Гра престолів
Шрифт:
— Законне право, — вперто мовив Робб. У цю хвилину Кетлін не могла не помітити моторошної подібності сина до батька.
— То ви хочете, аби ми стали за Станіса? — запитав Едмур.
— Не знаю, — зізнався Робб. — Я молюся, аби мені вказали, що робити, але боги не відповідають. Ланістери стратили мого батька, звинувативши у зраді, та ми всі знаємо, що вони збрехали. Але якщо Джофрі — законний король, а ми проти нього битимемося, то й справді станемо зрадниками.
— Мій вельможний батько порадив би не поспішати, — мовив поважний роками пан Стеврон з тхорячою усмішкою Фреїв. — Почекати, поки два королі граються у гру престолів. А коли скінчать, присягнути переможцеві, або ж стати
Його голос потонув у ревищі гніву.
— Боягуз! — гримів Великоджон.
— Благати про перемир’я — означає показати слабкість, — заявила пані Мормонт.
— До дідька викупи! Не можна віддавати Крулеріза! — горлав Рікард Карстарк.
— Але чому ви проти миру? — спитала Кетлін.
Панство перевело на неї очі, але вона відчула тільки погляд Робба, нічий інший.
— Пані матінко, вони замордували мого вельможного батька і вашого чоловіка, — похмуро відповів він. А тоді витяг з піхов меча і поклав на столі перед собою, осяявши грубе дерево яскравою крицею. — Ось мій мир. Для Ланістерів в мене іншого нема.
Великоджон схвально заревів, додалися голоси інших панів, брязкіт мечів, стукіт кулаків по столах. Кетлін почекала, поки всі заспокояться.
— Панове, — мовила вона до них. — Ви всі були підданими князя Едарда, але ж я ділила з ним постіль та виношувала його дітей. Чи не гадаєте ви, що моя любов до нього слабша за вашу?
Її голос трохи не зламався з суму, але Кетлін глибоко вдихнула і опанувала себе.
— Роббе, якби твій меч міг повернути його до життя, я б не дозволила вкласти його до піхов, доки Нед знову не встав би зі мною поруч… але ж його більше немає, і цього не змінять хоч сто Шепітних Пущ. Загинув Нед, загинув Дарин Роголіс, загинули відважні сини пана Карстарка та інші хоробрі воїни. Ніхто з них вже не повернеться до нас. Чи не досить нам пролитої крові?
— Ви жінка, пані моя, — пробурчав Великоджон своїм гучним басом. — Жінки в таких речах нічого не тямлять.
— Ваша стать слабка і добросерда, — погодився пан Карстарк, якому батьківське горе прорізало на лиці свіжі зморшки. — А чоловіків втішає тільки помста.
— Дайте мені до рук Серсею Ланістер, пане Карстарк, і ви побачите, які добросерді бувають жінки, — відповіла Кетлін. — Я не вмію вести військо у бій, але відрізняю плідне від безплідного. Ми пішли на війну, коли зграї ланістерівців плюндрували річковий край, а Нед сидів у полоні, брехливо звинувачений у зраді. Ми билися, аби захистити себе і здобути волю моєму панові чоловікові.
— Гаразд, одне ми зробили, а іншого вже не повернеш. Я плакатиму по Недові до кінця своїх днів, але треба подумати і про живих. Я хочу назад моїх доньок, але королева досі тримає їх в себе. Якщо мені запропонують зміняти чотирьох Ланістерів з нашого полону на двох Старків з їхнього, я радо погоджуся і подякую богам. Я хочу, щоб ти, Роббе, живий і здоровий правив на Зимосічі зі столу свого батька. Я хочу, щоб ти прожив життя, цілував дівчину, одружився, взяв на руки власного сина. Я хочу підписатися під кінцем цього жаху. Я хочу додому, панове — оплакати свого чоловіка.
Коли Кетлін скінчила, всі у палаті мовчали.
— Мир, — мовив її дядько Брінден. — Мир — це чудово, пані… але на яких умовах? Безглуздо перекувати меча на орало, щоб назавтра знову кувати з нього меча.
— За віщо загинули мої Торген та Едард? Заради чого я повезу до Карголду їхні кістки? — вигукнув Рікард Карстарк.
