Гра престолів
Шрифт:
Їхній дід, старий князь Рікард, колись поїхав на південь разом із сином Брандоном, братом їхнього батька, і двома сотнями кращих людей. Ніхто з них не повернувся. А потім пан батько теж поїхав на південь з Ар’єю та Сансою, з Джорі, Гуленом, Товстуном Томом та іншими. А тоді поїхали пані матінка і пан Родрік. І теж не повернулися. Зараз туди ж збирався Робб. Не до Король-Берега, не приносити клятви вірності, а до Водоплину з мечем у руці. І якщо їхній пан батько дійсно сидить у полоні, то йому напевне кінець. Бран боявся за нього так, що годі й сказати.
— Якщо вже Роббові конче треба йти
Слабкий вітерець зітхнув поміж дерев божегаю. Червоне листя поворушилося та зашепотіло. Літо вишкірив ікла.
— Ти їх чуєш, хлопче? — запитав чийсь голос.
Бран підняв голову. Через ставок від нього, під стародавнім дубом, стояла Оша із затіненим листям обличчям. Навіть забита у залізо, дикунка рухалася тихо, наче кішка. Літо оббіг ставка, принюхався до неї. Висока жінка сахнулася.
— Літо, до мене, — покликав Бран. Лютововк нюхнув останній раз, обернувся і кинувся назад. Бран обійняв його обома руками. — А тобі тут чого треба?
Він не бачив Ошу, відколи її полонили у вовчій пущі, хоча знав, що вона тепер служить при кухні.
— Вони й мої боги, — мовила Оша. — За Стіною інших немає.
В неї відросло волосся, брунатне та розпатлане. З ним, ще й у простій сукні з бурого полотна, яку їй дали замість шкіряного каптана та кольчуги, вона більше скидалася на жінку.
— Гейдж пускає мене молитися, коли я хочу, а я навзамін пускаю його між ніг, коли він хоче. А мені що. Руки в нього смачно пахнуть борошном, і він добріший за Стіва.
Вона незграбно вклонилася.
— Ну, я піду собі. Мені ще горщики відтирати.
— Ні, залишся, — наказав Бран. — Розкажи, як я маю чути богів.
Оша уважно роздивилася його.
— Ти питаєш, вони відповідають. Відкрий вуха, слухай — і почуєш.
Бран послухав.
— Я чую тільки вітер, — непевно проказав він через якусь мить. — Іще листя шурхотить.
— Гадаєш, вітер посилають не боги? Хто ж тоді?
Вона всілася на іншому боці ставка від нього, тихо дзеленькаючи з кожним рухом. Мікен припасував їй залізні кайдани до гомілок, з важким ланцюгом між ними. У них вона могла ходити не надто довгими кроками, але бігти, дертися угору або їздити верхи не мала змоги.
— Вони бачать тебе, малий. Чують, що ти кажеш. Отой шурхіт — це їхня відповідь.
— Що ж вони кажуть?
— Їм сумно. Твій вельможний братик не отримає від них ніякої помічі. Тільки не там, куди він зібрався. Старі боги не мають влади на півдні. Усі оберіг-дерева там зрубали тисячі років тому. Як вони наглядатимуть за твоїм братом, коли не мають очей?
Бран раніше не думав про це, тому зараз злякався. Якщо його братові не допоможуть навіть боги, то яка є надія? Але, може, Оша чує щось не те. Він звісив голову набік і знову прислухався. Йому здалося, що цього разу він почув сум, але нічого більше.
Шурхіт погучнішав. Бран почув приглушений тупіт кроків і тихе мугикання, а тоді з-за
дерев виник голий Ходор, шкірячись посмішкою і вигукуючи:— Ходор!
— Мабуть, почув наші голоси, — зазначив Бран. — Ходоре, ти одяг забув.
— Ходор, — погодився Ходор. Від шиї й нижче з нього стікала вода, паруючи в прохолодному повітрі. Тіло його вкривала бура шерсть, рясна, мов у ведмедя. Між ніг гойдалася неймовірно товста і довга чоловіча міць.
Оша зміряла його поглядом, криво посміхаючись.
— Оце так здоровань, — кинула вона. — Якщо він не має у собі крові велетнів, то я — королева Серсея.
— Маестер Лювин каже, що велетнів більше немає. Каже, вони усі вимерли, як ті діти лісу. Залишилися тільки старі кістки у землі, що їх селяни інколи вивертають оралами.
— Хай маестер Лювин виїде за Стіну, — відповіла Оша. — Там він знайде велетнів, або швидше вони його знайдуть. Мій брат убив одного. У десять стоп заввишки. Як на них, то ще був коротун. Кажуть, вони доростають дванадцяти й тринадцяти стоп, ще й люті які — волохаті, зубаті. Жінки мають бороди, як чоловіки, і хто є хто, легко не скажеш. Жінки беруть собі людських чоловіків за коханців. Отак і з’являються напівкровні покручі. Якщо ж спіймають людську жінку, то їй буде гірше: чоловіки розірвуть дівку навпіл, вона й заважніти не встигне.
Вона вишкірилася до Брана.
— Ти хоч розумієш, про що я, малий?
— Розумію, — буркнув Бран. Він бачив собак у дворі, бачив, як огир криє кобилу. Але від таких балачок він почувався незручно. Зиркнувши на Ходора, він наказав. — Піди по свій одяг, Ходоре. Вдягнися.
— Ходор. — Той почалапав туди, звідки прийшов, пірнаючи під низькі гілки.
«Він таки величенький», подумав Бран, спостерігаючи за ним.
— За Стіною справді є велетні? — перепитав він Ошу, збентежений.
— Є велетні, є й дещо гірше за велетнів, паничу. Я казала твоєму братові, коли він питався. Йому, вашому маестрові, отому парубку Грейджою, що все зуби шкірить. Здіймаються холодні вітри. Люди відходять від своїх вогнів і не повертаються… а якщо повертаються, то вже не людьми, а упирями з синіми очима та холодними чорними руками. Чому, гадаєш, я втекла на південь зі Стівом, Галею та іншими йолопами? Манс хоче битися. Він добрячий чолов’яга: хоробрий, упертий. Мабуть, гадає, що з білоходами можна впоратися, як з розвідниками Варти. Та що він знає? Хай кличе себе Королем-за-Стіною, хоч обкличеться, але він лише старий чорний гайворон, що втік з Тіньової Вежі. Він іще й зими не нюхав. А я народилася там, дитино, як моя мати, її мати до неї, а ще раніше — її мати, від крові та плоті Вільного Народу. Ми все пам’ятаємо.
Оша підвелася, брязкаючи кайданами.
— Я намагалася сказати твоєму пану брату. Учора стріла його у дворі й кажу так гарненько, як належить, «мосьпане Старку», а він лише зиркнув крізь мене. А той зопрілий бовдур Великоджон Умбер як пхне мене геть з дороги. Та нехай. Носитиму кайдани і триматиму язика за зубами. Хто не хоче слухати, той не почує.
— То скажи мені. Робб послухає мене, кажу тобі.
— А чи правда? Побачимо. Ти йому ось що скажи, паничу. Скажи, що він їде не в той бік. Його мечі потрібні на півночі. На півночі, а не на півдні. Чуєш мене?