Современная проза

Мамка на постіль сіла, Катерину обійняла і на вушко: – Як не підеш із батьком, знову нап’ється… Корови розбредуться, сусіди скаржитимуться… Ану кажи, які у вас сьогодні уроки? Важливі чи не дуже? – Уроки як уроки… – То що?.. – Мамо… – От біда! Добре вже, збирайся до школи. – Мамо… – Та…

Андрійко дійсно пахне молочком. Весь пахне! І ротик, і ручки, і ніжки. Ну хіба такого маленького можна зобижати?! Тпрусь, поганий к'oте! Не підходь до мого братчика! Тпрусь! Батьки готуються до хрестин. Домовилися зі священиком, що зробить усе в нас дома, бо як дізнається влада, то тато може й роботи…

Наступного ранку батьки всілися біля постелі доньки й урочисто оголосили: на день народження, у серпні, Руслана матиме змогу вибрати і придбати шмат землі. В Україні. Вибирати поїде сама. З охоронцем. Двома… Трьома… — Чотирма! — нагадала пані Олена і запитала: — Ти задоволена? Дівча підскочило на…

2 5 січня 2079 року, у четвер опівдні, коли зимова темрява здавалася непроникною, двоє братчиків Спасо–Дніпровського козацького братства вийшли з воріт колишньої військової казарми елітної гетьманської бригади «Батурин», розташованої на дніпровській кручі, що притулилася до лівого боку…

— Докурився, а я ще тоді тобі казала, кидати потрібно! — вирвалося у Світлани. Не так глибоко від поверхні, всередині худорлявого тіла колишнього чоловіка шипіли в бік Світлани вражені раком легені. Світлана тримала на колінах газету, шурхітливого кота й позирала на Валерія з образою, жалощами, інтересом,…

Врешті ми заблукали. Ґашпер ганяв вулицями, щоразу йому здавалося, що він уже впізнає дорогу і що наші дешеві й водночас хороші готелі десь поруч, от-от – і ми в них вселимося, поступово він почав нервувати, різко тиснути на гальма перед світлофорами й питатись дороги в усіх, кого можна було зустріти…

Весна! Я люблю весну. Вона ніжна та лагідна, наче матуся. То вона подарувала мені своєї смарагдової барви, і мої очі посвітлішали … Я – Мавка. Дитина природи. Я люблю, як вітер небом потішно жене до водопою небесного хмари-коні. Я люблю роздивлятися, як сонечко ясне своїми ніжними пальчиками…

– Моторолера шкода, – сказав Петро. – Я його поштарці зі старих «Берліна» і «Туриста» зліпив. Гарний апарат вийшов. Два мішки картоплі разом із тіткою на гірку пер. Полкан пику скривив недовірливо, в’ївся в кумів оченятками. – Що ви мені тут, суки, крутитеся, як вужаки на сковорідці? Дирчика їм шкода!…

Берт дуже приємний чоловік і він балакає повільно як міс Кінніан у своєму класі куди я хожу бо там навчають чітати недорозвинених дорослих. Він пояснив мені шо це шоковий тест. Він сказав шо люди бачать картинки в чорнилах. Я сказав покажіть мені де вони їх бачать. Він мені цього не показав, він лише…

Ніхто свого часу не розумів, для чого інженеру-поліграфісту Ігорю Куричу з його скромними фінансовими можливостями розтринькувати гроші на придбання сусідніх садово-городніх ділянок зі шпаківнями-халупками без води та газу. Ще й брати під ці дешеві й безглузді оборудки позики у банку. Однак настали часи,…

яйця, зварені «у мішечку» (це, напевне, тому, що більше нічого вона готувати не вміла і не мала ніякого бажання). «Еррнесте, припини викаблучуватися перед дзеркалом. Ти вивчив паст перфект, мій друже? А презент контініус? Ти зробив вправи, ти вивчив неправильні дієслова, сину?» А я дуже любив викаблучуватися…

За час, поки ми троє еволюціонували (чи деґрадували – залежно від точки зору), постійно зазнавали утисків зі сторони Фєді, його пса та його бравої команди. Фєдя Круговий носив коротесеньку зачіску зразка “Я вышел из зоны”, надавав перевагу заправленим сорочкам типу “мокрий шовк” та семітській горілці…

Дружина моя зривається і часом його лупцює, а потім плаче, я їх обох жалію, я мужчина, я не повинен зриватись, але іноді мені здається, що колись я вийду з дому через вікно, і більше мене ніхто ніде не побачить. Вночі вона питає: — Це у нас секс чи любов? — Я мовчу, я не знаю, у мене це завжди було…

– Ментом, – відповів Вася, – як мій батько. – А чому? – Тому, що я хочу бути багатим! – А що ти робитимеш, Васю, коли станеш багатим? – Куплю відак. Куплю телевізор. Куплю холодильник. Куплю дім. Куплю машину. – Ну, а потім? – Куплю ще один відак. Ще одну машину. Холодильник. Ще один телевізор.…

Куталася в його обійми й мовчки слухала, як б’ється його серце - так рівно, так правильно, так спокійно. А потім засинала, і видавалося, що то потяг несе тебе знову далеко від дому. Коли ти закохана водночас у двох, у Чоловіка й у Великий Шлях, ніколи не знаєш, де закінчується твоє сьогодні. Не знаєш,…

ПЕРШИЙ з них, і Леда подумала, що це – кінець. Відтоді вони приходили часто. І Леда звикла. І навіть раділа, що відтепер вона не сама. Зараз, лежачи в ліжку, спокійно розглядала дівчинку. Дівчинка була в білій сукні, в білих панчішках. Вона обережно переставляла фігурки й пляшечки, як це могла робити…

Офіційна назва того готелю була «Dolphin Hotel», але вона та його реальний вигляд так різнилися між собою (сама назва викликала в моїй уяві білий, мов цукор, відпочинковий готель десь на узбережжі Егейського моря), що я в думках називав його просто «готель „Дельфін“». Якби не мідна дошка біля входу з…

високих пiдборах, у горжетцi з блакитної норки... Навiть у найсмiливiших мрiях не уявляла, що колись буде саме так. Але хiба могла знати, що нинi, на вулицi нiмецького мiстечка N її нудитиме вiд цiєї пiснi, вiд запаху тютюну, вiд того, що у неї мокрi ноги, а чоботи вже третiй мiсяць безбожно пропускають…

перевертається й виливає на мене весь свій бруд. Я роблю те саме. У маршрутку поперед мене лізе якась потвора в шубі з дохлих кішок. «Куди прешся, падлюко?» - подумки лаюсь я. (Хоча загалом я досить ввічлива і люб’язна. І часом навіть дітей називаю на «ви».) Далі погляд вихоплює з натовпу якусь…

Але це відбувалося давно, років тридцять тому. Нині він точно знав, що вагони й тепловози розмовляти не вміють, планував своє майбутнє мінімум на рік, навряд чи вважав його настільки однозначно блискучим та вже точно – не вічним. Тепер йому подобалося їздити вагонами другого класу, там, де люди не лежать,…