Чтение онлайн

— Філіпсоне, думки наши різні, ви чуєте, — скажіть вашу!

— Передусім, я мушу дізнатись, яку участь ви брали в колотнечі та страті бургундського губернатора?

— Заприсягаюсь, — закричав Бідерман, — я нічого не знав і побачив, як усе вже сталося!

— А страта на смерть Гаґенбаха, — перехопив каноник, — за присудом законного суду! Його постанови повинен поважати й Карло, а виконання депутати швайцарського посольства не могли ні прискорити, ані затримати.

— Коли ви можете довести, що участи в події не брали, раджу вас спокійно їхати далі й не боятися Карлового гніву. Карла Бургундського дуже добре я знаю: він перше розсердиться, а потім почуття справедливости братиме

гору й він — простить. Але вашу справу краще хай розповість герцогові хто близький до двору. Я б охоче зробив це сам, коли б мені не відібрали дорогоцінної скриньки, що була за доказ мойого до нього доручення.

— Це він напускає туману, — прошепотів Доненгуґель бернцеві; крамар хоче від нас винагороди за скриньку. Навіть ляндаман хвилину мовчав.

— Ми вважаємо за свій обов'язок заплатити тобі за цю втрату: і ми зробимо це! — нарешті озвався.

— Хоч би й двадцять цехінів! — гаряче закричав депутат.

— На те жодного права не маю, — сказав Філіпсон, — бо я раніше вирізнився з вашого посольства. Я жалкую не тому, що скринька коштовна, хоч ціна їй вища за кожну, яку можете собі уявити, а тому, що це умовний знак між однією особою та Карлом Бургундським.

— Скриньку шукатимуть, — рішуче ухвалив ляндаман. Хтось постукав у двері. Рудольф вийшов, за мить повернувся — вуста стримували посмішку — й сказав:

— То наш добрий Зіґізмунд. Пускати?

— Чого б? — озвався Зіґізмундів батько.

— Дозвольте йому увійти, — мовив Філіпсон, — може з того що й вийде. Хоч він міркує повільно, але йому дуже часто спадають на думку поважні речі.

Арнольд Бідерман тішився з такої заяви, але боявся за синові слова Зіґізмунд упевнено ввійшов та мовчки подав Філіпсонові скриньку з намистом.

— Ця гарненька річ ваша, сказав мені Артур, і ви мабуть не від того, щоб її одержати. Філіпсон страшенно зрадів.

— О, як я вдячний тобі! Все буде гаразд! Але де ти знайшов її?

— Я, — відказав Зіґізмунд, — став якнайближче до ешафоту, бо вперше був присутній на страті. Помітив, як кат потихеньку вийняв у небіжчика щось із-за пазухи й хапливо сховав. Тільки пішли чутки про крадіжку дорогоцінної речі, я зразу побіг його одшукувати. Знайшов у міському трактирі та з келепом у руках скриньку забрав і… і… я лишив його бенкетувати… ось уся пригода.

— Ну й молодець, — сказав Філіпсон, і зараз же додав: друже, будь ласка, віднеси цю скриньку Артурові.

Задоволений Зіґізмунд пішов. Усі мовчали. Обличчя ляндаманові сяяло.

— Філіпсоне, тепер питаю я вас, — ви не відмовитесь ваших слів? Візьмете клопотання перед герцогом? Всі нахилились уперед.

— Бідермане, ніколи у важкому становищі не давав я слова, щоб потім його відсахнутись. Ви казали, я вірю, ніби швайцарське посольство участи в перевороті не брало. А що Гаґенбаха забито за якимось суворим вироком, ні знати, ні перешкодити ви не могли, — то напишіть за всю подію, наводьте докази, я заберу папера й ручуся, герцог вас не образить. Сподіваюсь також умовити Карла, що дружня згода між ним і Сполученими Кантонами в його інтересах. З цим останнім, можливо, не пощастить. Та це справа моя.

Всі дивились на старого Арнольда. Тут виступив Рудольф Донергуґель.

