Чтение онлайн

Я хочу боротись, доки ворог мій

За мене дужчий буде…

(The Tempest).

— Щось сурмить він тихо, — сказав Гаґенбах. — Хто наближається,

Кіліяне?

— Двоє чоловіків із конем. Либонь купці.

— Купці? З глузду з'їхав! Де ж ти бачив, щоб англійські купці та ходили пішки? І хіба ж підвезе їхній крам один кінь?! То мабуть злиденні

— Не кваптеся! — відповів Кіліян. — Маленький вантаж може містити в собі найкоштовніші речі. Заможні, чи бідаки, однак, напевно скажу, то вони. Старший, — поставний, смаглявий, десь літ на п'ятдесят п'ять, в бороді має трохи сивизни; молодший років двадцять два — двадцять три, височенький, нівроку, вродливий, з яснорусявими вусами.

— Пускайте! І ведіть до митної фольтер-камери, до вежі!

І сам зараз же подався туди. Це була кімната у величезній вежі над східньою брамою. Тут лежали кліщі та різне знаряддя, що ним жорстокий Гаґенбах мордував полонених. Він увійшов до ледве освітленої кімнати, високої, з готичною стелею, де притято мотузи та линви. Страшне видовисько являло собою приладдя до тортурів з іржавого заліза, що висіло по стінах та розкидане було на підлозі.

Невеликий промінь падав на високого смаглявого чоловіка, що сидів у найтемнішому кутку. Правильні риси, обличчя, навіть, вродливе, але надзвичайно суворе. Мав червоне вбрання на собі, а навколо лисої голови кучерявилось густе чорне волосся, подекуди сиве. Він чистив та гострив широкого двоєручного меча, якогось особливого, багато коротшого за ті, що їх звичайно уживали швайцарці. Так поринув був у роботу, що аж здригнувся, коли зненацька заскрипіли величезні двері; меч йому випав із рук і важко гупнув на; кам'яну підлогу.

— А, кате, готуешся? — сказав Гаґенбах.

— Кожну мить мушу бути напоготові. Але в'язень неначе недалеко; бачте, падає меч.

— Відгадав! Злочинці близько. А передчуття тебе зрадило. То нікчемні люди, з них стане й доброго мотуза; меч твій жадає самої шляхетної крови.

— Ото кепсько! — обізвався кат. — Я сподівався, ви зробите з мене сьогодні шляхтича.

— Чи ти при умі? — скричав Арчібальд. — 3 тебе — шляхтича!

— Атож! Чому б ні? Моє ім'я, здасться, на те цілком заслуговує. Чого ви дивуєтесь? Коли кат виконав тяжкий обов'язок над дев'ятьма злочинцями, відрубавши кожному голову одним замахом, чи ж не слід звільнити його від податків та подарувати шляхетську грамоту?

— Закон справді так каже, та це глум! Хто ж бере закони поважно? Я не чув ніколи таких вимог. Кат подивився на нього.

— То більша слава, — сказав, — тому, хто перший вимагає нагороди, на яку заробив гострим мечем та вправною рукою. Я Франціск Штейнергерць, буду з моєї верстви — перший шляхтич, я покажу тропу на той світ ще одному імперському лицареві.

— Ти ж завсіди на мене працював, адже так?

— При кому ж іншому я б міг мати таку постійну роботу? Я виконав усі ваші карні вироки над злочинцями. З того часу, як навчився вживати нагая, брати на тортури, тримати вірного меча, ніхто не скаже, що я не влучив з першого разу. Трістам Опіталь [4] та його славетні співробітники — діти передо мною в цьому мистецтві!

— Так, з тебе не абиякий майстер. І невже я нині, коли шляхетна кров трохи чи не диво в цих країнах, де селяни верховодять лицарями та баронами, — так багато

— Я можу прочитати реєстра з іменнями й титулами, — урочисто виголосив Франціск.

Він витягнув пергамента.

