Чтение онлайн

— Тепер бачу, чого ви намалювали слимака на щиті. Бо ви слизька потвора, а не лицар.

— А ви звичайнісінький бовдур. Ви справді такий сліпий, що впритул не бачите небезпеки? — Пан Утор відставив келиха. — Ви хоч розумієте, чому я вдарив вас саме туди, пане?

Він підвівся і легенько торкнувся Дункових грудей посередині.

— Адже збити вас на землю так само легко, якщо спрямувати коронку, приміром, сюди. Голова — менша ціль, вдарити туди важче… зате легше вбити. А мені саме за те й заплатили.

— Заплатили?! — Дунк аж сахнувся. — Ви про що?

— Шість драконів виплачено заздалегідь, чотири

обіцяно по вашій смерті. Жалюгідні гроші за життя лицаря. Будьте вдячні за жадібність замовника. Якби дали більше, я б пробив списом зорову щілину вашого шолома.

Дункові знову запаморочилося у голові. «Навіщо комусь платити за мою смерть? Я нікому в Білостін’ї не заподіяв зла.» Щоправда, була на світі одна людина, яка люто бажала йому смерті — Яйків брат Аеріон. Але Ясний Принц сидів у вигнанні за вузьким морем.

— Хто ж вам заплатив?

— Золото приніс пахолок на світанку, невдовзі після того, як розпорядник забави вивісив жеребкування. Обличчя він ховав під каптуром, імені хазяїна не називав.

— Але за віщо? — допитувався Дунк.

— Я не питав. — Пан Утор знову наповнив келиха. — Гадаю, ви маєте більше ворогів, ніж думаєте, пане Дункане. А чому б ні? Дехто каже, що саме з вас почалися наші біди.

Дунк відчув на серці холод.

— Поясніть.

Слимак здвигнув плечима.

— Я сам не був на Ясенбродській луці, але ж турніри — то мій хліб та сіль. Я спостерігаю за ними здалеку відданіше, ніж маестер за зірками. Мені відомо, як один заплотний лицар став приводом для Суду Седмиці на Ясенбродській луці, внаслідок чого принц Баелор Списолам загинув від руки власного брата Маекара.

Пан Утор всівся зручненько і простягнув ноги.

— Принца Баелора любили. Ясний Принц теж мав друзів. І ті друзі не забули причину його вигнання за море. Подумайте про мою пропозицію, пане лицарю. Слимак, коли повзе, залишає по собі гидкий слиз, але людині той слиз не шкодить. Натомість танок з драконами завжди закінчується пекучим вогнем.

Коли Дунк виходив зі Слимакового намету, день здався йому похмурішим. Хмари на сході побільшали та почорнішали, на заході сідало сонце, кидаючи через двір довгі тіні. Дунк побачив, що зброєносець Віл оглядає Громові ноги.

— Де Яйк? — запитав він.

— Лисий малий? Звідки мені знати? Кудись побіг.

«Не витримав прощання з Громом», вирішив Дунк. «Мабуть, знову сидить у наметі з книжками.»

Але малий не знайшовся і там. Книжки лежали гарним стосиком коло постелі Яйка, та самого хлопця не було й знаку. Дунк відчув: сталося щось недобре. Яйк не мав звички тікати кудись без дозволу.

За кілька кроків двоє сивих бувалих стражників пили ячмінне пиво коло смугастого шатра.

— …та крутив я їх знаєш на чому, одного разу мені досить, — бурмотів один. — Коли сонце сходило, трава була іще зелена, а як заходило…

Він замовк, бо другий стражник пхнув його ліктем, і тоді тільки помітив Дунка.

— Чого вам, пане?

— Чи не бачили ви мого зброєносця? Його ще кличуть Яйком.

Чолов’яга почухав сиву щетину під одним вухом.

— Знаю такого. Волосся на голові менше, ніж у мене, а язик довший за трьох таких, як він сам. Інші хлопці трохи його повозюкали, але теє було минулої ночі. З тих пір не бачив,

перепрошую пана.

— Мабуть, налякався, — мовив другий стражник.

Дунк кинув на нього похмурий погляд.

— Якщо повернеться, скажіть йому, щоб чекав тут.

— Еге ж, пане. Скажемо.

«Може, побіг дивитися двобої, та й усе.» Дунк закрокував назад до поля. Проходячи повз стайні, він натрапив на пана Глендона Пала, який вичісував справного гнідого огиря.

— Чи не бачили ви Яйка? — запитав його Дунк.

— Пробігав тут нещодавно. — Пан Глендон видобув з кишені морквину і згодував її коневі. — Подобається мій новий кінь? Князь Костян прислав зброєносця з викупом за нього, та я сказав, щоб залишив золото собі. Я сам на ньому їздитиму.

— Його вельможності це не сподобається.

— Його вельможність стверджували, що я не маю права малювати вогняну комету на своєму щиті. Вони сказали, що моїм знаком має бути калина з дуплом. Тому його вельможність тепер з горя можуть самі себе в дупло відчухати.

Дунк не міг не посміхнутися. Він теж їв з того столу, давився тим самим гірким хлібом з рук Ясного Принца та пана Стефона Фосовея. Тому відчув приязнь до молодого норовливого лицаря. «Звідки мені знати — може, й моя мати була шльондра.»

— Скільки ж ви виграли коней?

Пан Глендон здвигнув плечима.

— Та я вже лік втратив. Мортімер Гребеняк ще й досі мені коня винний. Сказав, що радше з’їсть, аніж дозволить якомусь хвойдиному вилупкові на нього сісти. А лати побив келепом, перш ніж віддати мені. Наробив у них дірок. Та може, за метал ковалі щось дадуть.

Він здавався радше засмученим, аніж розлюченим.

— Біля того… заїзду… де я виріс, була стайня. Я там служив іще малим. Коли тільки міг, виводив коней покататися, поки їхні власники… відпочивали. Я завжди мав хист до коней. Румаки, тяглові, мисливські, бойові… я на всяких попоїздив. Навіть на дорнійському піщаному. Один старий навчив мене робити списи. Я гадав: от покажу, який я до усього здатний, і мене визнають за сина свого батька. Але ж не визнали. Навіть зараз. Не хочуть визнати, та й годі.

— Дехто не визнає ніколи, — відповів Дунк. — Хоч би як ви пнулися. Інші… ну, не всі однакові. Я стрічав і добрих людей.

Він хвильку подумав.

— Після турніру ми з Яйком рушимо на північ. Аби служити Зимосічі, битися за Старків проти залізняків. Ви б могли поїхати з нами.

Пан Арлан завжди казав, що північ — то цілий окремий світ. Там ніхто, мабуть, і не чув про Янку-Копійчанку та Лицаря Дуплястої Калини. «Там ніхто з тебе не кепкуватиме. Тебе знатимуть за твоїм клинком і списом, судитимуть так, як ти того вартий.»

Пан Глендон кинув на нього підозріливий погляд.

— Навіщо мені воно? Чи ви кажете, що я маю втекти і заховатися?

— Та ні. Я просто подумав… краще два мечі, аніж один. Дороги вже не такі безпечні, як раніше.

— Воно-то так, — пробурчав хлопець, — але батькові колись обіцяли місце у Королегвардії. Я вимагатиму для себе те біле корзно, якого він так і не вдяг.

«Ти його отримаєш з таким самим успіхом, як я», подумав Дунк. «Ти народився від табірної дівки, а я виповз із покидьків Блошиного Подолу. Таких, як ми, королі не шанують.» Проте хлопцеві сувора правда навряд чи припала б до смаку. Тож натомість Дунк мовив: