Чтение онлайн

— То лише одна з відмінностей між Хайме та мною. А ще він трохи вищий, якщо ви помітили.

Його батько зігнорував шпильку.

— Честі нашого дому завдали образи. Я не міг не вдарити у відповідь. Ніхто не сміє проливати кров Ланістерів безкарно.

— «Мені ревти, вам слухати», — промовив Тиріон, шкірячись. Гасло Ланістерів. — Правду кажучи, моєї крові майже не пролили, хоча раз чи два пробували. А от Моррека та Джика вбили.

— Гадаю, тобі знадобляться нові люди на службу.

— Не турбуйтеся, пане батьку. Я собі кількох по дорозі підібрав.

Він ковтнув пива. Пиво було темне, хмільне, таке густе, що хоч жуй. Справді пречудове.

Шкода, що батько повісив корчмарку.

— То як проходить війна?

Відповів дядько.

— Поки що непогано. Пан Едмур розкидав невеличкі загони уздовж своїх кордонів, аби протистояти нашим набігам, і ми з твоїм вельможним батьком знищуємо їх поодинці, не даючи з’єднатися.

— Твій брат вкрив себе славою, — мовив батько. — Він вщент розбив панів Ванса та Дударя коло Золотого Зубу і зустрів об’єднане військо Таллі під стінами Водоплину. Панство Тризуба розігнане, пан Едмур потрапив у полон разом з багатьма лицарями та значковими панами. Князь Чорноліс відвів небагатьох уцілілих до Водоплину, і Хайме тримає їх там у облозі. Решта розбіглася по своїх дідицтвах.

— Ми з твоїм батьком переслідуємо кожного по черзі, — пояснив пан Кеван. — Без князя Чорноліса замок Крукоберіг здався негайно, а пані Вент віддала нам Гаренгол, бо не мала людей його захищати. Пан Грегор спалив усе хазяйство Дударів та Бракенів…

— Тобто опір зламано? — запитав Тиріон.

— Не зовсім, — відповів пан Кеван. — Малістери ще сидять у Морестражі, а Вальдер Фрей збирає затяжців у Близнюках.

— Але то байдуже, — продовжив князь Тайвин. — Фрей виходить у поле тільки тоді, як почує в повітрі запах перемоги, а зараз тут смердить лише руїною. Язонові ж Малістеру бракує сил битися самому. Щойно Хайме візьме Водоплин, обоє швидко схилять коліна. Якщо тільки Старки та Арини не рушать проти нас, ця війна, вважай, уже скінчена.

— Про Аринів я б на вашому місці не турбувався, — мовив Тиріон. — А от Старки — то геть інша справа. Князь Едард, він…

— …наш заручник, — перебив батько. — Неможливо очолювати військо, гниючи у підвалі Червоного Дитинця.

— Неможливо, — погодився пан Кеван, — але його син скликав корогви та стоїть у Калин-Копі з міцним військом.

— Меч не буває міцним, доки його не загартували, — мовив князь Тайвин. — Молодший Старк іще дитина. Ясна річ, йому до смаку, як сурмлять роги та ляпають за вітром прапори, але чи витримає його шлунок, коли скуштує звичної на війні кривавої різанини? Маю сумнів.

«Як цікаво стало жити, поки мене не було», подумав Тиріон.

— І що ж робить наш безстрашний монарх, поки чиниться кривава різанина? — поцікавився він. — Як це моя чарівна сестричка виявила аж таку переконливість, що схилила Роберта ув’язнити його найдорожчого друга Неда?

— Роберт Баратеон помер, — відповів батько. — У Король-Березі править твій небіж.

Ця звістка таки заскочила Тиріона зненацька.

— Тобто моя сестра. — Він ковтнув іще пива. Овва… держава, у якій замість свого чоловіка править Серсея, приречена до значних змін.

— Якщо ти хочеш принести користь, можу поставити тебе на чолі якогось загону, — мовив батько. — Марк Дудар та Карил Ванс чинять свавілля по наших тилах, плюндрують наші власні землі за Червонозубом.

Тиріон поцокав язиком.

— Яке нахабство з їхнього боку — чинити нам опір. Зазвичай я був би радий покарати їх за нечемність, пане батьку, та зараз маю інші справи.