— Граф Віліям Ерверсгоє — моя перша спроба,

— Пам'ятаю — він упадав біля моєї коханої.

— …помер року 1455-го…

— Років не згадуй!

— Другий — фон Штокенброґ…

— Він забрав у мене череду рогатої худоби! — зауважив Гаґенбах.

— …Людвіг фон Різенфельд…

— А, він закохався в моїй дружині!..

— …Троє юнаків з Лямербурґу — ви одного дня відібрали їхньому батькові всіх трьох дітей.

— Він відібрав мені маєтки — ми поквитались! Ну, досить. Я рахункові вірю й так, хоч їх трьох маю за одного.

— Несправедливо. Мій меч мусів тричі зніматись угору…

— А сьогодні не дуже розгуляєшся: купці, прості люди не заслуговують на таку велику честь. Твоє шляхетство ще трохи зачекає…

— Ой, а мені так снилося, ніби ви дарували цю милість…

— Запий сподіванки вином і забудь!

— Ба ні! Перед полуднем пити не годиться. Ще руки тремтітимуть, а я ж вам потрібен.

І Франціск підняв свого меча, з пошаною стер з нього порох і спершись на зброю двома руками став у кутку страшної кімнати.

Двері розчинилися знову. Попереду йшов Кіліян, за ним — кілька вояків вели обидвох Філіпсонів. Руки їм поперев'язувано мотузами…

— Подайте стільця! — і губернатор поважно сів перед столом, де лежало все потрібне до писання.

— Хто вони, Кіліяне, й навіщо зв'язані? Той низенько вклонився.

— Як зволите, ваша милосте. — Тепер його тон був не той, товариський, а улесливий, запобігливий. — Ми вважали за потрібне забрати в них зброю, ведучи перед ваші очі. На вимогу юнак учинив опір. Мушу, проте, визнати, він одразу віддав зброю, як це наказав йому батько.

— Брехня! — скричав Артур. Але батько зробив йому знак і він замовк.

— Сер, — мовив Філіпсон, ми, чужинці, не знаєм законів вашої фортеці. Англійці не терплять зневаг. Сподіваюсь, ви це пробачите, дізнавшись, як нас брутально схопили. Син молодий, гарячий, кинувся до зброї; на мій знак спинився і навіть не встиг витягнути меча. Щодо мене, я купець і звик підкорятися законам та звичаям тих земель, де торгую. Ми у володіннях бургундського герцога, і я певен, закони його справедливі. Він могутній і вірний союзник Англії і я нічого не боюсь під обороною його влади.

— Гм! — сказав Гаґенбах. Його трохи збентежила впевненість старого англійця. Опріч того пригадав, що Карло Бургундський, коли його не опановував пристрасний запал — як у справах з швайцарцями — любив, щоб мали його хоч і за суворого, але справедливого державця.

— Красно говорите, коли ж такі слова не можуть виправдати поганих учинків. Підняти меча проти герцогських салдат!

— Ви надто берете до серця цілком зрозумілу поведінку. Що ж, як суд суворий — опір мечем треба покарати штрафом. Ми заплатимо!

— От іще дурний баран, — тихенько сказав катові Кіліян, — сам підставляє свою вовну.

— Навряд це допоможе викупити йому свою шию!

— Щось наш губернатор себе сьогодні зраджує, — посміхнувся Кіліян.

Тимчасом їхній начальник почав хитрий допит про справи купців у Швайцарії, зв'язок з ляндаманом, причини подорожі до бургундського герцога. Філіпсон спокійно на все відповів, крім останнього пункту. Сказав, що їде до Бургундії в торговельних справах; — в розпорядженні губернатора крам, і той може звідти взяти скільки заманеться, — як на це дозволяє відповідальність перед державцем. А справа з герцогом — таємнича, загалом щодо торгівлі — у ній беруть участь ще інші люди, тому Філіпсон мовчатиме.