Долина совісті
Шрифт:
Лікар був молодий, нервовий і амбіційний. Він місяць тому заступив старшого колегу на посаді завідувача медпункту — єдиного лікаря на ціле селище, тож тепер був педіатром, хірургом, терапевтом і гінекологом в одній особі. Аж тридцять днів йому вдавалося успішно доводити свою компетентність, і от лиха година принесла цього приїжджого, котрий здумав хворіти саме тут, спеціально, щоб дошкулити людині, яка тільки-но зробила перший крок у професію.
— А ви впевнені, що не їли грибів? Консервів? Чи таки їли?
Влад хитнув головою. Від цього руху біль зметнувся, як скляна хвиля з білою пінявою на маківці.
— А
Владу не хотілося відповідати, вкотре щось пояснювати. Йому взагалі перехотілося рухатися, говорити, дивитися. Він приплющив повіки.
— …Приїжджий, — голосно говорив лікар у масивну трубку старого телефону. — Так, гостре отруєння! Так. Чекаю.
«Влип», — байдуже думав Влад, дивлячись у стелю лікарняної машини, що підстрибувала на вибоях. Лікарі, медсестри… Контакти протягом декількох днів… Можливо, тижнів…
Що з ним таке, дідько ухопи?! Може, амбіційний лікар має рацію, і він щось-таки з’їв або випив… Страви йому готувала господиня будинку, де він тиждень орендував кімнату… Чистенька з вигляду жінка… А хто його знає, чим вона його нагодувала…
Цієї миті мобільник, забутий до часу в кишені Владової куртки, зачувши близькість міста, раптом вибухнув тоненькою механічною мелодією.
Хлопець-санітар, котрий супроводжував Владове тіло, здригнувся.
Влад насилу дотягся до телефону. Скривившись від нудоти, підніс трубку до вуха:
— Слухаю…
— Алло, — сказав далекий жіночий голос. — Нареш…
Телефон жалібно пискнув. Остаточно розрядилася давно не заряджувана батарея, і розмова перервалася.
Його нездужання затяглося на тиждень. На щастя, найгірші підозри лікарів не підтвердилися, і ніякого ботулізму у Влада не виявилося. Вже на п’ятий день йому поліпшало, а на сьомий він відчув у собі сили, аби зникнути. Двоє сусідів по палаті (третій, на щастя, швидко виписався), дві медсестри, які чергували через день, і палатний лікар, який шість разів навідував Влада на шести обходах — принаймні п’ятеро уже ходили під неміцними поки путами, і ризикувати Влад не хотів.
Він зі скандалом виписався — слабкий, як мокра муха. Як виявилося, до селища, де залишилися Владова машина, комп’ютер і Гран-Грем, не ходить ніякий автобус, і довелося викласти рештки готівки водієві вантажівки — щоб підвіз.
Гран-Грема не поцупили (чомусь Влад найбільше побоювався за ганчіркового троля). Комп’ютер був цілий-цілісінький, зате в машині розбили бічне скло і витягли магнітофон.
— Сусідські хлопці, — сказала господиня.
Їй було незручно, вона почувалася винною за неприємності пожильця, тому відразу ж повернула Владу гроші за три непрожиті ним дні. Влад не розбирався що там і як, закинув речі до авто і рушив — зі швидкістю повзання краплини меду по склу. На найближчій заправці довелося віддати все до копійки за бензин і абияк заклеєне вікно. Влад мріяв дотягтися до великого міста, зняти з рахунку гроші й упасти, нарешті, на ліжко в хорошому готельному номері.
«Друзяко, я не можу бути з тобою поруч.
Найбільше на світі я хочу бути з тобою. Але я не можу! Це було б підло, розумієш. Я вже вбив одну людину, мого друга.
Я — як сірчана кислота, що полюбила синицю, маленьку пташину з чорними уважними очима.
Я ненавиджу твого Славика. Я краще тебе розумію, ніж він. Я гідніший. Але я — сірчана
кислота, що любить синицю.Крім тебе, у мене немає співрозмовників. І ніколи не буде».
«Навіщо тільки я пішла з дому! — плакала Дея. — Дурепа я, дурепа, так мені й треба, нехай я вмру на цій рівнині, буде мені наука на всеньке життя!
Гран-Грем хотів сказати, що самобичування на краю Долини Совісті — марне і небезпечне заняття. Він уже розтулив був рота, але останньої хвилини передумав і змовчав. Слова Деї не мали великого значення, це були не більш ніж слова, струшування сухого гарячого повітря. За мить Дея знову буде задоволена собою. Її совість — ледача болонка на шворці, тому в Деї, на відміну від двох її супутників, є непоганий шанс перетнути Долину без втрат…
— Що нас очікує, Греме? — стурбовано запитав Філософ.
— Ви часто запитуєте себе, чи правильно ви вчинили. Іноді придумуєте собі неіснуючу провину… — промурмотів Гран-Грем замість відповіді.
— Із кожною мислячою істотою трапляється, — повільно промовив Філософ.
— Ні, не з кожною, — заперечив Гран-Грем.
— Тобто?
— Тільки абсолютно безсовісна, спокійна і самовпевнена людина може перетнути Долину Совісті.
Якийсь час Філософ розглядав заслане хмарою небо над Гремовою головою.
— Зазвичай у казках трапляється інакше. Тільки добрий, хоробрий, співчутливий…
— На жаль, — сказав Грем…»
Третя книга пригод позашлюбного троля рухалася нестерпно важко, на відміну від перших двох. Чи винна у цьому хвороба (відразу після отруєння на Влада напосілася ще й жорстока застуда), чи важко перенесена пригода з Анжелою, чи спогади про Ганну, — але троль із супутниками частенько загрузали, ніби в сиропі, говорили ні про що і діяли непереконливо, Владу раз по раз доводилося присаджувати їх, повертати на вихідну позицію, величезними шматками викидати і переписувати вже готовий, здавалося б, текст.
Провештавшись кілька тижнів по готелях, досі застуджений, млявий, хворий, він повернувся нарешті додому. Поштова скринька була розкрита і безсовісно вичищена, а до хвіртки липкою стрічкою хтось приклеїв записку, але мокрий сніг і відлиги майже цілком змили чорнило, і розібрати, хто і що саме від Влада хотів, було неможливо.
Про всяк випадок він передзвонив до літагентської контори. Так, усе йде за планом: перший варіант кіносценарію готовий, рукопис перешлють із кур’єром, тому цього тижня панові Палію не слід нікуди зникати. Так, згідно з видавничими даними планується збільшити наклади… Так, преса працює, як і було задумано, несподіванок не виникло. Кореспонденти? Не виключено, що хтось із них виявлятиме ініціативу, однак домашню адресу пана Палія утаємничено, як і домовлялися…
Наступного ранку Влад вистежив листоношу — і, всупереч звичці, завів із ним розмову, поцікавився, чи не залишав він на воротях записку, приклеєну липкою стрічкою. Листоноша доволі грубо заявив, що, по-перше, стежити за вмістом скринь-
ки — не його обов’язок, по-друге, коли ЇДЕШ надовго, варто залишати на пошті заяву, і по-третє, ніякої записки він не залишав, а хто залишив — не має жодного уявлення, Влад повернувся додому. Побрів до ванної, поліз у шафу, щоб витягти свіжий рушник, — рука натрапила на незнайомий предмет. Роззявивши від несподіванки рота, Влад витяг із шафки прозору пластмасову сумочку, заповнену шампунями, бальзамами й іншими косметико-гігієнічними жіночими штучками.