Долина совісті
Шрифт:
Коли дівчина схилялася над зошитом, Владові видно було лише потилицю і вухо. Зате коли зводила погляд на викладача — весь профіль цілком, він бачив його колись у дитинстві, на стародавній монеті, потім десь загубленій…
Заєць шуснув через дорогу, справжнісінький заєць. Влад ударив по гальмах, машину повело на слизькій дорозі, останньої миті Влад зумів вирівняти кермо, не розвернутися впоперек шосе, не перекинутися, не покотитися…
Машина стояла біля узбіччя, зайця, звісна річ, і сліду не лишилося, зате промовиста картина катастрофи з Владової уяви зникати і не збиралася: бензиновий
«Не могло такого бути», — тужно подумалося Владові. Фантазії.
Йому подобалося уявляти, як він підходить до Ганни, зупиняється перед нею, дивиться їй у вічі. Говорить щось незначне. Про погоду. Про розклад на наступний тиждень. Про книги.
Він навіть цього не міг собі дозволити, навіть підійти й зупинитися поруч! Він сидів сичем на своїй гальорці й відтіля спостерігав, як вона розмовляє з викладачем — і як в очах її співрозмовника, моложавого підтягнутого франта, тануть наче два шматочки вершкового масла.
Франт викладав філософію, його лекції були двічі на тиждень, на підмізинному пальці його правої руки пишніла масивна обручка, проте він завжди виокремлював поглядом гарненьких студенток, але ж Ганна була не просто гарненька. Вона була… Ні, не найвродливіша на курсі, були дівчата й примітніші. Ганна до того ж майже не використовувала косметики… Ганна — наче профіль на монеті, срібло серед міді й нержавійки, вона виділялася б і серед золота, ледачого, вульгарного, жовтого. Вона сміялася неголосно, але Влад завжди чув її сміх навіть крізь глухий регіт однокурсниць. На лекціях дівчина рідко ставила запитання, але якщо питала про щось — то ніби дротиком у «десятку». Викладачі зазвичай у відповідь спішно кивали: «Так, добре, що ви запитали, я саме хотів пояснити…».
У неї був чіпкий, ясний погляд. Влад мріяв, щоб вона хоч один разочок подивилася й на нього. Ось так, з вогником на денці пильних очей.
Якось увечері вона сиділа в читальному залі до самого закриття бібліотеки. І Влад сидів — зовсім поряд, хоча й невидимий Ганні за стелажем із якимись журналами. За п’ять восьма бібліотекарка пішла по рядах, випроваджуючи студентів додому. Ганна відстала від зграйки дівчаток і, опустивши голову, побрела в гардероб. Кінець шарфу в її руці волочився по підлозі, а Влад йшов позаду, в якихось двадцяти кроках. Ось прийшли до гардеробу — на кожному порожньому гачку висів бляшаний номерок, і всі вони дзенькали, варто було лишень доторкнутися до вішалки. Ганна натягла пальто — Влад не став їй допомагати, він чекав біля порога, поки вона одягнеться і піде…
І тут у неї з кишені випав металевий жетончик на метро. Вилетів і покотився по підлозі, по темному воскованому паркету, по бетонній плитці, просто до Владових ніг. Вдарився об його правий черевик — і, покрутившись іще трішки, влігся на бік.
Влад машинально нахилився і підняв жетон.
Однокурсники давно звикли не зауважувати його — начебто він був такою ось вішалкою з дзенькітливим номерком, Ганна і дивилася так, начебто вперше бачила цього невисокого веснянкуватого хлопця з витертою сумкою через плече.
Але вона дивилася. Прямо на нього. І в чорних чіпких очах був привітний подив.
Влад ступив крок уперед і поклав жетон на гардеробну стійку.
— Дякую, — сказала Ганна.
— Будь ласка, — кинув він, повернувся і вийшов.
…Вона чимчикувала темною вулицею, а він підтюпцем позаду, не випускаючи її
з виду. Дівчина сіла на трамвай — і він примудрився втиснутися так, щоб вона не помітила. Вийшла — і Влад за нею, увійшла до під’їзду — і парубок слідом — нечутно. На третьому поверсі відчинилися двері, жіночий голос запитав, чому так пізно, двері зачинилися…Наступного ранку Влад купив на пошті десять конвертів без марки і тонкий шкільний зошит. Через два дні знову проводжав Ганну до самого дому і залишив конверт у поштовій скриньці квартири номер вісім.
«Привіт.
Ти займалася хореографією? Ти танцівниця, так?
Май на увазі — філософ вирячується на тебе, як на шоколадний торт, а ти нічого не помічаєш. Тобі й не треба. Нехай собі світить оком.
Прошу, знай, якщо тобі щось знадобитися — поруч завжди є людина, котра зможе допомогти і захистити.
Завжди.
Ну, що — мені вдалося тебе заінтригувати?
Квітень».
А вранці вона уважно вдивлялася в обличчя однокурсників, і щоки її здавалися рум’янішими, ніж зазвичай. Клятий філософ нюхом зачув її романтичний настрій, попросив залишитися після пари і довго щось утовкмачував, ніжно водячи пальцем по рядках Ганниного реферату…
«…Ця скотина обов’язково чіплятиметься до тебе перед іспитом. Якщо тільки він спробує робити гидкі натяки — приколи на светр будь-яку брошку чи навіть просто шпильку…
Квітень».
Він відімкнув ворота великим нержавіючим ключем. Загнав у гараж машину — колеса раз у раз пробуксовували в снігу, поштова скринька була переповнена, з щілини для листів і газет рожевим язиком стирчала якась рекламна листівка. Поріг, рівно припорошений снігом, скидався на стіл під накрохмаленою скатертиною; рифлені черевики Влада припечатали цю пишноту, сповістивши цікавому листоноші, що «цей ненормальний» нарешті повернувся додому.
Листоноша колись навіть повідомив у поліцію. Він певен був, що Влад — темна особа, що чесні громадяни так не поводяться. Влад подарував дільничному книжку своїх казок «Для найменшеньких», і на цьому інцидент вичерпався, але листоноша звідтоді не злюбив його ще лютіше і розпускав околицею найбридкіші й найбезглуздіші плітки. Щоправда, Влад цим не переймався, знайомих і сусідів у нього тут не було, він вибрав цей будинок саме за його усамітненість…
…Якраз напередодні консультації з філософії Ганна прийшла на заняття із залізною брошкою на светрі. Вона виглядала пригніченою, від рум’янцю й сліду не лишилося, хтось із приятельок глумливо пожартував з приводу дешевої прикраси, Ганна зробила спробу зняти брошку — але, зрештою, залишила…
Увечері того ж дня Влад прийшов до філософа додому. Двері відчинила дружина — опецькувата пані в смугастому махровому халаті. Влад тицьнув їй у руки жовту, як курча, троянду і з посмішкою попросив покликати пана такого-то.
З квартири долинали дитячі голоси. Філософ вийшов, на обличчі його світилася здивована посмішка. Навіть удома, захоплений зненацька, він виглядав франтом: на вельветовій сорочці не було ні зморщечки, домашні штани не пухирилися на колінах, сходову площадку затопив аромат одеколону. Влад на секунду побачив себе збоку — дуже скромно одягнений, погано виголений юнак з лиховісним вогником в очах. Відлюдько, божевільний, студент-трієчник. Кому повірять, якщо справа дійде до розгляду? Ясно ж, кому повірять, а кого відрахують задля дисципліни та порядку…