Чтение онлайн

«Забрали назад, то й нехай», думав собі Джон, «але залишитися все одно не примусите». Війна не скінчиться ані завтра, ані післязавтра, а друзі не зможуть його вартувати цілодобово. Дочекатися, щоб у його намір лишитися на Стіні повірили… а тоді хай тільки втратять пильність, і він знову втече. Але тепер уникатиме королівського гостинця. Можна рушити уздовж Стіни на схід — може, й до самого моря. Цей шлях довший, зате певніший. А можна й на захід, у гори, а тоді на південь перевалами. Так ходили дичаки: їхня дорога була важка і небезпечна, зате туди за ним ніхто не поткнеться. А за якихось п’ять сотень верст від Зимосічі та королівського гостинця

він не заблукає.

Семвел Тарлі чекав на них у старих стайнях. Занадто схвильований, аби спати, він сидів на землі, спершись на копицю сіна. Побачивши товаришів, він підвівся та обтрусився.

— Я… радий, що тебе знайшли, Джоне.

— А я ні, — відповів Джон, злізаючи з сідла.

Пип зіскочив з коня і скривився, зиркнувши на небо, що вже світлішало.

— Будь ласкавий, допоможи з конями, Семе, — попрохав коротун. — Попереду довгий важкий день, а спати нам вже часу не лишилося, дякуючи Снігові-воєводі.

На світанку Джон пішов до кухні, як робив кожного ранку. Трипалий Гоб не сказав нічого, лише віддав йому сніданок Старого Ведмедя: три варених яйця, підсмажений хліб, шмат шинки, миску зморшкуватих слив. Джон поніс їжу до Король-Башти, де й знайшов Мормонта на лаві коло вікна. Воєвода щось писав, а крук ходив туди-сюди по його плечах і бурмотів: «Зерна, зерна, зерна». Побачивши Джона, птах заверещав.

— Постав сніданок на стіл, — мовив Старий Ведмідь, піднявши очі від письма. — Я вип’ю пива.

Джон прочинив віконниці, узяв глек пива з зовнішнього підвіконня та наповнив ріг. Гоб дав йому лимона — ще холодного, з-під Стіни. Джон стиснув його в кулаку; поміж пальців потік кислий сік. Мормонт вимагав додавати лимон собі у пиво щоранку і казав, що саме тому досі має в роті власні зуби.

— Ти любив свого батька, хто б сумнівався, — мовив Мормонт, коли отримав від Джона свій ріг. — Але саме те, що ми любимо, знищує нас. Пам’ятаєш, як я казав тобі, хлопче?

— Пам’ятаю, — набурмосився Джон. Він не бажав говорити про смерть батька навіть з Мормонтом.

— То дивися, щоб не забув. Саме тяжку правду ми повинні засвоювати найміцніше. Принеси-но мені тарілку. Знову шинка? Та нехай. Якийсь ти на вид втомлений. Нелегко ганяти верхи під місяцем, га?

Джонові пересохло у горлі.

— То ви знаєте?

— Знаєте, — підхопив крук з Мормонтового плеча. — Знаєте.

Старий Ведмідь пирхнув.

— Ти гадаєш, Сніговію, що воєводами Нічної Варти обирають глухих та дурних? Аемон сказав мені, що ти напевне втечеш. А я відповів йому, що так само напевне ти повернешся. Я знаю своїх вояків… і своїх хлопчаків також. Честь спонукала тебе виїхати на королівський гостинець… і честь повернула назад.

— Мене повернули друзі, а не честь, — заперечив Джон.

— Хіба я сказав, що твоя честь? — Мормонт роздивлявся тарілку.

— Мого батька підло замордували. Ви гадали, я нічого не робитиму?

— Правду кажучи, ми гадали, що ти зробиш саме те, що зробив.

Мормонт скуштував сливу, виплюнув кісточку.

— Я наказав, щоб за тобою стежили. Твій від’їзд бачили. Якби тебе не повернули друзі, то перестрів би на шляху дехто менш дружній. Якщо, звичайно, ти не маєш коня з крилами. Чи маєш?

— Ні. — Джон почувався цілковитим дурнем.

— Шкода. Нам такий кінь не завадив би.

Джон випростався. Він казав собі, що помре гідно, і цього права в нього ніхто не відбере.

