Гра престолів
Шрифт:
— Князь Мандерлі розповів мені, коли я зійшла на берег у Білій Гавані. Ти маєш якісь звістки про сестер?
— Був лист, — відповів Робб, чухаючи лютововка під щелепою. — Вам теж надіслали, але він прибув до Зимосічі разом із моїм.
Він пішов до столу, поворушив мапи та папери, і повернувся з пом’ятим пергаменом.
— Ось це вона написала мені. А вашого привезти я навіть і не подумав.
Щось у голосі Робба занепокоїло її. Вона розгладила листа і стала читати. Занепокоєння поступилося місцем недовірі, тоді гніву, і нарешті жаху.
— Це лист від Серсеї, а не від твоєї сестри, — мовила
— Про Ар’ю ані слова, — зазначив Робб, сумно похнюпившись.
— Саме так. — Кетлін не хотіла думати, що це означає. Тільки не тут і не зараз.
— Я сподівався… якби ж ви ще тримали Біса, обмінятися заручниками…
Він схопив Сансиного листа і зім’яв його у кулаку. Вона зрозуміла, що він знущається над листом вже не вперше.
— Чи є звістки з Соколиного Гнізда? Я написав тітці Лізі, прохав про допомогу. Ви не знаєте, чи скликала вона корогви князя Арина? Чи стануть на наш бік лицарі Долини?
— Тільки один, — відповіла Кетлін. — Найкращий з них — мій дядько… але ж Брінден Чорноструг — з роду Таллі. Проте сестра моя не зрушить з місця і не ступить кроку за свою Криваву Браму.
Робб тяжко сприйняв цю звістку.
— Матінко, що нам робити? Я привів сюди військо, вісімнадцять тисяч вояків, але я… Я не знаю…
Він дивився на неї, виблискуючи очима. Гордий молодий князь кудись зник, на його місці знову сидів хлопчик п’ятнадцяти років, який шукав відповіді на свої питання в матері.
Так не годиться.
— Чого ти боїшся, Роббе? — запитала вона м’яко.
— Я… — Він відвернув голову, аби сховати першу сльозу. — Якщо ми рушимо… навіть переможемо… Ланістери тримають Сансу і пана батька. Їх вб’ють, хіба ні?
— Вони хочуть, щоб ми так думали.
— Тобто брешуть?
— Я не знаю, Роббе. Напевне я знаю тільки те, що ти не маєш вибору. Якщо ти прибудеш до Король-Берега з клятвою вірності, поїхати звідти тобі не дозволять. Якщо ти підібгаєш хвоста і відступиш до Зимосічі, твоє панство втратить всяку повагу до тебе, а деякі можуть і до Ланістерів перебігти. Тоді королева геть знахабніє і чинитиме з полоняниками так, як забажає. Наша найпевніша надія, та й взагалі єдина справжня надія — це розбити їх на полі битви. Якщо тобі трапиться полонити князя Тайвина або Крулеріза, тоді обмін стане можливим. Але навіть не це головне. Нед і твої сестри будуть у безпеці, тільки поки ти маєш силу, якої боїться ворог. Серсеї вистачить розуму, аби утримувати їх живими для укладення миру, якщо війна обернеться не на її користь.
— А якщо війна обернеться на її користь? — запитав Робб. — Супроти нас?
Кетлін взяла його за руку.
— Я не пом’якшуватиму правди заради тебе, Роббе. Якщо ти програєш, ніякої надії не лишиться. Люди кажуть, у серці Кастерлі-на-Скелі немає нічого, крім каменю. Згадай долю дітей Раегара.
Вона побачила у його юних очах острах, але водночас і силу.
— Тоді я не програю, — твердо пообіцяв він.
— Розкажи, що ти знаєш про війну в річковому краю, — попрохала вона. Мала-бо зрозуміти, чи справді він готовий.
— Менше
ніж два тижні тому сталася битва у горах під Золотим Зубом, — відповів Робб. — Дядько Едмур надіслав пана Ванса та пана Дудара утримувати прохід, але Крулеріз наскочив на них і примусив тікати. Пана Ванса вбито. Остання звістка, яку ми чули — що пан Дудар відходить до вашого брата й іншого панства у Водоплині, а Хайме Ланістер переслідує його по п’ятах. Але то ще не найгірше. Увесь час, поки у проході точилася бійка, князь Тайвин вів з півдня друге ланістерівське військо. Воно, кажуть, ще більше за військо Хайме.— Батько, мабуть, знали про це, бо вислали загін під прапором короля, поставивши на чолі якогось південного князька. Пана Еріка… пана Деріка… щось таке. Згідно листа, з ним поїхав пан Раймун Даррі, ще якісь лицарі, а також батькові стражники. Але вони втрапили до пастки. Не встиг пан Дерік перетнути Червонозуб, як на нього наскочили ланістерівці, начхавши на королівський прапор. Коли ж загін спробував відступити через Мартоплясів Брід, ззаду вдарив Грегор Клеган. Той пан Дерік і ще кількоро, мабуть, втекли; втім, ніхто не знає напевне. Але пана Раймуна вбили, як і більшість наших людей із Зимосічі. Князь Тайвин, як кажуть, загородив королівський гостинець і тепер іде на північ до Гаренголу, плюндруючи все на своєму шляху.
«Дедалі гірше», подумала Кетлін. Такої скрути вона не чекала.
— То ти гадаєш зустріти їх тут? — запитала вона сина.
— Якщо він дійде аж сюди. Проте ніхто з наших так не думає, — відповів Робб. — Я надіслав звістку Гороланові Троску, старому батьковому другові з Сірявця. Якщо Ланістери піднімуться Перешийком, болотники потоплять кожен їхній крок у крові. Але Галбарт Гловер каже, що князь Тайвин не настільки дурний, і Руз Болтон з ним згоден. Вони гадають, що Тайвин лишиться десь на Тризубі й братиме замки річкового панства один за одним, поки Водоплин не залишиться сам. Треба рушити на південь, аби зустріти його у бою.
Від самої думки Кетлін охопив холодний жах. Яка удача може чекати п’ятнадцятирічного хлопця у війні проти таких загартованих ватажків, як Тайвин та Хайме Ланістер?
— Але хіба це розумно? Тут ви всілися дуже міцно. Кажуть, старі королі на Півночі відбивали коло Калин-Копу напади вдесятеро численнішого ворога.
— Воно-то так, але наші запаси доходять кінця, а жити з цієї землі нелегко. Ми чекали на князя Мандерлі, але тепер його сини з нами, тож час вирушати.
Вона усвідомила, що чує слова значкового панства, сказані голосом сина. Багато років вона приймала їх у Зимосічі як гостей, і сама разом з Недом гостювала коло їхнього вогню та столу. Вона знала про кожного, що то за людина. І питала себе, чи знає Робб те саме.
Все ж таки сказане ними мало зміст. Сила, зібрана її сином, не була ані постійним затяжним військом на зразок того, яке тримали Вільні Міста, ані охочим полком, який служить за платню. Переважно то були прості люди: чиншовики, селюки, рибалки, чабани, сини корчмарів, купців та кожум’як, розбавлені купкою охочекомонних та охочепіхотних найманців, жадібних до пригод та здобичі. Коли пани покликали, вони прийшли… але ж не навічно.
— Іти на південь — то добре, — сказала вона синові, — але куди саме і з якою метою? Що ти хочеш робити?