Гра престолів
Шрифт:
— Благаю, мій принце…
— Тепер я король. Пес, вийми її з ліжка.
Сандор Клеган вхопив її за стан та підняв з перини, незважаючи на слабенький опір. Ковдра впала на підлогу. Санса лишилася прикрита лише тонкою нічною сорочкою.
— Роби, що наказали, дитино, — мовив Клеган. — Вдягнися.
Він обережно, майже ніжно підштовхнув її до шафи з одягом.
Санса сахнулася від усіх прибулих.
— Я зробила все, що наказала королева. Я написала листи, написала все, що вона наказала. Ви обіцяли змилуватися. Прошу, благаю, відпустіть мене додому. Я не вчиню зради, я коритимуся, присягаюся, в мені немає зрадницької крові, немає… Я хочу додому!
Згадавши
— З вашої ласки, мій пане.
— Моєї ласки ти не матимеш, — відрізав Джофрі. — Матінка звеліли, щоб я таки з тобою одружився. Тому ти лишишся тут і коритимешся наказам.
— Я не хочу за вас заміж, — заскиглила Санса. — Ви зітнули голову моєму батькові!
— Він був зрадником. Я не обіцяв, що подарую йому життя, я лише обіцяв змилуватися. І змилувався. Якби він не був твоїм батьком, я б наказав розірвати його конями або здерти шкіру. Натомість я подарував йому швидку смерть.
Санса витріщилася на нього, наче вперше побачила. Він мав на собі підбитого кармазинового жупана, помережаного левами, та парчову коротку накидку з високим коміром, що облямовував обличчя. Санса здивувалася, як колись могла вважати його гарним. Губи він мав м’які, криві й червоні, як черв’яки, що вилазять після дощу, а очі — марнославні та жорстокі.
— Я ненавиджу вас, — прошепотіла вона.
Обличчя короля Джофрі скам'яніло.
— Матінка кажуть, що королю не личить бити свою дружину. Пане Мерине, прошу вас.
Вона й незчулася, як лицар допався до неї, відкинув руку, якою вона спробувала затулити обличчя, і завдав удару по вусі тилом стисненого кулака у рукавичці. Санса не пам’ятала навіть, як впала, і отямилася тільки на коліні серед очерету. У голові гули дзвони. Пан Мерин Трант височів над нею з яскравими плямами крові на кісточках кулаку, вкритого білою шовковою рукавичкою.
— Тепер слухатимешся, чи наказати покарати тебе ще?
Сансине вухо заніміло. Вона торкнулася його і побачила на кінчиках пальців червону вологу.
— Я… що… як накажете, пане.
— Ваша милість, — виправив Джофрі. — Я перевірю, щоб ти з’явилася при дворі.
Він обернувся і пішов геть.
Пан Мерин та пан Арис вийшли слідом, але Сандор Клеган затримався, щоб рвучко поставити її на ноги.
— Не муч себе дарма, дівчинко, і дай королю те, що він хоче.
— А що… що він хоче? Прошу, скажіть мені.
— Він хоче, щоб ти всміхалася і гарно пахкотіла, як його чарівна наречена, — проскрипів Хорт. — Хоче, щоб ти щебетала гарненьких слів, яких тебе вчила септа. Хоче, щоб ти його кохала… і боялася.
Коли він пішов, Санса опустилася на очерет і витріщалася на стіну, доки до опочивальні не ввійшли боязко дві покоївки.
— Будь ласка, гарячої води для купелі, — мовила вона, — парфумів, а ще пудри, аби сховати цього синця.
Правий бік обличчя розпух і почав скніти, але вона знала, що Джофрі не захоче бачити в її красі жодних вад.
Гаряча вода нагадала про Зимосіч, а згадка про дім додала їй сили. Вона не милася з дня страти батька, і зараз здригнулася, побачивши, як забруднилася вода. Покоївки зняли засохлу кров з обличчя, відтерли грязюку з тіла, вимили волосся і вичісували його доти, доки воно не зібралося знову густими брунатно-рудими кучерями. Санса не розмовляла з ними, тільки наказувала — то були не її служниці, а ланістерівські, не варті жодної довіри. Коли настав час вдягатися, вона обрала зелену шовкову сукню, в якій була на турнірі. Пригадала, який гречний Джоф був до неї того вечора на учті. Може, він теж згадає той вечір і поводитиметься з нею ласкавіше.
