Чтение онлайн

Машталір, що пробігав мимо, розповів йому, де найближчий колодязь. Саме там він знайшов Кайла-Кота за тихою розмовою з Майнардом Бросквином. Пан Кайл щулився з розпачу, але розправив плечі, коли побачив Дунка.

— Пане Дункане? Ми чули, що ви мертві або помираєте.

Дунк потер скроні.

— Якби ж то. Шкодую, що не помер.

— Мені добре знайоме це почуття, — зітхнув пан Кайл. — Князь Крестав не упізнав мене. Коли я розповів, як робив йому першого меча, він витріщився на мене, мов на божевільного. А тоді сказав, що у Лихомості немає місця для такого немічного бійця, яким я себе показав.

Кіт

гірко засміявся.

— Але мій обладунок та зброю він забрав. І коня теж. Що я тепер маю робити?

Дунк не мав для нього відповіді. Аби найнятися панцирним слугою, треба мати принаймні панцира, а в кінній дружині не послужиш без коня.

— Знайдете іншого коня, — мовив Дунк, витягаючи цебро. — У Семицарстві повно коней. Якийсь князь чи пан узброїть вас для служби.

Він склав долоні кухликом, зачерпнув води, випив.

— Якийсь пан. Еге ж. Є хтось на думці? Я не такий молодий та міцний, як ви. І не такий високий. Здоровані завжди потрібні на всякій службі. Наприклад, пан Маслоплав любить величеньких лицарів. Гляньте хоча б на отого Тома Гедля. Бачили його у ділі? Геть усіх зносить з коней. До речі, малий Вогнепала теж не пасе задніх. Як і Скрипаль. От якби ж то він мене вибив. Він не бере викупів. Каже, йому не треба нічого, крім драконячого яйця… і дружби переможених ворогів. Він справжній цвіт лицарства.

Майнард Бросквин реготнув.

— Радше справжня скрипка лицарства. Та він налагоджує скрипку на буремний лад, і нам незле було б забратися звідси, поки не заграла музика.

— Навіть викупу не бере? — перепитав Дунк. — Яка шляхетність.

— Шляхетно поводитися легко, як маєш повну калитку золота, — зазначив пан Майнард. — Аби дійти правильних висновків, пане Дункане, треба мати нюх на певні речі. А вам ще не запізно поїхати.

— Поїхати? Куди?

Пан Майнард знизав плечима.

— Куди завгодно. До Зимосічі, Перелітку, Асшаю коло Тіні. Байдуже, аби не лишатися тут. Беріть коня, обладунок і тікайте через потерну. Вас не шукатимуть. Слимакові треба думати про наступний герць, а решта люду очей не зводить з турнірного поля.

Півудара серця Дунк боровся зі спокусою. Маючи зброю та коня, він ще залишався таким-сяким лицарем. Без них — ставав жебраком. «Величеньким на зріст, але жебраком.» Проте його лицарія тепер належала панові Утору. Так само, як і Грім. «Краще жити жебраком, аніж злодієм.» Він народився у Блошиному Подолі, бігав там з Тхором, Рафом та Книшем, але старий врятував його з того життя. Він знав, що відповів би пан Арлан з Грошодубу на заохочення Бросквина. Але пан Арлан помер, тому Дунк відповів за нього.

— Навіть заплотний лицар має свою честь.

— Ви радше помрете з честю чи житимете заплямованим? Та ні, відповіді не треба, я сам її знаю. Беріть хлопця і тікайте, лицарю шибениці. Поки ваш герб не став вашою ж долею.

Дунк раптом вибухнув питаннями.

— Звідки вам знати про мою долю? Ви що, теж бачите сни, як Ян Скрипаль? Що ви знаєте про Яйка?

— Я знаю, що яйцям краще самим не лізти на сковорідку, — відповів Бросквин. — В Білостін’ї для хлопчика погане повітря.

