Гра престолів
Шрифт:
— Вільні Міста мають тисячі кораблів, — мовила до нього Дані, уже вкотре. — Дерев’яних коней з сотнями ніг, що летять через море на повних вітру крилах.
Хал Дрого не бажав цього чути.
— Годі базікати про дерев’яних коней та залізні сідала.
Він впустив ганчірку і став одягатися.
— Цього дня поїду травою полювати, жінко-дружино, — оголосив він, надягаючи мальовану жилетку і застібаючи широкого паса з важкими срібними, золотими і спижевими бляхами.
— Так, моє сонце-та-зорі, — відповіла Дані. Дрого збирався узяти з собою кревноїзників і здобути хракара, велетенського степового білого лева. Якщо вони повернуться з удачею, її вельможний чоловік буде шалено радий, і тоді, можливо,
Він не боявся жодного дикого звіра, як і жодної людини у цілому світі, але море — то була зовсім інша справа. Дотракійці бачили у воді, яку не могли пити коні, нечисту гидоту. Живі сіро-зелені простори океану наповнювали степовиків забобонною відразою. Вона знала півсотні різних справ, у яких Дрого був сміливіший і зухваліший за інших степових ватажків… та не у цій. Якби ж вдалося заманити його на корабель…
Щойно хал і його кревноїзники взяли луки й поїхали геть, Дані покликала служниць. Її тіло розпухло і стало таким незграбним, що вона вже не уявляла себе без допомоги їхніх сильних та вмілих рук, хоча свого часу почувалася так ніяково, коли вони юрмилися і поралися навколо. Вони чисто її відтерли і спорядили у піщаний шовк, який ніде не тиснув і вільно струменів за вітром. Поки Дорея розчісувала їй волосся, вона послала Джихікі шукати пана Джорага Мормонта.
Лицар з’явився відразу. На ньому були штани з кінської шкіри і мальована жилетка, як на степовику. Жорстка чорна шерсть вкривала кремезний торс і м’язисті руки.
— Моя принцесо. Як я можу служити вам?
— Ви маєте поговорити з моїм вельможним чоловіком, — відповіла Дані. — Дрого каже, що огир, який покриє світ, стане володарем над усіма царствами землі, але не мусить їхати через отруйну воду. Він хоче повести халазар на схід, щойно народиться Раего, аби там плюндрувати землі навколо Нефритового моря.
Лицар задумався.
— Хал ніколи не бачив Семицарства, — відповів він. — Воно для нього ніщо. Навіть коли він про нього згадує, то уявляє собі кілька невеликих островів та міст, що липнуть до скель на зразок Лората або Лиса, оточені буремними морями. Багатства сходу мають здаватися йому більшою спокусою.
— Та він же мусить їхати на захід! — у відчаї заперечила Дані. — Прошу вас, допоможіть мені його переконати.
Вона ніколи не бачила Семицарство так само, як і Дрого, проте їй здавалося, що з переказів свого брата вона взнала його, як рідне. Візерис обіцяв їй тисячу разів, що одного дня відвезе її туди, але його обіцянки померли разом з ним.
— Що б не робили дотракійці, вони мають на це свій час і свої причини, — відповів лицар. — Майте терпець, принцесо. Не повторіть помилки свого брата. Ми поїдемо додому, я обіцяю.
Додому? Їй стало сумно від цього слова. Пан Джораг мав свого Ведмежого острова, а що мала вона за домівку? Кілька казок, кілька імен, що повторювалися урочисто, наче слова молитви, згасаючі спогади про червоні двері… чи мав Ваес Дотрак стати навіки її домівкою? Коли вона дивилася на бабів-дошхалін, чи не бачила вона у них своє майбутнє?
Пан Джораг, мабуть, помітив сум на її обличчі.
— Уночі прийшов величезний караван, халісі. У чотири сотні коней, з Пентоса через Норвос і Кохор, з караван-баші Байяном Вотирісом на чолі. Можливо, Іліріо прислав з ним листа. Чи не бажаєте відвідати Західний Базар?
Дані поворушилася.
— Так, — відповіла вона, — бажаю.
Базари пожвавлювалися, коли приходив караван. Ніколи не знаєш, які скарби купці привезуть цього разу. А ще добре буде знову послухати, як люди говорять валірійською — тією самою, що у Вільних Містах.
— Іррі, хай приготують ноші.
