Чтение онлайн

— Читач же повинен співчувати, — обурилася Анжела. — Уявіть, якби в Попелюшки з народження були тато, мама, любов оточуючих?

— Мені подобається хід вашої думки, — промурмотів Влад. — Ось я, наприклад… Теж історія Попелюшки. Я… якби ви знали, хто я такий.

— Ви великий письменник?

— Ні, який там великий… Я… троль, Анжело. Я підкидьок, найда… Може, я взагалі марсіанин…

— Та ну, — сказала Анжела.

— Цілком може бути, — Влад обійняв стовбур найближчого дерева, ласкаво поплескав долонею по дуже студеній корі. — Ви мені не вірите. Вам здається, що я банально морочу вам голову. Ось зараз ви мене пожалієте…

Анжела посміхнулася:

— Ні. Чомусь

не хочеться вас жаліти.

— Я вам неприємний?

— Ні. Ви не схожі на жертву.

— Звісно. Яка я жертва? Я переможець…

Він відштовхнувся від стовбура і, провалюючись мало не по коліно, підійшов до жінки. Поклав руки їй на плечі — пальці відразу потонули в рудому хутрі.

— Лисиця, — сказав Влад. — Я піймав лисицю… Прощавайте.

І знайшов її вуста.

Влад розплющив очі й побачив Гран-Грема. Позашлюбний троль сидів на кришці комп’ютера, його білі ганчіркові ікла стирчали невпевнено і якось жалісливо. Влад простягнув до нього тремтячу руку — але зрозумів, що троль за декілька метрів, на іншому кінці кімнати, а вдавана його доступність — результат зміненого Владового світосприймання.

Усе навколо здавалося відображенням на поверхні веселкової, світлої, але надто вже хисткої бульбашки. Кімната… Зеленаві шпалери… Дзеркало… Фіранки…

Він перевів погляд. Для певності ще і поводив рукою по порожньому простору поряд із собою: зім’яте простирадло…

Дряпнуло під серцем котячою лапою. Дряпнуло ще раз. Відпустило.

Він не знав, хто така Анжела, звідкіля вона взялася, чи заміжня… Власне, йому і не потрібно було цього знати. Анжела розумна і тактовна. Певно, вони більше ніколи не побачаться.

Радості не було. Суму теж. Порожнеча — як і годилося. Він давно не маленький хлопчик і знає, що за такі ось ейфорійні сплески слід розплачуватися відчуттям цілковитого вакууму під серцем.

Він і розплатиться. Не вперше.

Влад насилу піднявся. Додибав до троля, вказівним пальцем погладив зелену маківку. Постояв, відчуваючи босими ступнями твердий ворс готельного килимка, втягуючи тремтячими ніздрями захололий запах учорашнього сигаретного диму. До часу не завдаючи собі клопоту боротися з порожнечею, даючи їй розчинити себе, майже цілком з’їсти.

Нічого, нічого…

Не було набутку, не буде і втрати. Сьогоднішній день слід проковтнути, наче ліки. А завтра — завтра все буде по-іншому. Слава Богові, у Влада є досвід, він уміє забувати жінок, яких, здається, навіть кохав на мить-другу…

Струмінь води з крана уперся йому в потилицю, наче пістолетний ствол. Влад дивився вниз, на білу емаль маленької ванни, на холодні весняні струмки, що розтікаються по ній врізнобіч.

У ресторані йому привиділася Ганна.

Жінка сиділа за дальнім столиком, Влад бачив її спину, її вухо, частинку її щоки. І Влад упізнав її — одразу ж. Спочатку захотілося втікати звідси стрімголов, але він усе-таки залишився сидіти, тупо розглядаючи принесене офіціантом меню.

Її супутником був молодий чоловік у немодному, не вельми акуратному костюмі. Чоловік голосно сміявся, а Ганна посміхалася і щось говорила, потім повернула голову, і Влад побачив її профіль.

Чи все-таки?!

