Меч Арея
Шрифт:
Але Несторiй зiбрав своїх сторонцiв окремо й одлучив Кирила вiд церкви. Тодi Кирило вирядив потайного сла до городу царського Константинополя, й повстав народ проти Несторiя та свого iмператора. Й найшов голод великий на Константинополь, бо не слав Єюпет хлiба свого морем, i паки повстали городяни, й кидали камiння в iмператора Теодосiя Другого.
Й мусив iмператор зламати волю свою, й заточити Несторiя в Єюпет, i вiддати його, й книги його, й сторонцiв його анафемi, й оголосити несторiанство єрессю. Й тiльки Сiрiя не зреклася Несторiя, й було гонiння велике, й утiкали несторiани в Персiю, й Монголiю, й Китай, i сiяли там смуту супротиву
В ЛIТО 432-е
Явся Великий князь Рогволод по дань у готи, явся вдруге, й удали готи дань, i просили замир'я готи всхiднi, й учинив ряд Великий князь iз їхнiми князями Ардариком, i Видимиром, i Велiмиром, i Тодомиром.
У те ж лiто мiсяця костричника знялися сiрби луганськi з Лугiв, i повiв їх жупан Сватоплук. I гнався їм услiд Рогволод, i не здогнав. I заратилися лужани, й сiча була велика, й знову не змiг воротити їх Рогволод.
В ЛIТО 433-е мiсяця листопада, в останнiй день
За всi три з гаком лiта нiчого сутнього не змiнилося в життi Богдана Гатила. Вiн, як i ранiше, лишавсь у своєму Києвому городi; Рогволод жив i не думав про смерть, i сидiв на великокняжому столi, мабуть, ще мiцнiше й упевненiше, нiж до того вiча, раз ходив з дружиною можiв на сакiв, двiчi на готiв аж у далекi землi понад холодним Полунiчним морем i завше вертався з даниною й полоном. Ходив сам, неначе поряд, у Києвому городi й не було спiввладця. Всi країни якось корилися йому, й хоч кожен знав, що то не Рогволодова в тiм заслуга, проте великокняжi справи йшли на добре.
Й тiльки Богдановi було вiдомо, що все те до часу, що кожен князь, i кожен велiй, та навiть малий болярин стереже свого проса й за першої ж нагоди покаже Витичеву спину. Й добре, коли тiльки спину, а не меч i сулицю. До городу Києвого з'їздилися гостi-гречники з усiх країн i сходилися всi чутки. Частина лужан, яких кiлька рокiв тому прилучив i засмирив Богдан, подалися за Вислу й ще далi, до великої рiчки Райни, що несе каламутнi хвилi в Полунiчне море.
Казали, нiби готи прийняли їх i приголубили й коли то справдi так, належало стерегтися готiв: плем'я хитре, злопам'ятне й здатне на будь-який пiдступ.
Але Рогволода те найменш непокоїло, й Богдан, один тiльки раз повiдомивши старого про свої побоювання, бiльше не втручався, бо Великий князь мовив тодi:
— Доки-м на столi, паси свої свинi в своєму городi.
Так переказував Борислав, якого Богдан ганяв тодi до стольного Витичева.
Тепер Богдан майже нiколи не сидiв удома – ходив на влови чи сам, з малою дружиною, чи з Бориславом та Вишатою, ходив у близькi й далекi землi й затримувався в лiсах по кiлька тижнiв. Вiн полював на великого звiра, на якого можна було йти з ножем або сулицею, й оскiльки такий звiр попiд Києвим городом не ходив, доводилося йти за ним у вiдлеглi краї.
В перший день передостаннього мiсяця року Богдан вирушив на лося в дiброви аж пiд Чорнобилем, тодi було ще тепло, бабине лiто затрималось, а вертався, коли землю скували раптовi морози й упав глибокий снiг: був останнiй день листопада.
