Чтение онлайн

— Щось дуже коштовна тут річ, коли так мало місця вона забирає.

Відчинив. У скриньці — розкішне намисто, й ціни йому зразу не визначиш.

Губернаторові очі хижо засвітилися. Обидва мовчки радісно подивились один на одного.

— Впертий віслюк мав підставу сперечатися. Я б і сам хвилини з дві терпів би тортури, аби не розлучатися з отаким намистом.

А тепер скажіть мені, як оцю здобич поділимо між герцогом та його губернатором, базуючись на правах фортець?

— Правду кажучи, Кіліяне, ми уявимо, що місто взято наступом; добре ж знаєш, хто перший знайде, той і бере собі все, не забувши, проте, обдарувати вірні слуги.

— Прикладом, як ось і я! —

— І таких, як я, — озвався інший голос луною на слова Кіліянові з найвіддаленішого кутка цієї старовинної залі.

— Чортяка! Хтось підслухав! — зарепетував Губернатор, хапаючи кинджала.

— Ваш щирий слуга, як ви сказали сами, — виступив кат наперед. Він повільно підходив до змовників.

— Зухвальцю! Як ти наважився?

— Не клопочіть собі тим голови, — зауважив Кіліян, — чесний Штейнергерць не має язика говорити, а вух — слухати інакше, як з вашої волі. Треба пустити його на нараду. Адже ж цих купців ми, однак, пошлемо до пращурів.

— Справді? — сказав Гаґенбах. — А я гадав, що їх можна буде пожаліти.

— І викажуть хай на вас бургундському герцогові… як ля-феретський губернатор збирає мито?

— Твоя правда! Але мертві не мають ні зубів, ні язиків. Готуйся, кате!

— Я до цього торгу й пішки. Але умова: як покажу їм тропу на той світ, дістану права на шляхетство, і ця страта буде законна, немов би перед усім народом на майдані.

Гаґенбах здивовано подивився. Але Кіліян з'ясував у чому річ: кат гадає, що старший полонений без сумніву благородної крови. Інакше б він так впевнено триматись не міг.

— Може й так. Ось, — протягнув руку Арчібальд, — пергаментний лист. Тут написано герцогові щодо намиста, яке просять прийняти як запоруку дружніх стосунків від йому дуже відомої особи, а пред'явникові намиста йняти віри у всьому, що він перекаже.

— Хто підписав? — жваво спитав Кіліян.

— Підпису нема… Треба думати герцог пізнає сам.

— Навряд, щоб він мав нагоду пізнавати, — посміхнувся Кіліян.

Гаґенбах дивився на діяманти. Вуста кривила похмура усмішка. Кат підбадьорений знову почав співати своєї: такої запоруки, такої необмеженої довіри не може бути до людини нешляхетного роду.

— Не бреши, дурню, — промовив Гаґенбах. — Таких прикладів чимало. Ось, приміром, Людовік — камердинерами переказував такі речі, які раніше доручали герцогам. Державці починають уже тепер думати, що людей для важливих доручень треба вибирати за розум, а не за рід. А втім, надалі надії не втрачай. Роби, що слід із купцями, а ми незабаром матимем у руках унтервальденського ляндамана; хоч і пошився у селюки, а роду шляхетного.

— Може б краще притримати англійців, поки докладніше довідаємся за них від швайцарців?

— Як знаєш, — махнув рукою Гаґенбах, немов відганяючи від себе докучливі турботи. — Годі! Мені набридло!

Люті посіпаки слухняно вклонилися й кривава нарада скінчилась. Арчібальд Гаґенбах заховав намисто, що його хтів привласнити, зрадивши державця та проллявши кров двох безневинних людей.

І наші прабатьки цей пишний палац

Однісінькій людині збудували?!

(Old Play).