— Авжеж, — додав князь Бракен. — Грегор Клеган
знищив мої лани, вирізав моїх селян і лишив від Камінного Заплоту спалену руїну. А тепер я маю гнути коліна перед тими, хто його надіслав? За віщо ми билися, якщо тепер все має стати, як було?На подив і острах Кетлін, з ним погодився князь Чорноліс.
— А якщо ми таки вкладемо мир з королем Джофрі, то чи не зрадимо цим короля Ренлі? Раптом олень переможе лева, і де тоді опинимося ми?
— Що б ви там собі не думали, я ніколи не визнаю Ланістера своїм королем, — оголосив Марк Дудар.
— Я теж! — заверещав малий Даррі. — Ніколи!
Знову здійнявся галас. Кетлін сіла у відчаї. Адже їй майже вдалося. Була мить, коли її майже послухали, майже… але та мить скінчилася. Не буде миру, не буде часу зцілити рани, не буде безпеки й порядку. Вона поглянула на сина, що прислухався до суперечки панів: спохмурнілий, занепокоєний, але одружений зі своєю війною. Він дав обіцянку заручитися з однією з дочок Вальдера Фрея, але його справжню наречену — купу мечів — вона ясно бачила зараз перед собою на столі.
Кетлін саме згадувала своїх дівчаток і питала себе, чи колись ще побачить їх знову, аж тут на ноги зіп’явся Великоджон.
— ПАНОВЕ ТОВАРИСТВО! — залунав його голос аж під кроквами стелі. — Ось моя відповідь обом тим королькам!
І він лунко харкнув на підлогу.
— Плював я на того Ренлі Баратеона разом зі Станісом! З якого дива один чи інший має верховодити наді мною та моїм дідицтвом з якогось там квіткового сідала у Вирії чи Дорні? Що вони знають про Стіну, вовчу пущу чи кургани першолюдей? Та вони й справжніх богів не відають, а моляться на казна-що! А про Ланістерів скажу, що я їх вже наївся — хай тепер Інші доїдають!
Він потягся за плече і видобув свого величезного дворучного меча.
— Чому ми не маємо правити над собою самі? Ми ж бо одружилися з драконами, а драконів давно немає на світі!
Він вказав клинком на Робба.
— Онде сидить єдиний король, перед яким я схилю коліно, панове, — прогримів Джон. — Король на Півночі!
І він схилив коліно, і поклав меча до ніг її сина.
— Такий мир і мені до вподоби, — мовив князь Карстарк. — Хай забирають собі червону хату разом із залізним сідалом.
Він потяг з піхов меча-півторака.
— Король на Півночі! — вигукнув князь, стаючи на коліно біля Великоджона.
Підвелася й Маега Мормонт.
— Король Зими! — проголосила вона і поклала коло мечів шпичасту булаву.
Один за одним ставало на ноги річкове панство: Бракен, Чорноліс, Малістер. Ці доми ніколи не корилися Зимосічі, але Кетлін бачила, як вони оголюють клинки, схиляють коліна і вигукують старі слова, що їх не чували у державі більше як триста років — відколи Аегон Дракон зробив із семи королівств одне Семицарство. Але зараз ті слова знову гриміли між стін трапезної палати її батька:
— Король на Півночі!
— Король на Півночі!
— КОРОЛЬ НА ПІВНОЧІ!
Даянерис X
Земля навколо була червона, мертва, пересохла; у такій важко знайти добрячі дрова. Збирачі повернулися з покрученими тополями, ліловим чагарником, в’язками брунатної сухої трави. Вони вибрали два найпряміших стовбури, зрубали гілля, обдерли кору, розщепили колоди навпіл і поклали великим квадратом. Серединку квадрату заповнили соломою, чагарником, стесаною корою, оберемками сіна. Рахаро вибрав коня з того невеличкого табунка, що їм лишився; кінь не міг, звісно, рівнятися з гнідим хала Дрого, але ж тому гнідому і на цілій землі небагато б знайшлося рівних. Посередині квадрату Агго дав йому з руки зів’яле яблучко і звалив одним ударом сокири межи очі.