— Я скажу вашому хасові. — Пан Джораг пішов.
Якби хал Дрого залишився з нею, Дані поїхала б на срібній. В дотракійців матері їздили верхи мало не до самого народження дитини, а вона
не хотіла здатися слабкою у очах чоловіка. Та поки хал полював, великою втіхою було відкинутися на м’які подушки і дати понести себе Ваес Дотраком, ховаючись від сонця за червоними шовковими завісами. Пан Джораг засідлав коня і поїхав поруч, разом з чотирма юнаками з її хасу та служницями.День був теплий та безхмарний, небо сяяло блакиттю. Щоразу, коли дмухав вітерець, вона відчувала насичені пахощі трави і землі. Коли ноші проходили мимо вкрадених пам’ятників, сонячне світло змінилося на тінь, а тоді знову засяяло. Дані погойдувалася від кроків носіїв, роздивляючись обличчя давно вмерлих воїнів та забутих королів. Їй стало цікаво, чи боги сплюндрованих міст досі спроможні відповідати на молитви.
«Якби я не мала крові дракона», подумала вона тоскно, «це місце могло б стати моєю домівкою». Вона була халісі, мала сильного чоловіка і швидку кобилу, служниць для своїх потреб, воїнів для охорони, почесне місце серед дошхалін на старість… а у її череві ріс син, який одного дня пройде весь світ. Цього вистачило б якій завгодно жінці… але не жінці-драконові. Візериса більше немає, Дані тепер остання. Зовсім остання. Вона належала до роду королів і завойовників, і дитя всередині неї також. Таке не можна забувати.
Західний Базар являв із себе величезний квадрат утоптаної землі, оточений халабудами з саманної цегли, загородками для тварин, вибіленими шинками. Неначе велетенські підземні змії з роззявленими чорними ротами, відкривалися на поверхню ходи до прохолодних печер-складів. На самій площі розташовувався лабіринт крамниць і звивистих торгівельних рядів, затінених плетеними з трави навісами.
Коли вони прибули на базар, десь сотня купців та дрібних торговців розвантажувала і розставляла крам по місцях. Та все одно місце здавалося тихим, неначе покинутим після тих велелюдних базарів, які Дані бачила у Пентосі та інших Вільних Містах. Як їй пояснив пан Джораг, каравани набрідали зі сходу і заходу до Ваес Дотраку радше торгувати один з одним, аніж продавати щось дотракійцям. Наїзники дозволяли їм приїжджати і від’їжджати недоторканими, якщо вони зберігали мир святого міста, не блюзнили на Матір Гір і Черево Світу, а також за звичаєм вшановували бабів-дошхалін подарунками: сіллю, сріблом та насінням. Щодо купівлі та продажу, то правду кажучи, дотракійці нічогісінько у них не тямили.
Дані подобався також і повний дивацтв Східний Базар, де можна було надивитися, наслухатися і нанюхатися найрізноманітніших речей. Вона часто проводила там вранішні години, куштуючи деревні яйця, пиріжки з сараною або зелену локшину, слухаючи голосіння чаклунів-заклиначів, роззявляючи рота на мантикорів у срібних клітках, велетенських сірих слонів, смугастих чорно-білих джогос-нгайських коней. Їй також подобалося розглядати людей: темних статечних асшайців, високих блідих карфійців, яснооких ї-тійців у шапках з мавп’ячими хвостами, войовничих дів Байязабаду, Шамир’яни та Каякаянайї з залізними кільцями у сосках і рубінами на щоках, ба навіть суворих та страшких тіньовиків з Тіньових Земель, які вкривали руки, ноги і груди татуюванням та ховали обличчя під масками. Тож Східний Базар уособлював для Дані дива і чари.
А от Західний Базар мав запах дому.
Поки Іррі та Джихікі допомагали Дані вилізти з ношів, вона принюхалася і упізнала гострі пахощі часнику та перцю, а тоді згадала давно минулі дні, провулки Тирошу та Миру, і мимоволі посміхнулася. Далі вона унюхала запаморочливі солодкі парфуми з Лису, побачила невільників, які тягли сувої вишукано виплетених мирійських мережив і тонкої вовни десятків різних багатих кольорів. Охоронці каравану, вдягнені у жовті підбиті бавовняні каптани до коліна та мідні шоломці, тинялися рядами; на плетених шкіряних пасах у них погойдувалися порожні піхви.