Ні, пробачте
мені…— А… — Обличчя зів’яло, світло пригасло у очах. — Я прагнув побачити її ще раз, перш ніж…
— Вона лишилася у Гнізді разом з сином.
Князь Гостер стомлено кивнув.
— З Робертом. По смерті бідолахи Арина він став князем Робертом… Пам’ятаю… але чому вона не приїхала з тобою?
— Сестра злякана, пане батьку. В Соколиному Гнізді вона почувається безпечніше. — Кетлін поцілувала зморшкувате батьківське чоло. — Робб чекатиме вашої ласки. Ви приймете його? А Бріндена?
— Твого сина, — прошепотів він. — Так. Сина Кет… він має мої очі, я пам’ятаю. Від самого народження. Приведи його… так.
— А вашого брата?
Батько перевів очі кудись за річку.
— Чорноструг, — мовив князь. — Він уже одружився? Взяв за дружину… якусь дівчину?
«Навіть на смертному одрі», майнула в Кетлін сумна думка.
— Він не одружився. Ви ж знаєте, пане батьку. І ніколи не одружиться.
— Я казав йому… наказав йому одружитися! Я його пан і володар. Він знає. Це моє право — влаштувати його шлюб. Гарний шлюб. Дівчина з Рожвинів. Старий дім. Гарна дівчина, вродлива… веснянки… Бетанія, так. Бідна дитина. Досі чекає. Еге ж. Досі…
— Бетанія Рожвин вийшла заміж за князя Рябина багато років тому, — нагадала Кетлін. — І має в шлюбі з ним трьох дітей.
— А хоч би й так, — пробурмотів князь Гостер. — Хоч би й так. Він плюнув їй у обличчя. Всім Рожвинам. І мені. Своєму панові, своєму братові… отакий собі Чорноструг. Я мав інші пропозиції. Дівчина князя Бракена. Вальдера Фрея… будь-яка з трьох, він сам казав… То він одружився? З кимось? Хоч із ким-небудь?
— Ні, — відповіла Кетлін, — але все-таки проїхав багато довгих верст, аби побачити вас. Пробився до Водоплину з боєм. Мене б тут зараз не було, якби не допомога пана Бріндена.
— О так, він змолоду був славетний воїн, — промимрив батько. — Воювати вивчився добряче. Аби кого Лицарем Брами не поставлять.
Князь відкинувся на спину і заплющив очі, смертельно втомлений.
— Хай прийде. Пізніше. Зараз посплю. Надто хворий, аби сваритися. Хай прийде пізніше, Чорноструг…
Кетлін ніжно поцілувала батька, розгладила йому волосся і залишила у тіні вежі, над швидкою водою, що плинула внизу. Батько заснув, не встигла вона ще вийти зі світлиці.
Коли Кетлін повернулася до нижнього замкового двору, то побачила пана Бріндена Таллі, що стояв на водяних сходах у мокрих чоботях і балакав з сотником сторожі Водоплину. Забачивши її, він негайно припинив розмову й підійшов.
— Як?..
— Помирає, — відповіла Кетлін. — Саме так, як ми боялися.
Різьблене зморшками обличчя дядька скривилося від душевного болю. Він скуйовдив пальцями рясне сиве волосся.
— Він прийме мене?
Вона кивнула.
— Каже, що надто хворий, аби сваритися.
Брінден Чорноструг видав короткий смішок.
— А я надто старий вояка, аби йому вірити. Гостер дорікатиме за ту дівчину Рожвин і тоді, як ми підпалимо його поховальне вогнище. Така вже чортова кістка.