— Я знаю покарання за втечу з Варти, пане воєводо. Я не боюся померти.

— Померти! —

заверещав крук.

— Сподіваюся, що й жити не боїшся, — мовив Мормонт, нарізаючи шинку кинджалом і даючи шматочок птахові. — Але ти не втік з Варти — поки що. Осьде ти переді мною. Якби ми стинали голови усім хлопчакам, що вночі тікають до Кротовини, то Стіну давно б стерегли самі привиди. Але, може, ти сподіваєшся втекти знову назавтра, а може, через кілька тижнів. А й справді, хлопче, сподіваєшся чи ні?

Джон змовчав.

— Я так і гадав. — Мормонт почистив варене яйце від шкаралупи. — Твій батько мертвий, синку. Чи ти маєш змогу повернути його до життя?

— Ні, — похмуро буркнув Джон.

— От і добре, — зазначив Мормонт. — Ми з тобою вже бачили, як повертаються мертві. Хай боги збавлять побачити знову.

Він з’їв яйце за два укуси і виколупав шматочок шкаралупи з-поміж зубів.

— Твій брат вивів у поле всю силу півночі. Будь-хто з його значкових панів має під рукою більше клинків, аніж знайдеться в усій Нічній Варті. Навіщо їм здалася твоя допомога? Чи ти такий могутній воїн? Чи, може, ховаєш у кишені якогось мамуна, щоб зачаклував тобі меча?

Джон не мав відповіді. Крук тим часом дзьобав яйце, роздлубуючи шкаралупу. Потім просунув дзьоба в дірку і витяг нитки білка та жовтяка.

Старий Ведмідь зітхнув.

— Не одного тебе торкнулася ця війна. Напевне, моя сестра теж зараз їде під корогвами твого брата. Ще й зі своїми дочками, вбраними у чоловічу броню. Правду кажучи, стара Маега — вперта, запальна і норовлива, мов чугайстер. Ми ніколи не мирили з тією клятою відьмою. Але моя любов до неї не менша, аніж твоя — до твоїх сестер.

Мормонт скривився, вхопив останнє яйце і стиснув у кулаку, хряснувши шкаралупою.

— Ну, нехай і менша. Так чи інакше, якщо її вб’ють, я тужитиму. Але не тікатиму з Варти. Я проказав обітницю — так само, як і ти. Моє місце тепер тут… а де твоє, хлопче?

«Мені немає місця ніде», хотів відповісти Джон. «Я — байстрюк. Я не маю ані спадщини, ані імені, ані матері, а тепер ще й батька не маю.» Та слова не йшли з язика.

— Я не знаю.

— Зате я знаю, — відповів князь-воєвода Мормонт. — Здіймаються холодні вітри, Сніговію. За Стіною видовжуються тіні. Котер Пайк пише про величезні стада лосів, які тікають на південь та схід, до моря. А з ними й мамонти. Він повідомляє, що один з його людей знайшов здоровезні, химерних обрисів сліди ніг за якихось п’ятнадцять верст від Східної Варти. Розвідники з Тіньової Вежі знаходять села, залишені людьми. Пан Денис пише, що вночі вони бачать багаття у горах. Величезні багаття, що палають від вечора до світанку. Кворин Піврукий узяв полоненого у глибинах Кугави, і той побожився, що Манс-Розбишака знайшов якесь нове таємне укріплення і збирає в ньому всіх людей з-за Стіни, а навіщо — про те відають самі боги. Як гадаєш, твій дядько Бенджен — єдиний розвідник, якого ми втратили цього року?

— Бен-Джен, — каркнув крук і нахилив голову, зронюючи шматочки яйця з дзьоба. — Бен-Джен. Бен-Джен.

— Ні, — відповів Джон. Були й інші. Забагато.

— Ти гадаєш, війна твого брата важливіша, ніж наша? — гримнув старий.

Джон прикусив губу. Крук заплескав крилами на нього.

— Війна, війна, війна, — заспівав він.

— Ні, не важливіша, — сам собі відповів Мормонт. — Ласка божа, ти ж не сліпий і не дурний. Коли вночі по наші душі приходять упирі, гадаєш, нам не байдуже, хто сидить на Залізному Троні?