Чтение онлайн

Вiн роздмухав жар у припiчку й засвiтив маленьке череп'яне горiльце. Рогволод заспокоївся – в помешканнi не було нiкого.

Невелика пiч виходила жовтим пошпарованим комином крiзь кулi стрiхи, за пiччю стояв на козликах пiл, укритий рядниною, бiля полу довга лава й маленький столик о трьох ногах – та й бiльш нiчого. Тiльки з бантин висли китицi й снопики сухого зiлля всiх на свiтi барв, та на виступах стiн – великi, маленькi й ще меншi горни, горонцi й горнята.

— Сiдь, княже.

Рогволод недовiрливо примостився на краєчку

лавицi, Смiл же промовив:

— Вiдаю, хто єси й пощо-с прийшов.

— I що повiдаєш менi?

В чужiй хижi Рогволод почувався непевно, й голос його став тихий i хрипкий.

— Коли яблуня старiє, смерд садовить у лунку їй молоде черенце.

— Який смерд? – не зрозумiв його казання Рогволод.

— Який? Добрий смерд.

Князь нарештi збагнув притчу й сумно запитав:

— А стару яблуню… пiд корiнь?

— Пощо? В старого дерева немногi листи. Вони молодому черенцевi сонця не заступлять.

— А тодi? – гiсть раптом перехилився до дiда й почав благати: – Поворожи! Кинь на каменi! Камiнь не золже. Дiдо суворо й поважно вiдповiв:

— Уже-м кидав.

— Коли?

— Тому лiт вiсiмнадцять.

— Пощо… вiсiмнадесять? – неприємний холодок пойняв Великого князя. – Пощо вiсiмнадесять?..

— Тому вiсiмнадесять лiт перебрав єси меч од брата свого Данка.

Рогволод вiдсунувся й безнадiйним голосом сказав:

— То не поворожиш?

— Буде те саме, Рогволоде.

Князь зiтхнув i видався собi таким слабим, i старим, i нiкчемним, що йому аж очi защемiли вiд жалю.

— Й iмено моє знаєш… Зразу-м упiзнав тебе.

— I не кинеш?

— Пойми вiру й так.

Рогволод важко пiдвiвся, постояв трохи й вийшов, i вже вслiд собi почув Смiловi речiння:

— Не застуй!

— Га?

— Не застуй, речу.

— Кому? – вже й забув Рогволод.

— Черенцевi.

Се мов пiдстьобнуло князя, й вiн заквапився до конов'язу, де чекав на нього Ждан. Болярин допомiг сiсти на коня – пiдставив дужу руку пiд кощаве й нетримке старече колiно, й вони тихим кроком подалися вуличкою до сiльських ворiт. Але не встигли вiд'їхати й на двадцять крокiв од Смiлової хижi, як назустрiч їм виринула з темряви довгопола мара. Князiв кiнь схарапудився, та мара схопила його за гвуздечку й промовила:

— Куди ж то супроти ночi?

— Хто єси? – злякано буркнув князь. Глiб, мiж Глiб тутушнiй годований.

— Що волiєш? – похмуро спитав Ждан.

— А нiчого. Речу: куди ж отако супроти ночi?

— Яке твоє дiло?

— Їдьте до теремця мого. Й ти, болярине, впiзнав єсмь i тебе.

Конi йшли, й мiж Глiб, тримаючи рукою за обротьку, теж ступав, замiтаючи куряву з дороги довгими полами свити. Рогволод зоглянувся по боках – i справдi, куди ж проти ночi?

— Позостанься, княже Рогволоде, й ти, болярине Ждане, бо як зазнає Гатило, що-м опустив вас

у нiч голодних i холодних, то присле й…

Почувши ймено ненависного онука, навiть не власного, а братнього, Рогволод знестями гаркнув:

— Гати-и-ло?!

Тодi здибив огиря й уп'явсь острогами в живiт. Кiнь од болю й несподiванки стрибнув уперед i мало не пiдiм'яв ошелешеного можа Глiба. Болярин Ждан i собi погнав услiд за Великим князем.

А з кувачницi все те бачили Стоян iз Людотою й усе чули, бо Рогволода взяли бiси вже перед самими ворiтьми Городища, де тулилася пiд низькою солом'яною стрiхою прокопчена й просмерджена гореним залiзом сiльська кувачниця.

— Гей, Глiбе! – звернувся Стоян до княжого дружинника. – Що се вiн ради?

— Не вiдаю! – спересердя вiдмахнувся мiж.

— Приходив тобi в гостi?

— Вiдуновi, – ще сердитiше буркнув Глiб.

— Вiду-но-овi?

Коваль стояв i дивився в досi розчиненi ворота, де щойно зникли два комонники. Людота пiдiйшов i став поряд.

— Вiдуновi?

— Таж чув єси, – одказав Стоян, а Людотi раптом спало на думку таке, що боявся й вимовити вголос.

Вони ще якийсь час кували i витягали молотом товсте лезо довгого й важкого меча, й Людота нарештi не втерпiв:

— А що, коли дiдо Смiл вiдає про…

— Про кого?

Людота зiтхнув, i Стоян теж зiтхнув, здогадавшись.

— Що ж ради мав би гуцати Великий князь аж сюди?!

— Що ради! – заперечив Стоян. – Ворожити. Або ж по зiлля якесь приїхав.

— По зiлля мiг би прислати й нарочитого.

— А так…

— А ворожити?.. О що б то? – Раптом його мов осiнило: – Чи не по наворот-зiлля? Вуйку! Чули сте?

— Таж не глухий. То й що стоїте!

Коваль подивився на нього й почав скидати свою дублену скоряну передницю, жовту згори й гнiду зiсподу.

Тим часом .Рогволод гнав коня, не даючи йому спочину, гнав битим Соляним шляхом повз Київ-город, гнав, мов у нього вселилися чорти й бiси з усiх дiбров i ярiв. Удосвiта був-таки вдома, та ледве здобувся на силi злiзти додолу; його вже роби внесли в хором i поклали на м'якому ведмеднi. Почалася тiпаниця, вiн цiлiсiнький день прокалатавсь у постелi, нiкого не бачачи й не впiзнаючи, й се тривало до вечора, й наступного дня, й ще одну нiч, i ледве третього ранку князь прийшов до пам'ятi й упiзнав Харю Мурина, який чатував коло лiжка.

— Що тут дiєш? – ледве витяг iз себе Рогволод.

— Стережу.

— Що стережеш?

— Душу твою, Великий княже.

— Хай тебе чорти стережуть, – якось байдуже висварив його Рогволод, а Харя Мурин вiдповiв:

— Яз чортами маюся, не мисли за мене, княже. Рогволод почав пригадувати все, що з ним трапилося, й не пригадав, i спитав Харю:

— Де є Ждан?

— Певно, вдома.

— Вдома?

— Угу. А кiнь твiй ноги вiдкидав.