— Які ваші власні успіхи на герці, пане? — запитав Дунк.

— О ні, я на поле навіть не потикався — мені-бо випали погані прикмети. Як гадаєте, хто забере собі драконяче яйце?

«Авжеж

не я», подумав Дунк, а вголос мовив:

— То відає Седмиця. А я — ні.

— Спробуйте вгадати, пане. Маєте-бо два ока.

Дунк поміркував хвильку.

— Скрипаль?

— Влучно. Чи не поясните, як дійшли такої думки?

— Та просто… Маю передчуття.

— Я теж, — погодився Майнард Бросквин. — Погане передчуття щодо будь-якого чоловіка чи хлопчика, який здуру заступить шлях Скрипалеві.

Яйк вичісував Грома коло їхнього намету, але очі його гуляли деінде. «Тяжко малий переживає мою поразку».

— Годі, — покликав Дунк. — Ще трохи, і Грім стане лисіший за тебе.

— Пане?! — Яйк аж гребінця впустив. — Я знав, пане, що якомусь дурному слимакові не стане сили вас убити!

І охопив лицаря обома руками.

Дунк зісмикнув з хлопцевої голови солом’яного бриля і припасував до своєї.

— Маестер казав, що ти втік з моїм обладунком.

Яйк обурено забрав бриля назад.

— Я, пане, вичистив кольчугу, налощив поножі, ринграфа та нагрудника. Але шолом ваш тріснув і пом’явся там, куди його поцілив спис пана Утора. Треба, щоб зброяр його вирівняв.

— Хай пан Утор сам його рівняє. Тепер він належить йому.

«Ані коня, ані меча, ані обладунку. Я мав би попроситися у вертеп до карликів. Гарненько б вийшло: шестеро карликів лупцюють велетня свинячими міхурами.»

— Грім також переходить до нього. Пішли. Віддамо йому вигране і побажаємо успіхів у подальших герцях.

— Віддамо? Зараз, пане? Хіба ви не будете викупати Грома назад?

— За віщо? За грудки землі та овечі бибки?

— Я вже думав, пане. Може б ви взяли у борг?..

Дунк різко перервав його.

— Стільки ніхто не дасть, Яйку. Та й з якого дива? Хто я такий? Здоровенний бовдур, який називав себе лицарем, поки слимак з дрючком трохи не відірвав йому голову?

— Ну, — розсудив Яйк, — ви б могли взяти собі Крапельку, а я — знову сісти на Маестра. Ми б поїхали до Перелітку, і ви вступили б до дружини мого батька. В його стайнях повно коней. Був би вам і бойовий огир, і дорожня кобила.

Яйк зичив йому добра, та Дунк не міг приповзти на колінах назад до Перелітку. Тільки не так: побитим, без шеляга у кишені, шукаючи служби, та не маючи навіть меча при боці.

— Хлопче, — мовив він, — ти до мене ласкавий, але я не хочу крихт зі столу твого ясновельможного батька. І з його стаєнь теж. Може, нам час піти різними дорогами.

Дунк завжди міг найнятися у міську варту до Ланіспорту або Старограду: туди охоче брали високих здорованів. «Я перебуцав своєю макітрою усі одвірки у корчмах від Ланіспорту до Король-Берега. Має ж мій зріст колись та принести якийсь зиск попри гулі на лобі.»

Але міські стражники не тримали при собі зброєносців.

— Я навчив тебе, чого зміг. Не надто багато, по правді. Ти матимеш більше користі від справжнього майстра-мечника — старого бувалого лицаря, який знає, з котрого кінця брати списа й меча.

— Мені не потрібен майстер-мечник, — відповів Яйк. — Мені потрібні ви. А що як скористатися чо…

— Ні. Навіть не думай. Не хочу й чути. Збери зброю та обладунок. Віддамо їх панові Утору з подякою. Важка справа не полегшає, скільки її не відкладай.