Чтение онлайн

Артур спинився. Як-же батько? Він, нарешті, зважився запитати' Анну. Але вона нетерпляче похитала головою, щоб мовчав.

— Ну, тоді я лишуся тут. Я врятую його, або сам умру! Анно, люба Анно!..

Але нічого не відповідала дівчина, а її супутник глухим голосом промовив:

— Мовчи!

Вони перейшли сходами — попереду Анна, за нею Артур, наприкінці чорна постать.

Скоро зійшли на гору, Анна метнулась у сторону й враз зникла. Він нічого не розумів.

— Ось твоя путь, — озвався до Артура чорний провідник. Погасив смолоскипа, узяв Філіпсона за руку й увів до темної довгої галереї.

— Тут кінчається наша путь, — за

Перед ними відчинилися двері. Опинилися у великій, темній готичній кімнаті; скрізь дубові шафи з книжками та рукописами. Коли Артур оглянувся навколо очима, засліпленими від раптового проміння денного сяйва, побачив, що дверей, якими вони увійшли — вже нема. Він не здивувався, зміркував бо одразу, що, як тоді часто робили, двері мають вигляд шафи.

Тепер він добре міг роздивитися свойого спасителя. Одежа ченця, нічого страшного ні в поставі, ні в обличчі нема.

Артур зітхнув на широкі груди. Почував себе так, мов прокинувся від страшного кошмару. Він сказав:

— Кому я дякувати мушу?…

— Питай про те, що стосується твойого дому та родини. Про батька забув?

— Заприсягаюся, ні! Скажи, що ж робити? Я мушу його врятувати.

— Гаразд, саме цього й треба. Одягни це вбрання, а тоді йди за мною.

Він дав йому темного плаща з каптуром.

— Закрий обличчя й ні пари з вуст, коли хто тебе спинить. Я говоритиму, що ти дав обіцянку мовчати. Ходімо!

Артур пізнав, нарешті, його. Це — каноник. Але яким побитом? Чому каноник? Він не міг цього взяти в тямки.

Вони вийшли з бібліотеки, спустилися невеликими сходами й опинилися на вулиці. Юнак не витримав і озирнувся назад. Побачив, що вони вийшли з невеликої готичної будівлі, що по одну її сторону височіла чорна вежа над міською брамою.

— Йди за мною! — суворо сказав каноник.

Ніхто не звертав на них уваги, час од часу которий уклониться каноникові, або інший шанобливо його привітає кількома словами. Так перейшли вони майже половину міста. Раптом провідник повернув на північ у вузенький завулок. В кінці його були сходи аж на вал, що обабіч його височіли вежі фортеці.

Стояли вартові, не вояки, а громадяни, озброєні мечами та списами. Перший півголосом спитав каноника:

— Як?

Той відказав:

— Все буде гаразд!

— Сподіваємось! — промовив озброєний громадянин і знову почав ходити туди та сюди.

Інші вартові немов уникали обох. Відходили осторонь з свойого поста, удаючи, що перехожих не бачать.

Нарешті ті підійшли до старої вежі. Тут були вузенькі двері. Вартового не бачили.

— Тепер слухай, — озвався каноник, — життя твойого батька, а може й ще багатьох залежить від твоєї уваги та спритности. Ти зумієш утікти. Стрибнеш?

— Я зовсім не відчуваю утоми, — відповів Артур.

— Пам'ятай: у вежі є сходи, що ведуть униз до невеликих дверей, Я тебе туди спущу. Двері з середини закладені, але не замкнені. Відчинивши, вийдеш до рову, майже сухого. Перейшовши його, увійдеш до останніх будівель. Коли й будуть вартові, вони не побачать, — не розмовляй з ними, а перелізь огорожу. Сподіваюсь, тебе це не спиняє?

— Я перелазив і не такі. А що далі?

— Перед тобою буде гайочок, чи хащі — мерщій біжи туди. Тоді повертай на схід; але начувайся, можуть побачити бургундські салдати, що оберегають цю частину валу. Візьми до уваги, тоді — хмара стріл і гонитва кінного загону; тобі край. А очі вони мають орлині і здобич угледять

— Я стерегтимусь.

