Карло Сміливий
Шрифт:
— За здоров'я та добробут краян союзних кантонів! — виголосив на відповідь базельський начальник.
Підняли кубки догори й стискали один одному руки, вимахуючи зброєю, але тихо, без шуму.
— Наші славетні предки, — озвався Рудольф, — так збирались на Рютлійському полі між Урі та Унтервальденом. Основоположники незалежности нашого краю змовлялись під небесним склепінням дати волю пригнобленій батьківщині. І ми знаємо, що слова цього дотримали.
— І колись будуть знати, як нинішні швайцарці завойовану за предків ще волю зуміли зберегти! — докинув синій вояка. — Роби своє діло, Рудольфе,
Рудольф підійшов до Лявренца й одвів його на бік. Артур виразно чув, проте, як він сказав:
— Лявренце, наглядай, щоб не дуже впивались чудовим рейнвейном. Якщо маєте багато, кілька плящок розбий; щось вигадаєш їм. А надто стеж за Рюдіґером, бо він виявляє надто ретельно до цього свої здібності, відколи приєднався до нас. Руки завтра не мусять тремтіти!
Далі вони зовсім тихо щось один одному шепотіли. Нарешті попроща'лись, потиснувши руки, мов урочисто стверджуючи таємничу спілку.
Рудольф із загоном рушив далі. Але тільки почали ще свою путь, попереду знову тривога. Артурові затіпалось серце. «Це Анна»!
— Мій собака спокійний, — сказав Рудольф. — Мабуть то наші товариші.
Наближався справді Рюдіґер. Спинилися, перепитали гасла. Така дисципліна панувала в швайцарців уже за тих давніх часів, копи по інших країнах ще ледве прищеплювалась вона.
Донергуґель вичитував Рюдіґерові, що той запізнився.
— Вони знов улаштують бенкет з нагоди твоєї появи, а завтра ж мусимо бути холодні й непохитні! — добулось до Артура.
— Холодні, мов крига, Гавптмане, непохитні, як скеля!
Рудольф умовляв його знову й знову; той обіцяв щиро виконати. Загони по-товариському, тільки тихи-тихо, попрощались і розійшлись у різні сторони.
Місцина в цій стороні була віцкритіша. Галяви великі, пасовиська геть голі, майже без дерев та кущів; око вільно могло бачити, засідці ховатися ніде.
Рудольф озвався:
— Тут ми зовсім безпечні й можемо поговорити.
— Я хочу тепер, коли ти приглянувся до нас ближче, спитати, — якої думки ти за швайцарську молодь? А що ти пізнав її менше, ніж хотілося мені, то провина твоя. Твоя стриманість не дала нам виявити більше відвертости.
— Це для мене забагато, я б на таку відвертість відповісти не міг, виходить, і права на неї не маю. А щодо швайцарської молоді, скажу: наміри ваші чесні й високі, як ваші гори. Та чужинець, що жив завжди по низовинах, не вміє ходити стрімкими стежками. Мої ноги звикли до рівного місця.
— Загадка?
— Аж ніяк! Я хочу сказати ось що: на мою думку, треба, щоб ви за все розповіли вашим начальникам. І про сподіваний напад біля Ля-Ферету, і за допомогу базельських громадян…
— Та невже? І ляндаман спиниться, надішле післанця до бургундського герцога по охоронну перепустку, а коли той дасть — край нашій надії на війну!
— Так! Але тоді ляндаман досягнув би своєї головної мети, головного завдання свого посольства, — тобто затвердили мир.
— Мир! Мир! — бернець жваво скричав. — Коли б у цьому з Арнольдом Бідерманом був незгоден я сам, — я б на слово його вклав би до піхов меча й перед найлютішим ворогом. Щиро шаную його хоробрість і любов до рідного краю. Але хіба я один? І наш увесь кантон, і золурський поклали
собі воювати. Хіба ж не війною, війною, кажу я, наші предки скинули з себе рабства ярмо?! То ж війна, славетна навіки, війна дала волю нашій країні!— Може це й справедливо, — відповів Артур, — але ж мету посольства визначала ваша Рада. Вона ухвалила відрядити вас, як післанців миру, а ви потаєнці роздмухуєте полум'я війни, і поки всі, чи більшість товаришів, завтра гадають рушати в мирну путь, ви готуєтесь до битви й шукаєте приводу їй.
— А хіба ж це не гаразд? І треба лагодитись до неї! Коли нас у Бургундії приймуть миролюбно, як ти кажеш сподіваються інші члени депутації, моя пересторога буде даремна. А яка ж шкода з неї? Коли ж буде навпаки — це зможе запобігти великим неприємностям і лихові для товаришів, дядька, Анни, батька твого, — усіх!
Артур похитав головою:
— Щось у цьому є, чого я не розумію. І тільки прошу тебе — у вигодах мого батька не шукай приводу порушувати дружні стосунки. Це Бідермана може втягнути до сутички, що без нас він її був би уник. Я певен, батько ніколи цього не подарує!
— Я вже зв'язав себе словом. Але якщо бургундський пес його стріне погано, раджу пам'ятати тобі, що ти чув. Маєте дужих, добре озброєних оборонців.
— Дуже вдячний тобі за увагу, — відповів англієць.
— І ти затям: на весілля не йдуть із зброєю, на битву не вбирають шовкових убрань.
— Я буду напоготові стрінути найгірше: тому одягну легкого сталевого панцера; його не проб'ють ані спис, ані стріли. За пораду щиро дякую!
— О, не дякуй! — до нього Рудольф. — Був би з мене поганий начальник, коли б не попереджав я усіх. Надто тебе, такого вірного друга.
Розмова урвалась. Минуло кілька хвилин. Бо ж кожен не зовсім був задоволений із свого товариша. Але сперечатись не мав жоден охоти.
Рудольф уважав, маючи приклади на своїй батьківщині серед швайцарських купців, що англієць, мавши оборону, в жодному разі не платитиме мита. Це вже само по собі примусить Арнольда Бідермана порушити мир і оголосити війну. А молодий Філіпсон не міг його зрозуміти. Як Донергуґель, сам член мирного посольства, тільки й снить розпалити війну?
Так вони мовчки йшли деякий час. Нарешті озвався Рудольф:
— Артуре, твоя зацікавленість уже минула? Щодо Анни Геєрштейн?
— Ні, ні! Я просто не хотів тебе турбувати, поки ти зайнятий своїми справами.
— Ну, я скінчив свій обов'язок. Жодного кущика немає ніде, щоб за ним хто сховався. Слухай! Такого ніхто не співав, не розказував. — Історія не менш дивна, ніж пригоди «Лицарів Круглого Столу», що її виспівують старі трубадури та мінезинґери.
Артур пильно ловив кожного слова.
— За Анниних нащадків з чоловічої сторони, — провадив далі Донергуґель, — ти, гадаю, досить уже чув. Вони жили в старих Геєрштейнських мурах, побіч водоспаду. Гнобили підданців, здирали шкуру з сусідів, грабували подорожніх, що їх недоля заводила до цього яструбового гнізда. А потім сипали грішми, закидали попів кривдою здобутими скарбами, аж до Єрусалиму мандрували! — замолювали, покутували гріхи.
— Така, я зрозумів, історія геєрштейнського дому, поки Арнольдів батько проміняв своє графство на право бути чесним унтер-вальденським громадянином?