Гра престолів
Шрифт:
— Пан Кеван каже щиру правду, панове, — ствердив посланець. — Ми побудували навколо табору палісади з гострих кілків, та марно, бо навіть не відали про наближення ворога, ще й були відрізані один від одного. Спершу вони напали на північний табір. Ніхто їх не чекав. Так, Марк Дудар вже раніше нищив наших хуражирів, але ж він мав не більше за півсотні людей. Пан Хайме виступив напередодні ввечері, аби дати їм ради… принаймні він гадав, що саме їм. Нам повідомляли, що старківське військо знаходиться на схід від Зеленозуба і йде на південь…
— А розвідники? — Обличчя пана Грегора Клегана скидалося на вирубане з каміння.
Заляпаний кров’ю посланець хитнув головою.
— Наші розвідники весь час зникали. Ми гадали, то робота Марка Дударя. А хто й повертався, однак нічого не бачив.
— Хто нічого не бачить, тому й очі не потрібні, — відрізав пан Гора. — Виріжте їх та віддайте наступному розвідникові. Скажіть, що чотири ока мусять бачити більше, ніж два… а якщо не побачать, то наступний матиме шість.
Князь Тайвин Ланістер обернувся до пана Грегора і уважно роздивився його. Тиріон побачив блиск золота у очах батька, на які впало світло, але не сказав би, чи схвалює той слова Гори, а чи відчуває відразу. Князь Тайвин на військовій раді часто відмовчувався — більше слухав, аніж казав. Тиріон гаряче намагався наслідувати цю його звичку. Але зараз князь мовчав більше, ніж зазвичай, і навіть не торкнувся вина.
— Ви сказали, що напад стався уночі, — нагадав пан Кеван.
Гінець стомлено кивнув.
— Передовий загін вів Чорноструг. Він винищив наших вартових і розламав палісади для головного удару. Поки наші втямили, що відбувається, через рів до табору вже вдиралися вершники з мечами та смолоскипами. Я ночував у західному таборі — тому, що між річок. Коли ми почули звуки битви та побачили, як палають намети, князь Бракс повів нас до плотів, і ми спробували переплисти на той бік, але течія відносила нас униз. Таллівці почали жбурляти каміння з метавок на стінах. Я бачив, як одного плота розтрощило на тріски, а ще три перевернуло, і вояки з них потонули в річці… а на тих, хто таки подолав потік і опинився на іншому боці, вже чекали старківці.
Пан Флемент Бракс мав на собі буряково-срібного вапенрока, а на обличчі — такий вираз, наче звістки не лізли йому в голову.
— То мій вельможний батько…
— Вибачте, пане, — відповів гінець. — Князь Бракс був на тому плоті, що перекинувся, і мав на собі важкий обладунок. Він загинув мужньо, як личить лицареві.
«Радше дурневі», подумав Тиріон, крутячи в руках келиха та вдивляючись у винні глибини. «Вночі перетинати річку на так-сяк зліпленому плоті у важкім узброєнні, ще й коли на протилежному березі чекає ворог — якщо це лицарська мужність, то хай мене ліпше вважають боягузом.» Він спитав себе, чи радів князь Бракс із власної мужності, коли захлинався у чорній воді під тягарем лицарії.
— Табір між річками теж запопали, — казав далі гінець. — Поки ми пнулися перепливти на той берег, старківці підійшли ще й з заходу. Дві валки важкої кінноти. Я бачив велетня у кайданах князя Умбера та орла Малістерів, але вів їх сам хлопець зі своїм чудовиськом при боці. Я сам не бачив, але кажуть, що той пекельний вовчисько вбив чотирьох людей та пошматував десяток коней. Наші списники поставили стіну щитів і встояли проти першої навали, але таллівці побачили бій і відчинили браму Водоплину. Титос Чорноліс
очолив вилазку по підйомному мості та вдарив на стрій списників зі спини.— Рятуйте нас, боги, — вилаявся князь Листобрід.
— Великоджон Умбер підпалив гуляй-городи, які ми вибудували для облоги, а князь Чорноліс знайшов серед інших полонених пана Едмура Таллі у кайданах. Звільнив усіх і забрав із собою. Південний наш табір очолював пан Форлей Престер. Він відступив у повному бойовому порядку, коли побачив втрату інших двох таборів, з двома тисячами списників та стількома ж лучниками. Але тирошійський полковник, що очолював охочекомонні загони, вдарив на його корогви та перебіг до ворога.
— Семиклятий дідько. — Дядько Кеван був радше розгніваний, аніж здивований. — Казав я Хайме, щоб він не вірив тому драпіжникові. Хто б’ється за гроші, той береже вірність тільки калиті з золотом.
Князь Тайвин сплів пальці під підборіддям. Коли він слухав, рухалися лише його очі. Цупкі золоті баки облямовували обличчя таке нерухоме, що воно могло здатися різьбленою личиною, якби Тиріон не бачив крихітні крапельки поту на поголеній батьковій голові.
— Як це могло статися? — знову заскиглив пан Гарис Звихт. — Пан Хайме у полоні, облогу знято… та це ж нечувана біда!
Йому відповів пан Аддам Марбранд:
— Ми всі надзвичайно вдячні вам, пане Гарисе, за вказування на очевидне. Але питання полягає в тому, що зараз робити?
— А що ми, власне, можемо зробити? Військо Хайме вирізане, взяте у полон чи розбіглося. Старки й Таллі сидять просто на наших шляхах підвозу. Ми ж відрізані від заходу! Вони можуть вдарити на Кастерлі-на-Скелі, коли забажають, і хто їм завадить? Панове добродії, нас побито. Треба прохати миру.
— Миру? — Тиріон задумливо побовтав вино у келиху, зробив глибокий ковток і жбурнув порожнього келиха на підлогу, де той розлетівся на тисячу скалок. — Ось вам мир, пане Гарисе. Мій любий небіж розбив його на друзки остаточно і беззаперечно, коли вирішив прикрасити Червоний Дитинець головою князя Едарда. Вам легше буде випити з цього келиха, ніж переконати Робба Старка домовитися про мир. Він перемагає… чи ви не помітили?
— Дві битви — то ще не війна, — вперто заперечив пан Аддам. — До поразки нам далеко. Старк він там чи хто, а я б із ним радо перевідався.
— Може б вони погодилися замиритися та обміняти полонених, — запропонував князь Листобрід.
— Навіть якщо вимагати три наших за одного їхнього, їм і тоді вийде зиск, — кисло зазначив Тиріон. — І що ми маємо запропонувати за мого брата? Підгнилу голову князя Едарда?
— Я чув, що королева Серсея тримає в себе дочок Правиці, — з надією вимовив Листобрід. — Якби віддати малому його сестер…
Пан Аддам презирливо пирхнув.
— Він ще не здурів остаточно, щоб віддавати Хайме Ланістера за двох дівчиськ.
— Тоді ми маємо викупити пана Хайме, хай би скільки це коштувало, — наполягав князь Листобрід.
Тиріон закотив очі.
— Якщо Старкам знадобиться золото, вони можуть переплавити обладунка Хайме.
— Якщо ми попросимо про мир, вони вважатимуть нас слабкими, — мовив пан Аддам. — Треба негайно рушати на них.
— Ми б напевне могли переконати наших друзів при дворі приєднатися до нас зі свіжими силами, — підхопив пан Гарис. — А хтось міг би повернутися до Кастерлі-на-Скелі та навербувати там нові затяги.