Вертався Богдан додому лiвим берегом i був незвикле сам: одного можа вдарив лось, iнший занедужав на рiзачку, а третiй лишився в селi за Десною доглядати їх. На високiй горi вже виднiли засiки городу Києвого й стрiмкий чорний дах княжого терема. Й десь коло болярської вiтчини Дарницi вiн замислився:
як же перебратись на той бiк? Рiчку скувало раннiм льодом, та чи витримає лiд коня з комонником?Сiрий яблукатий жеребець був обвiшаний ловецьким добром: i з лiвого, й з правого боку Богдан припасував до сiдла шiсть сирих i важезних лосячих шкур – здобуток мiсячного блукання. Що робити?
Переправи вже не було, плоти й човни давно мерзли на тому березi Днiпра. Морозяний вiтер протинав до кiсток, ноги в не дуже сухих поробошнях коцюбли, й Богдан потяг коня за правий повiд. Сiрий потрюхикав униз до берега, та на самому березi став. Комонник пiдострожив його. Жеребець нахилився, понюхав чисту вiд снiгу смужку криги й дуже несмiливо копнув її копитом. Лiд витримав, i комонник смикнув повiд.
У цьому мiсцi Днiпро загинав своє рiчище навколо Трухань-коси, щоб навпроти Берестового лiсу, з'єднавшись iз повноводою Почайною, пливти вже попiд самими кручами високого правого берега. Богдан увесь час посмикував за повiддя, бо кiнь, позбивавши пiдкови в лiсах, ступав надто несмiливо.
— Пiшов! Пiшов! – заохотив князь, й усе було добре, та десь на кидок сулицi вiд берега кiнь раптом став i позадкував. Щось могло настрахати його – але що? Богдан подивився назад, i, крiм верболозу та далеких стрiх Дарницi, нiчого не побачив.
— Ти пощо? – сказав вiн коневi й знову пiдохотив його вперед, але жеребець стояв i сторожко нюшив чисто виметену кригу пiд ногами.
— Пiшов! – притис Богдан його шипами острогiв. Кiнь тоскно заiржав, тодi став дибки й затанцював на слизькому. В сей час почувся лункий трiск, а далi ще й ще, лiд увiгнувся, не проломивсь, а таки поволi ввiгнувся, й князь одчув, як осiдає разом iз конем. I тiльки встиг вивiльнити зi стремен одну ногу, як лiд провалився, й вiн iз конем пiшов пiд воду.
Блискавка майнула в головi, що мусить вивiльнити зi стременi другу ногу, бо iнакше кiнець. Та стремено зiслизло йому на гомiлку, мало не до самого колiна, й застряло в товстих сукняних навоях. Борсаючись у крижанiй водi разом iз конем i задихаючись, Богдан силкувавсь випручати ногу. Думка працювала чiтко й точно. Вiн уп'явся коневi в бiк обома ногами й, перекидаючись разом iз ним, нап'яв стремено руками. Размокла сириця витяглася й слизла. Вiн уп'явсь iще раз – i таки перервав її й з останнiх сил виборсався на поверхню. З хвилину чи менше тiльки дихав i не мiг надихатися, тодi почав гребти. Коли б у сю мить вiн мiг думати, то страшенно здивувався б, як се вода й досi не затягла його пiд кригу, але тут, певно, причиною був кiнь, який кришив її й головою, й ногами, й тепер Богдан, голосно сапаючи, грiб руками за конем, бо й кiнь, звiльнившись од вершника, теж виринув. Кiнь вирячував налитi кров'ю очi, й Богдан знав, що то сiрому смерть прийшла, та не мiг зарадити нi йому, нi собi.
Його збило вламком льоду й мало не понесло, коли б не вхопивсь рукою за край цiлої криги. Вода несла, пальцi коцюбли вiд холоду й сприсали, й Богдан ухопився за гострий край i другою рукою. Се рятувало якось його, та чи надовго? Вiн не мiг тепер гребти. Кiнь теж, допливши до краю проламини, сперся на рубець крижини головою, й рудувато-чорна вода поступово тягла його пiд кригу. Ще мить або двi – й усе, бо кiнська голова розпачливо пнулась угору, круп же майже повнiстю затягло. Богдан одвернувся, щоб не бачити смертi свого улюбленого товарища, й сю мить Богдановi хлюпнуло холодною водою просто в обличчя.