— За хащами, — провадив далі каноник, — побачиш тропу і, кінець-кінцем, вийдеш на битий шлях з Ля-Фарету до Базеля. Тоді мчи назустріч швайцарцям. Скажеш, що батькові твойому загрожує смерть, а вони вже поквапляться. І головне, не забудь сповістити Донергуґеля, що каноник чекатиме його біля північної брами. Зрозумів?

— Чудово! — відповів молодик.

Каноник відчинив невеликі двері до башти, увійшов із Артуром, і хлопець хтів одразу спускатись.

— Почекай! Знімай убрання, воно тобі заважатиме. Артур миттю скинув, і знов кинувся, щоб злазити.

— Ще хвилину! Допоможи ж мені переодягнутися, щоб на нас не звертали уваги.

Хоч і важко було гарячому Артурові стримуватися, проте розумів, як справді це важливо: зняв із старого верхній одяг. Каноник стояв у чорному вовняному вбранні, але з таким дивним поясом, що його аж ніяк не сподівався Артур побачити: на ньому висів короткій гострий меч, що ним можна й колоти й рубати.

— Тепер дай мені оте вбрання, а зверху одінь рясу. Він похмуро всміхнувся, і посмішка ця була страшніша за його похмурість.

— Хутчій! Життя й смерть залежить від тебе.

Артур скочив униз, відчинив двері й опинився на краю зеленого рову. Глибокий, чи ні, він того не розбирав. Не відчував чіпкої грязюки, що важко повисала йому на ноги, а біг, усе біг, аж нарешті досяг протилежної сторони. Двоє громадян, що стояли на варті, його не помітили; один щось читав, а другий поважно дивився на дно рову, немов би чогось там шукаючи.

Зрадівши Артур, що досі йому так велося, стрімголов кинувся до огорожі. Думав, як схопиться за палю, так і перескочить. Але він хотів забагато. Упав назад на землю, й підвівшися знову, побачив салдата в синьому. Це був один з Гаґенбахової сторожі. Вояка помчав за Артуром навздогінці, п'яний, байдуже, неуважливо трохи покричавши: «Тривога! Тривога! Нетяги, лінтюхи! Спиніть його, бо накладете головою!»

Почувши вартові такий крик, мусіли реагувати. Один витягнув меча, махнув собі над головою й побіг, але не швидко, за Артуром. Той, хто читав, немов ненароком кинувся навперейми салдатові. Цей з цілого розгону наскочив на нього, обидва покотилися долі, і салдат потрапив просто до рову. Тоді обидва вартові теж не дуже кваплячись пішли рятувати несподіваного товариша.

Тимчасом Артур перескочив горожу й далеко мчав до кущів. Знав, що становище кожну мить гіршає, бо ось уже один знає про втечу. Така думка збільшила запал, додала прудкости його ногам, і він неймовірно швидко опинився у хащах. Звідціля побачив східню вежу й побіг, силкуючись триматися так, щоб його не вгледіли. Ось уже міські вежі позаду, ось і битий шлях. А вдалині, ген-ген, невелика хмара куряви й немов щось блищить. Артур зрозумів, що то наближаються до Ля-Ферета швайцарські вояки — аванґард мирного посольства.

Незабаром він добіг. Загін складався із двадцятьох чоловіка, вів перед Рудольф Донергуґель. Як же здивувались швайцарці, побачивши Артура, запорошеного, поплямленого крюв'ю — падаючи у в'язниці він трохи забився. Всі оточили юнака, і тільки Рудольф ні подиву не виявив, а ні зворушення. Велетень швайцарець скидався на Геркулеса, з обличчя віяло силою та відвагою, але було воно байдуже й наче хмарне.

Він і бровами не скинув, поки Артур, задихаючись, розповідав несподівану пригоду; і коли той закінчив, що його батька ув'язнено та засуджено на страту, сказав: