Гра престолів
Шрифт:
Вовк лизнув хлопчикові пальці.
— Ріконе, — покликав Бран, — може, ти підеш зі мною?
— Ні. Мені добре тут.
— Тут темно. І холодно.
— Я нічого не боюся. Я мушу чекати на батька.
— Ти можеш чекати зі мною, — запропонував Бран. — Ми почекаємо разом: ти, я, наші вовки.
Зараз обидва вовки зализували рани, та все ж за ними не завадило б пильнувати.
— Бране, — твердо мовив маестер, — я знаю, що ти бажаєш добра, та Кудлай занадто дикий, щоб бігати вільно. Я вже третя людина, яку він покусав. Якщо дати йому волю в замку, він зрештою когось загризе — дай тільки час. Сувора правда, хлопче, така: цього вовка слід або тримати на ланцюгу, або…
«Убити»,
— Але він не терпить ланцюгів, така вже його вдача. Ми почекаємо у вашій башті, всі разом.
— Це неможливо, — заперечив маестер Лювин.
Оша вишкірилася.
— Скільки я пам’ятаю, зараз у замку править цей панич.
Вона віддала Лювинові смолоскипа і знову взяла Брана на руки.
— Значить, пішли до маестерської башти.
— То ти підеш, Ріконе?
Братик кивнув.
— Якщо піде Кудлайчик.
Він побіг слідом за Ошею та Браном, і маестрові Лювину лишилося тільки рушити за ними, сторожко поглядаючи на вовків.
Башта маестра Лювина була така захаращена, що Бран зачудувався, як він тут бодай щось знаходить. Столи та стільці вкривали криві стоси книжок, на полицях вишикувалися ряди закоркованих слоїків та пляшечок, на всіх меблях стояли недогарки свічок та розпливалися калюжки засохлого воску, на тринозі біля дверей на терасу стояла спижева мирійська труба зі скельцями, на стінах висіли мапи зоряного неба, тіньові мапи валялися серед очерету на підлозі, пера, каламарі та папери заповнювали решту простору, і все було густо заплямоване згори послідом круків, що сиділи на кроквах даху. Поки Оша вичищувала, промивала та перев’язувала маестрові рани, слухаючись стислих вказівок самого Лювина, згори доносилися їхнє скрипуче каркання.
— Ні, це дурниці, — казав малий сірий чоловічок, поки жінка змащувала сліди вовчих зубів кусючою мастю. — Я згоден, що то досить незвично для двох хлопців — бачити один і той самий сон, але якщо тверезо розсудити, нічого неприродного тут немає. Ви сумуєте за своїм вельможним батьком, ви знаєте, що він у полоні. Від страху людський розум гарячкує і повниться чудернацькими думками. Рікон ще замалий, щоб…
— Мені вже чотири роки! — заперечив Рікон, видивляючись химер Першовежі крізь трубу зі скельцями. Лютововки розташувалися на протилежних кінцях великої круглої кімнати, зализуючи рани та гризучи кістки.
— …так, ще замалий, і… ой-ой-ой, сьоме пекло, як пече! Ні, не зупиняйся, масти далі. Кажу, він іще замалий, але ж ти, Бране, вже маєш знати, що сни — то просто сни.
— Сни бувають різні. — Оша линула блідо-рожеве вогнемолоко на довгу подряпину. Лювинові перехопило подих. — Діти лісу могли б вам дещо розповісти про сни.
Сльози текли маестровим обличчям, та все ж він уперто захитав головою.
— Діти… існують тільки уві сні. Зараз, у наш час — тільки уві сні та у мріях. Насправді вони вимерли, їх немає. Все, годі. Перев’язуй. Спочатку подушечки, тоді смужки. Затягуй тугіше, бо кров тектиме.
— Стара Мамка казала, що діти знали пісні дерев, що вони могли літати, мов птахи, плавати, мов риби, балакати з тваринами, — мовив Бран. — А ще вона розповідала, що діти складали і грали музику таку гарну, що слухаючи її, люди плакали.
— І все це вони робили чарами, — буркнув маестер Лювин. — От якби ж нам їх зараз сюди. Вони б зцілили мою руку закляттям без жодного болю, а Кудлая вмовили б не кусатися.