Чекаючи,
вона випила склянку вершків та відкусила трохи солодкого печива, аби заспокоїти шлунок. Пан Мерин повернувся опівдні. Він вдяг свого білого обладунка: полив’яну луску, викладену золотом, високого шолома з золотим сонцем на маківці, ринграфа, поножі, латні рукавиці та черевики з блискучої панцерної криці, важке вовняне корзно з пряжкою у подобі золотого лева. Заборола на шоломі не було, тому Санса добре бачила насуплене обличчя лицаря з мішками під очима, великим скривленим ротом, іржаво-рудим, побитим сивиною волоссям.— Шановна панно, — мовив він, вклоняючись, наче то не він бив її до крові години зо три тому, — їх милість наказали мені супроводити вас до престольної палати.
— А чи не наказали вони заразом і побити мене, якщо я відмовлюся піти?
— Ви відмовляєтеся піти, панно? — перепитав лицар без жодного виразу на обличчі. На синця, що лишився від його удару, він навіть не глянув.
Санса раптом зрозуміла, що він не плекає до неї ненависті. Втім, як і любові. Він взагалі нічого до неї не відчуває. Для нього вона… просто річ.
— Ні, — вимовила вона, підводячись на ноги.
Вона хотіла була розлютитися, зробити йому так боляче, як він їй, пригрозити, що коли стане королевою, то відправить його у вигнання, якщо він насмілиться ще колись накласти на неї руки… але згадала, що казав Хорт, і вимовила тільки:
— Я виконаю будь-який наказ його милості.
— Я так само виконую свій обов'язок, — відповів він.
— Так… але ви негідний лицар, пане Мерине.
Санса знала, що Сандор Клеган тільки посміявся б з цих слів. Хтось інший вибухнув би прокльонами та лайкою, наказав би замовкнути або навіть просив вибачення. Та пан Мерин Трант не зробив нічого. Він не зважав, та й годі.
На галереї нікого, окрім Санси, не було. Вона стояла, схиливши голову, і намагалася втримати сльози, поки унизу на Залізному Троні Джофрі чинив те, що вважав за правосуд. Дев’ять справ з кожних десяти видавалися йому нудними; такі він передавав на розсуд ради, а сам нетерпляче совався, поки пан Баеліш, великий маестер Пицель або королева Серсея виносили вирок. Втім, коли він сам бажав розсудити справу, то навіть королева-мати не могла похитнути його рішучість.
Поперед короля привели злодія, і Джофрі наказав панові Ілину відрубати тому руку просто у палаті. Двоє лицарів прийшли до двору з суперечкою про якусь землю, і король оголосив, що вони мають назавтра битися за неї на герці.
— До смерті, — вагомо додав він.
Якась жінка на колінах благала віддати їй голову чоловіка, страченого за зраду. За її словами, вона його кохала і бажала поховати, як належить.
— Якщо ти кохала зрадника, то й сама є зрадницею, — вирік Джофрі. Двоє золотокирейників потягли її до підземелля.
Жабопикий князь Слинт сидів у кінці столу ради в чорному оксамитовому жупані та блискучій парчовій накидці й схвально кивав на кожний вирок короля. Санса витріщилася важким поглядом на його бридку мармизу, пригадуючи, як він кинув її батька перед паном Ілином, і зажадала зробити йому боляче, зажадала, аби якийсь хоробрий звитяжець поставив його на коліна і відтяв голову. Але голос усередині прошепотів: «Таких звитяжців немає на світі». А ще вона згадала, як у цій самій палаті їй казав пан Петир: «Життя — то не пісня, люба панно. Колись ти сама зрозумієш на своє горе». «У житті завжди перемагають чудовиська», мовила вона собі, й відразу почула голос Хорта, мов холодне скрипіння металу по каменю: «Не муч себе дарма, дівчинко, і дай королю те, що він хоче».