— Он як? — Князь Тайвин, вочевидь, не вважав ті справи важливими, бо вів далі. — Тоді в нас є для тебе двійко

набридлих мені посіпак Неда Старка, які ріжуть наших хуражирів. Такий собі Берік Дондаріон — молодий князьок з повною макітрою лицарських дурниць. І з ним іще отой пришелепкуватий жрець, який полюбляє підпалювати мечі. Як гадаєш, ти в змозі хутко проїхатися околицями та дати ради тим двом? Тільки щоб не споганити діла.

Тиріон витер рота долонею і посміхнувся.

— Пане батьку, мені аж потепліло на серці: ви ж бо задля мене готові розщедритися на… скількох, двадцятьох вояків? Півсотні? Ви упевнені, що не пошкодуєте про своє нечуване марнотратство? Та нехай, не треба. Як натраплю на Тороса і князя Беріка, накажу їх гарненько відшмагати.

Він зліз з крісла і пошкандибав до мисника, де, оточений садовиною, лежав круг білого сиру з синіми жилками.

— Але найперше я маю виконати кілька власних обіцянок, — мовив він, відшматувавши собі добрячого кусня. — Мені знадобляться три тисячі шоломів, стільки ж кольчуг чи бехтерців, а ще мечі, списи, сталеві гостряки до них, булави, бойові сокири, латні рукавиці, ринграфи, поножі, нагрудники, вози для того добра…

Двері позаду них розчахнулися з таким грюкотом, що Тиріон трохи сир не впустив. Пан Кеван скочив на ноги та вилаявся, коли сотник сторожі у збитому набік шоломі з левом пролетів крізь кімнату, вдарився об комин і впав у холодний попіл. Тим часом Шагга зламав його меча через коліно завтовшки зі стовбур дерева, кинув на землю уламки і пропхався до зали. Попереду нього рухався його сморід, гірший за перезрілий сир; в замкненому просторі він вражав трохи не на смерть.

— Гей ти, червоненький, — прогарчав він, — ще раз оголиш меча на Шаггу, сина Дольфа — я відріжу тобі паростка і засмажу на вогні.

— А бідна коза що їстиме? — спитав Тиріон, відкусуючи шматочок сиру.

Інші гірські вояки увійшли слідом за Шаггою, а з ними й Брон. Сердюк здвигнув плечима у бік Тиріона, мовби вибачаючись.

— Це ще хто? — запитав князь Тайвин, холодніший за сніг.

— Вони проводили мене додому, пане батьку, — пояснив Тиріон. — Можна, я їх собі залишу? Їдять вони небагато.

Ніхто не посміхнувся.

— За яким правом твої дикуни втручаються у нашу раду? — гнівно запитав пан Кеван.

— Дикуни, кажеш, низовику? — Кон міг би бути навіть гарним на вроду, якби його помити. — Ми вільні люди, а вільні люди мають право сидіти на всякій раді.

— Котрий тут ватажок левів? — запитала Чела.

— Та тут лише якісь двоє старців, — оголосив Тімет, син Тімета, якому ще й двадцяти років не стукнуло.

Рука пана Кевана потяглася до руків’я меча, але його брат поклав йому на зап’ясток два пальці, утримуючи від поспіху. Сам князь Тайвин виглядав цілком незворушно.

— Тиріоне, чи не забув ти про чемні звичаї? Будь ласкавий, познайом нас зі своїми… гостями.

Тиріон облизав пальці й відповів:

— З превеликим задоволенням. Оця красна діва — Чела, донька Чейка з Чорних Вух.

— Ніяка я не діва, — заперечила Чела. — Мої сини разом узяли вже п’ятдесят ворожих вух.

— Хай боги пошлють їм іще п’ятдесят. — Тиріон почалапав від неї далі. — Оце Кон, син Кората. Оцей, схожий на скелю під Кастерлі, тільки волохату — Шагга, син Дольфа. Вони обидва з Кам’яних Гав. А тут в нас Ульф, син Умара, з Братів Місяця. Оце Тімет, син Тімета, червона рука Смалених. І нарешті Брон, більш-менш нічийний сердюк. За короткий час нашого знайомства він двічі міняв сторони. Ви з ним маєте знайти багато спільного, пане батьку.