Відклавши меню, він устав і почвалав через увесь зал — по килимовій доріжці, повз відвідувачів, які жували, гомоніли, зітхали, випивали чарку. Метрів за три сповільнив крок. Чоловік у немодному костюмі питально зиркнув на нього, і, простеживши за поглядом супутника, жінка

обернулася.

— Вибачте, — мовив Влад і повернувся на своє місце.

Вона все-таки була страшенно схожа на Ганну. Здаля.

Хоча Ганні зараз мало бути тридцять шість, а цій жінці навряд чи виповнилося й тридцять. От лихо — Влад гадки не має, яка з вигляду зараз Ганна. Дімка залишився в його пам’яті сімнадцятилітнім, Ганна — двадцатидворічною. Але Ганна, на противагу Дімкові, жива…

Він з’їв курячу печеню, не відчувши смаку. Підвівся і пішов збирати речі.

Дуже коротко стрижене чорне волосся, високі вилиці, хирляві плечі під тонким светром. Такою Влад уперше побачив Ганну. Їй було дев’ятнадцять, вона зупинилася посеред великої напівкруглої аудиторії, оглянула дерев’яні ряди, ярусами здійняті під самісіньку стелю, пробігла оком порожню поки кафедру, огледіла студентів, котрі прийшли раніш і вже вибрали собі місця, чемно кивнула, вітаючись одночасно з усіма — і обернувшись до дверей, погукала когось у коридорі: «Так, це тут! Заходь!».

Тоді Влад уперше почув її голос.

Вона дочекалася приятельку — і сіла з нею біля вікна, у першому ряді.

Звідтоді це місце стало для неї постійним. Юнаку, засілому в найдальшому з кутків аудиторії, на найостаннішому і найвищому ряді, було видно чорну маківку, рожеве вухо і частинку щоки.

Юнака вже незабаром стали вважати напівбожевільним. Він ніколи ні з ким не вітався, нікому не дивився у вічі й поготів ні з ким не розмовляв. Часто пропускав заняття, іноді зникав на цілий тиждень, сидів завжди на своєму місці, прикривши обличчя долонею, на перервах гриз яблуко чи бутерброд (у студентській їдальні його жодного разу не бачили!). Виходив останнім — чекав, поки аудиторія спорожніє, і тоді тільки злазив зі своєї гальорки, спускався, наче гриф у пошуках падалі.

Звичайно, його не любили і побоювалися. До самої сесії не знали, як його звуть, і в розмовах — напівголосно — величали «дурником». Сесію він здав абияк, але таки здав, на превеликий подив деяких однокурсників.

(Це був четвертий за ліком університет, у якому він учився. У жодному навчальному закладі він не затримувався довше, ніж на рік-півтора, і назва майбутньої його спеціальності звучала розпливчато-гуманітарно. Статус студента рятував від армійської служби, та йому й самому подобалося вчитися. Він був би, напевно, відмінником, якби не одвічний страх зачепити когось невидимими щупальцями пут. Тож лякався і ховався. Жилось йому — наче тому нічному метелику, викинутому під полудневе сонце).

Ганна не терпіла й натяку на конфлікт, трималася від дивного юнака так далеко, наскільки дозволяла величезна аудиторія. Тож Влад сидів на останньому ряді біля стіни, Ганна — на першому біля вікна. Між ними були столи і стільці, схилені голови, скрипіння і перешіптування; довгий погляд пронизував аудиторію з кута в кут, по діагоналі, погляд крізь пальці, нікому не помітний, напружений, наче тятива.

Здається, колись вона займалася танцями. А, може, й ні. Владу подобалося дивитися, як дівчина йде від дверей до свого місця. У кожнім її русі поєднувалися підліткова недбалість — і балетна вивіреність. Вона була хазяйкою свого тіла, і в цьому спокійному владарюванні Владу вбачалося щось від невеликої граціозної звіринки. Він не раз спостерігав, як вона стрибає на підніжку трамвая — начебто білка. Або пробирається крізь юрбу в салоні — як ящірка. Але це було потім, за кілька місяців, коли він занадився ходити за нею, майже щовечора на віддалі проводжати її додому… А спочатку він просто дивився, як вона ходить, як повертає голову.