В'язниця, де кинули молодого Філіпсона, була похмура печера. Вона якнайкраще свідчила, які то жорстокі були наші предки. Не вміли неначе відрізняти безневинність від злочину

В'язниця Артура Філіпсона являла собою досить довгу, але темну та вузьку камеру, вибиту в гранітній кручі під вежею. Світилася невеличка лямпа. Але руки Артурові міцно зв'язали, і коли він попросив води, в'язничий йому відповів:

— Можеш перетерпіти спрагу, вже тобі жити не довго!

Сувора відповідь пророкувала в'язневі, що він буде мордуватись від спраги до кінця свойого життя, але й те й інше незабаром скінчиться. В тьмяному світлі лямпи він підійшов до лави. Потроху очі звикали до пітьми. Ось він помітив на кам'яній підлозі отвір, ніби схожий на колодязя, хоч неправильною формою, певніше, нагадував безодню, що її трохи поширили людські руки.

— Так ось моя могила! — глухо промовив Артур.

Нагло почув, що там у страшній глибині ніби шумить вода. Мов глухий рев — вимагає своєї жертви. Смерть завсіди страшна, але в розцвіті сил, за буйних молодощів, коли починаєш почувати усю красу її насолоди, коли вперше зазнаєш її радощів — то найбільший жах!

Таке становище, як Артурове, над краєм безодні стояти, не знаючи, яку доведеться прийняти смерть, може нагнати хоч на кого відчай. Бідолаха заплакав. Мужній перед кожною небезпекою, твердий і відважний він, проте, трохи мрійником був. А таким людям ще важче покірливо чекати страшної загибелі. Йому думки плуталися, розбігалися, перепліталися в надзвичайний хаос. Він думав за батька, що його так глибоко поважав, любив над усе на світі. Що діється з ним у розбишак, ладних таємно забити людей, щоб приховати свій злочин? Добрий батько, хоробрий, рішучий, — лежить десь, як і він, зв'язаний та безпорадний, під загрозою кинджалів підлих убивців. Артур згадав також стрімку скелю поблизу Геєрштейну та хижого яструба. Але тут не було спасителя, який з'явившись із тьми вивів би його до світла життя. В печері панувала вічна, підземна темрява, і в'язень може побачити тільки блискучого в тьмяному лямповому світлі ножа. Тоскне почуття раптом опанувало його всього, він скочив на рівні ноги, напружив усі сили — даремно, міцні матузи, не розірвеш. Вони врізались у тіло. Артур похитнувся й захоловши з жаху, щоб не звалитись у провалля, з розгону вдаривсь об підлогу.

Це сталося біля самої безодні; головою ударився об її край. Кілька хвилин лежав приглушений, непорушний. Лямпа погасла, як він був падав, його повивала цілковита пітьма.

Він стямився, бо зарипіли двері.

«Це вбивці» — подумав.

Його засліпило світло смолоскипу в руці чоловіка в чорному вбранні. Йшов просто до Артура, тримаючи кинджала в руці. В'язень подумав би, що вбивця, та коли ж невідомий був не сам. Вогонь падав на білий одяг жіночий і яскраво освітлював постать. Артур глянув… Невже він збожеволів? Від подиву, навіть, забув небезпеку. Приголомшений з несподіванки, зовсім стерявшись, відсунувсь назад.

То була Анна Геєрштейн.

Чоловік у чорному вбранні віддав їй смолоскипа, підійшов до Артура й перетяв мотузи. Одна мить — і руки вільні. Він захитався, так був ослаб, і Анна, жива Анна Геєрштейн подала руку, допомогла встати, підтримала так, як і колись, як тоді, коли під ногами ревів бурхливий потік. Цей дотик вернув йому силу, мужнє серце й життя занімілому тілу. Він хотів щось сказати, але жоден звук не злетів йому з горла: дівчина приклала до вуст своїх пальця, хитнула головою, щоб мовчав і йшов за нею. Він слухняно повернувся. Виходячи з в'язниці, вони минули кілька переходів, вирубаних у скелі, видимо до інших в'язниць.