— Невже ми наражаєм на небезпеку життя — дороге життя шановного Арнольда Бідермана, покладаючись на слова чужоземного крамаря? Герцогову вдачу знає кожен, як і ненависть його до нашої країни. Гадаю, англієць мусить зрозуміліш з'ясувати, яка підстава такої надії на успіх при бургундському дворі?

— Цього зробити не можу. Ваших таємниць не допитуюсь, шануйте й мої. Коли б я дбав за себе самого, багато розумніше було б нам оце розлучитись. Ви хочете миру? Вернувшись до Швайцарії, накличете

війну. Справа стоїть так. Я гадаю, що можу ручатися за вільний доступ до герцога — і наражаю на небезпеку самого себе.

— Годі, годі! — скричав Бідерман. — Жодних сумнівів! Ми йдемо вперед. Той наполовину хоробрий, хто офірує життям на бойовищі.

Є інші страхи й перемагати їх важче. На те кличе добробут Швайцарії! Ми йдемо й віч-на-віч стрінемо кожну небезпеку!

Інші члени посольства мовчки схилили голови на знак своєї згоди.

Нарада скінчилася. Всі пішли лагодитись до від'їзду.

Отам на похилі гори —

Останній денний блиск.

Ясними барвами горить

У Роні сонця диск..

Крамарі-англійці тепер у всьому давали паради швайцарським депутатам. Філіпсон-старший намовляв якнайшвидче рушати в дорогу, хтів цим випередити лихі чутки, що могли долетіти до Карла. Саме тому він настоював відіслати варту. Озброєні люди могли збудити всілякі підозри, а боронитися — ну для цього їх було замало. І головне, треба їхати верхи. На останню пропозицію категорично заперечив досі найсумирніший член цілого посольства, плохенький депутат, і то дарма, що Бідерман одразу пристав. Микола Бонштетен ніколи верхи не їздив. Як міг тепер довірити свою особу коневі! І так уперто доводив свойого, що мусіли вирішити ось що: обидва англійці поїдуть якнайшвидче вперед, а швайцарці поволі помандрують за ними. Філіпсон сподівався на побачення з герцогом.

— Покладайтесь на мене. Хто краще засвідчить жорстокість та ненажерливість хижака Гаґенбаха? Я ж ледве не загинув. Щодо суду та страти — не знаю нічого, але Карло мене запитає, тому найкраще ви дайте мені тепер пояснення.

Швайцарці збентежились. Арнольд Бідерман трохи одійшов з ним осторонь і зовсім змішавшись сказав:

— Друже, годі вам зараз щось розказати! Ви бачили, як відбулась подія, а ми повідомимо герцога, яка влада засудила Гаґенбаха на смерть. Оце й усе. Більш нічого сказати вам не можу. Додам, що менше згадаєте денебудь за це, то більша змога зберегти вам життя…

— Бідермане, як і ви, я таємниці ненавиджу. Проте, певен вашоі щирости, покладаюсь на вас. Але треба в такому разі зараз же надсідати ваші папери Корлові. А тепер — прощавайте! Ми незабаром побачимось.

Старий Філіпсон підійшов до сина й доручив найняти провідника з кіньми. Розпитавши міських краян, надто салдат небіжчика Арчібальда Гаґенбаха, купці довідались, ніби Карло віддає свою увагу Лотарінґії; взявши на підозру німецького імператора та Зіґізмунда, австрійського герцога, він зібрав велику частину своєї армії напоготові поблизу Страсбурга.

Карло, бургундський герцог, за тієї доби справедливо здобув собі ймення Сміливого. Навколо вороги, а він велетенський, дужий звір, зацькований з усіх сторін, він викликав подив такий непохитний, відважний, шалений! І його боялись державці, ба й сам французький король, як і він могутній, але кращий політик.

До Карлового стану поїхали англійські мандрівники. Верхи, в глибокій задумі, нині дорогою размовляли мало. Згодившись Філіпсон боронити швайцарців, а ні трохи на те не нарікав.

Але маючи на оці важливу власну справу до гордого та запального державця, не міг не пожалкувати на обставини: погано, що його важливе доручення переплелося з справами таких людей, як Арнольд Бідерман з товариством. Навряд герцог їх добре прийме.