Долина совісті
Шрифт:
Влад не бачив, як вони вперше зустрілися. Влад, на превеликий жаль, не був усевидющим і всюдисущим, і коли ввечері Ганну перехопив біля виходу довгий, наче шпилька, соломоволосий парубійко, Влад відразу ж зрозумів, що Ганна вже знайома з ним. І що познайомилися вони нещодавно.
Вони йшли вулицею пліч-о-пліч, не торкаючись одне одного і майже не розмовляючи, а на відстані ста кроків за ними тягся, як запізніла тінь, Влад. Паніки поки не було, було тільки сум’яття. Цей довготелесий був такий само, як усі попередні залицяльники, й усе-таки він був зовсім інший. Ті, попередні, були дратівною перешкодою — а Славик був суперником. І Влад зрозумів це
Йому, примарі з останнього ряду, йому, студентові-фантомові, йому, «дурнику», вартувало лишень вийти з тіні. Тільки поговорити з Ганною, лиш трапитися їй на дорозі чи й зачепити ненароком, тільки пристроїтися рядком, а потім зникнути на тиждень, а тоді повернутися і зняти з гілки готовий плід. І нехай хоч тисяча Славиків йде з нею темною вулицею пліч-о-пліч, не наважуючись узяти за руку…
Він сидів на краю фонтана і дивився на брудно-бежевих голубів, що билися за останню крихту його печива. Можна було кинути навчання і знову поїхати світ за очі, але це означало відмовитися від насилу завойованих позицій, знову скотитися з крижаних сходів, якими уже пройдено кілька сходинок.
Можна було залишитися і бути свідком Ганниного кохання.
Ще можна було помилитися. Бо Ганна — людина глибока й непередбачувана, якщо її зацікавив Славик, це ще не означає, що їхні стосунки переростуть у щось серйозне.
«Пам’ятаєш… Хоча ні, ти не пам’ятаєш, напевно. Тобі було тоді не до мене. Ти просто перестала зауважувати мене в аудиторії — і моєї відсутності не могла помітити теж.
Знаєш, тепер мені здається, що наш університет — я маю на увазі і будинок, і розпорядок занять — спеціально був улаштований для того, щоб ти мене не бачила. Усі ці величезні площі, заплутані коридори, аудиторії на кілька сот людей… Усі ці „потоки“, натовп, штовханина, нескінченні зали…
У всякому разі, я його, університет, бачив саме таким. Я не любив його. Ті, у яких я вчився раніше, були якимись затишнішими, напевно тому, що в них було по кілька корпусів… А цей був однією циклопічною спорудою, холодною, сірою, із брудними вбиральнями, з якимись нескінченними коридорами, переходами, сходами і підвалами. Термітник. І ж я ні на секунду не вірив, що працюватиму за спеціальністю, я просто ховався в ньому, як перед цим переховувався ще в декількох навчальних закладах, і не тільки від армії, але й трішки від життя…
Знаєш, мені ж щороку доводилося переводитися в новий університет. Це було важко. Не знаю вже, за кого мене мали — вчитися мені було легко, але через ці постійні переходи я не впевнений був, що зможу захистити диплом. Дуже дивно — спогади про два останні роки в університеті світлі. Я майже вдячний… Насамперед тобі.
А тоді — тоді ти була щаслива, бо закохалася. Вперше і по-справжньому. У людину, гідну тебе.
Друзяко, це були чорні дні мого життя. Дні, коли я остаточно тебе втратив».
Мокрий сніг обліпив дерева. Ліхтарі горіли через один — білі і жовтогарячі. Тіні покарлючених гілок розмазувалися в тумані, вносили нове правило в мудру гру світла і темряви. Влад ішов, відчуваючи, як просідає під ногами сіро-синє, підтале, сире.
Анжела шукатиме його. Тепер напевно. Як би він, Влад, вчинив, на Анжелиному місці?
По-перше, повернувся б до вже знайомого будинку, скориставшись казочкою про забуту шпильку. Виявивши, що будинок порожній і хазяїн у від’їзді, зв’язався б із видавцем… Усі ці роз’їзди коштують грошей, але Анжела, як видно, людина забезпечена. Звідки?.. Не наше собаче діло. Далі… Зв’язався б із видавцем, назвався б кореспондентом солідної газети, котрий бажає взяти інтерв’ю в письменника Палія. Видавець розвів би руками, у крайньому разі попросив би прийти
через півроку, тому що письменник Палій напружено працює і вимагав його не турбувати. А потім, може, передзвонив би Владу на мобільник…А фігушки, бо у цій дірі, куди Влад не без зусиль запхався, мобільник не працює. Видавцеві приємним голосом повідомлять, що абонент недоступний, але він не перейматиметься, бо хоч Влад і має славу оригінала, але договір дотепер не порушував жодного разу, навіть у дрібницях.
Як Анжела чинитиме потім?
А це вже залежить від того, наскільки міцно вона встигла «приклеїтися». Влад багато разів зауважував, що різні люди реагують на нього по-різному. Що більше внутрішньо рухлива людина, то вона сприйнятливіша і нервовіша, то скоріше вона ризикує прив’язатися, і навпаки…
Та хоч там як, Анжелі доведеться змиритися з тим, що Влад недосяжний. Через місяць, «перехворівши», вона втратить охоту бачитися з ним, навпаки — їй стане соромно за свою нестриманість, і тоді Влад зможе спокійно повертатися додому. Але, на жаль, не раніше.
Знобило. Напевно, через туман і вогкість. Та ще безсонна ніч — у орендованій ним кімнаті не відкривалася кватирка, і всю ніч він перевертався з боку на бік — від духоти…
І ще тому, що пригадувалася Ганна.
Чому саме зараз? Чому стільки років він був спокійний, спогади були світлі, він писав Ганні привітні, ретельно вивірені вітання до свят? Цікавився здоров’ям дітей, кар’єрою Славика.
Чому тепер, коли треба сісти і заглибитися в роботу — чому тепер повертаються ті дні, начебто тикають сухими гарячими носами, гарячково?
…Він вистежив їхній перший поцілунок. Він не був всюдисущим і всевідаючим, але шукачем став майстерним, це факт.
Чому він вирішив, що поцілунок був першим?
Нічому. Він це бачив.
У темному завулку, на четвертому поверсі, недалеко від «битовки», де прибиральниці зберігали відра і щітки. За гіпсовим погруддям якогось письменника, що раніш стояв у вестибюлі, а тепер був засланий нагору і приречений на забуття. У курному і неромантичному місці Славик уперше цілувався з Ганною, а Влад їх вистежив!
Славик був боязкий. Цілковитий тюхтій. Славик був дуже ніжний. Ганна спершу злякано вчепилась йому в плечі, потім примружила очі…
Тоді Влад піддав ногою дерев’яне крісло без ніжки, що колись стояло в актовому залі, а тепер перетворилося на мотлох і чекало списання. Сцена вийшла як у кінокомедії: крісло загриміло, закохані врозтіч, тільки затупотіло наприкінці довгого коридору, а Влад розвернувся і пішов у протилежний бік — добре, що сходів було двоє…
Того ж вечора він познайомився на дискотеці з не вельми вродливою, але сміливою і томливою дівчиною, і за два дні вже гостював у неї в гуртожитку якогось технікуму, а вранці йому стало так соромно, що він утік як заєць, і ще довго в нього закладало вуха від самого спогаду…
Потім він написав Ганні листа. Уперше за кілька місяців.