Він сердито зиркнув на великого чорного вовчиська, скосивши очі.
— Зрозумій свій урок, Бране. Людина, яка вірить у чари, наче воює скляним мечем. Як свого часу діти лісу. Дай-но я тобі дещо покажу.
Він різко підвівся,
перетнув кімнату і повернувся із зеленим слоїком у здоровій руці.— Подивись-но, — мовив маестер, витяг корка і витрусив зі слоїка жменю блискучих чорних площиків для стріл.
Бран підняв один з них.
— Наче скляний.
Рікон з цікавості підібрався ближче і зиркнув через стіл.
— З драконоскла, — зазначила Оша, сідаючи коло Лювина з перев’язками у руках.
— З обсидіану, — виправив маестер, витягаючи поранену руку. — Вони викувані у горнах богів, глибоко під землею. Діти лісу полювали такою зброєю багато тисяч років тому, бо не знали обробки металу. Замість кольчуг вони вдягали довгі сорочки з плетеного листя та обкручували ноги корою, щоб розчинятися серед дерев. А замість мечів мали ножі з обсидіану.
— І досі мають. — Оша поклала на покусане передпліччя маестра м’які подушечки та взялася примотувати їх довгими смужками полотна.
Бран підніс площики ближче до очей. Чорне скло було слизьке та блискуче. Йому воно здалося пречудово гарним.
— Можна мені взяти собі один?
— Якщо бажаєш, — відповів маестер.
— Я теж хочу! — додав Рікон. — І не один, а чотири. Бо мені чотири роки!
Лювин примусив його відрахувати собі площики самостійно.
— Обережно, вони гострі. Не поріжтеся.
— Розкажіть мені про дітей, — попрохав Бран. Він відчував, що це важливо.
— Що ти бажаєш знати?
— Усе.
Маестер Лювин посмикав за ланцюгового коміра там, де він йому натирав.
— То був народ Віку Світанку, найперший народ, ще до королів та королівств, — відповів він. — За тієї пори не було тут ані замків, ані острогів, ані великих міст. Звідси і аж до Дорнійського моря не знайшлося б навіть базарного містечка. Люди тут не жили. Зовсім. По тій землі, яку ми зараз звемо Семицарством, ходили самі лише діти лісу.
— То було плем’я темне шкірою, прегарне лицем і мале на зріст — навіть їхні дорослі чоловіки та жінки були не вищі за людських дітей. Вони жили у глибинах лісів, у печерах та на пливучих островах, у потаємних містах на деревах. Хоча й тендітні, діти лісу були швидкі та вправні у рухах. Чоловіки та жінки полювали разом — з луками оберіг-дерева та міцними арканами. Вклонялися вони богам лісу, річок та каменю. Старим богам, чиї імена зберігаються в таємниці. Їхніх мудрих знахарів кликали зеленовидцями; вони різали на оберіг-деревах дивні лики, аби ті наглядали за лісами. Скільки років правили на цій землі діти, звідки вони прийшли — цього вже ніхто не скаже.
— Але десь із дванадцять тисяч років тому зі сходу з’явилися першолюди. Вони перейшли Зламаною Рукою Дорну ще до того, як та перетворилася на руїну. Їхали вони верхи на конях, зі спижевими мечами та великими шкіряними щитами. Раніше на цьому березі вузького моря ніколи не бачили коня. Ясна річ, діти так само злякалися коней, як першолюди — облич на деревах. Коли першолюди орали землю, ставили села та укріплені городища, то рубали дерева з обличчями і віддавали їх вогню. Діти, вражені жахом, розпочали війну. В старих піснях розповідається, як зеленовидці темними чарами знуртували море, аби залити хвилями землю, і зруйнували Руку, та було вже запізно зачиняти двері. Війна вирувала, доки земля не зачервонілася від крові людей та дітей… але головно дітей, бо люди були більші й сильніші, а дерево, камінь та обсидіан виявилися заслабкі у бою проти спижевих клинків. Нарешті з обох боків перемогла розважливість старійшин: ватажки та звитяжці першолюдей зустрілися з зеленовидцями і «танцівниками лісу» в гаю оберіг-дерев на маленькому острові посеред великого озера під назвою Боже Око.