Долина совісті
Шрифт:
Ну, звісно. Це і є та «шпилька», за якою поверталася Анжела.
Що все-таки було в тій записці, перетвореній за кілька тижнів негоди у покритий патьоками клаптик?
Настрій Влада, й так не надто веселковий, зіпсувався ще більше. Він заліз під душ і довго стояв, ворушачи губами, під гарячим дощем.
Намагався думати про троля.
«І нащо лишень я пішла з дому! — плакала Дея. — Дурепа я, дурепа, так мені й треба, ось умру на цій рівнині, буде мені наука на всеньке життя!
Гран-Грем і хотів би її втішити, але не знав, чим. Тобто можна було, звичайно, сказати,
— Що нас очікує, Греме? — стурбовано запитав Філософ.
— Долина Совісті, — неохоче пояснив Грем.
— Тобі доводилося там бувати?
— Ні, інакше це було б помітно. Ви б принаймні напевно звернули увагу.
— Каліцтва? Якесь особливе клеймо? Чому той, хто перетнув Долину Совісті, відрізняється від решти?
— Не обов’язково відрізняється, — сказав Гран-Грем іще неохочіше. — Дехто є таким вже з народження…
— Що ти хочеш сказати?
— Тільки абсолютно безсовісна, спокійна і самовпевнена людина може перетнути Доліну Совісті, — мовив Грем. — Тому що там, у Долині… Як би це ліпше пояснити? Якщо людина здатна відчувати свою провину… Коли формально вона й не винна зовсім… Ця провина матеріалізується в Долині Совісті. Якщо хоч раз у житті вам доводилося відчувати свою провину перед бездомним собакою, наприклад… у Долині собака цей обов’язково з’явиться і накинеться на вас. Ось так.
Якийсь час Філософ розглядав заслане хмарою небо над Гремовою головою.
— Зазвичай у казках все відбувається інакше. Тільки добрий душею, хоробрий, здатний співчувати…
— На жаль, — кинув Грем…»
Задзвонив телефон. Влад відірвався від комп’ютера, простягнув руку до слухавки:
— Алло…
— Доброго дня, — чемно мовив жіночий голос, і Влад подумав, що це, напевно, кур’єр, котрий везе йому рукопис сценарію.
— Добридень…
— Вас турбує одна ваша знайома, — сказав голос дуже офіційно. — Повірте, я в жодному разі не стала б вам надокучати… але залишила у вашому будинку дуже важливу для мене річ. Коли я можу забрати її?
Кутики Владових губ поповзли вниз так різко, наче рот стягло клеєм:
— Анжело? — перепитав він по хвилинній, напевно, паузі. — Важлива річ — це шампунь?
— Ні, — заперечила трубка так холодно, що у Влада ледве не вкрилося памороззю вухо. — Йдеться про сумочку — це подарунок… То коли я можу забрати свою річ?
— Сумочка, — тупо повторив Влад.
— Шампунь можете залишити собі, — дозволила слухавка глумливо.
— Дякую, — Влад щосили намагався бути чемним. — Записка на воротях — ваша робота?
— Так, — сказала трубка тоном королеви. — Я повернулася відразу ж, щойно виявила пропажу, але вас уже не було.
«А на зустріч з читачами вона, певно, прийшла, аби попросити свою сумочку», — подумав Влад в’їдливо.
І відразу здригнувся від вкрай неприємної, але поки дуже примарної думки.
— Ось що, — кинув рішуче. — Ви можете приїжджати хоч зараз… Я залишу вашу сумочку на поштовій скриньці. Просто простягнете руку і заберете — навіть якщо мене не буде вдома.
— Дуже ґречно, дякую, — повідомила слухавка.
А
Влад раптом зрозумів, що за думка змусила його внутрішньо напружитися хвилину тому. Зважаючи на логіку подій, Анжела вже перегоріла, розірвала виниклі було пута. Тож хворобливого потягу більше немає, і тепер вона мала би болісно відрікатися всього вчиненого під владою пут.Тому, і при смертельній загрозі, й у пошуках золотого зливка вона не повинна телефонувати Владові, котрий вигнав її з будинку, наче кішку, причому кішку драну…
Чи ця дешева пластмасова сумка на блискавці справді настільки їй дорога?
Трубка давно попискувала короткими гудками, а Влад сидів, втупившись у екран, де чимчикував Долиною Совісті Гран-Грем з товаришами.
Вона поводиться так, ніби дражнить пута.
Немає нічого гіршого — прив’язатися, перегоріти, а потім прив’язатися знову. Це болісно. Це — майже напевно смертельно. Багато років тому, прощаючись із Дімкою, Влад іще не знав цього.
Якщо відкрити нижню шухляду столу і припідняти одночасно всі папери, що там накопичилися, — на дні віднайдеться чорно-біла фотографія, майже не пожовкла від часу. Випускники спускаються шкільними сходами, щоб з жартами-примовками окупувати автобус…
От лишень не висуватиме Влад шухляди й не ворушитиме папери. Зараз він устане, загорне в газети чужу пластикову сумочку, віднесе на подвір’я і покладе зверху на поштову скриньку. Й — усе. На цьому історія з Анжелою знайде, нарешті, остаточний фінал.
— Сподіваюся, більше вона нічого не забула, — промовив Влад уголос.
У цей час за вікном просигналив автомобіль.
— Пане Палій! Вам пакет! Рукопис за дорученням «Усефільму»! Пане Палій, ви вдома?
Влад вийшов на ґанок. Хлопець років вісімнадцяти стояв біля воріт, розмахуючи великим конвертом, а за його спиною фиркав маленький кур’єрський фургон.
— Розпишіться тут, — хлопець шльопнув відомість на теплий капот. Влад узяв простягнену ручку, схилився над аркушиком у пошуках галочок-підказок…
Його вхопили за лікоть. Влад обернувся — замість кур’єра поруч стояла жінка в об’ємній рудій шубі.
— Можу я отримати свою сумку?
Влад обернувся до хлопця. Кур’єр радісно посміхнувся:
— А я підкинув вашу знайому, зараз же такі дороги…
Здається, він чекав на похвалу.
Влад перевів погляд на Анжелу.
Майнула млява думка: чому він повинен перейматися життям і здоров’ям цієї баби? Зрештою, якщо вона стане надміру надокучливою… Можна й поліцію викликати. А коли вона навіть помре… Чому Влада повинно це турбувати?! Бог — свідок, він зробив усе можливе, його совість чиста…
Так. Долину Совісті Влад не перетнув би й до половини.
— Можу я отримати свою сумку? — холодно повторила Анжела.
Влад розвернувся і пішов до будинку. Щось закричав кур’єр — ну, звісно, адже Влад не розписався про отримання конверта… Він повернувся. Поставив свій підпис. Знову пішов до будинку, взяв у вітальні з придзеркальної тумби сумочку з лазневими причандалами і знову вийшов у двір. Стримався, щоб не запустити сумочкою в Анжелу, і не відводячи погляду, простягнув їй забуту річ: