Современная проза

І паша коневі є, й вода — чого ще треба подорожньому! Пустив на попас коня, а сам поліз-побрався на високого дуба — роздивитися, чи таки ж немає поблизу ординців? Глянув пильно — нікого не видко: тільки табун блукає на обрії... І спало тут на думку козакові: а може, пробратися до Килії з жебрацькою…

Згодом вийшли також друком книжки «Вічник. Сповідь на перевалі духу», «Світован», «Синій зошит», «Розрада-гора» – унікальний життєпис, золоті розсипи одкровень, спогадів і безцінних порад «карпатського Сократа». Мирослав Дочинець , лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка. Живи в поті чола…

Тож далі — за текстом, пливи за текстом, читачу, за всіма під- і надтекстами цієї літературної пам'ятки, за її водами, руслами, течіями, працюй веслами, плавниками, хвостом, чи що там у тебе, все далі й далі за текстом, адже там, за текстом — інший берег, паралельне буття, повна дійсність, де не потрібні…

А я на задньому сидінні згорнуся грудкою і заховаю голову в пір’я. Наодинці з лисеням, у проваллі, засипаному листям Бачиш, любий, тебе знову немає в місті. Десь ти поїхав на світанку. Закричала брама, колеса машини легко розітнули нічні калюжі. Ти вже був у кінці провулку, коли вимкнули світло…

Ленця. Ленця, любов моя. І ще про ноги згадує Дарка: той нестерпний нутряний опік, що згодом навчаєшся впізнавати як ревнощі, коли англійка (і таки справді мов живцем скопійована з ґротесково-пісних, пласких, і безформних, і безрозмірних віком англійок Мопассана, що ним Дарка натоді вже потай запихалася)…

Вона часто малювала любов і увагу в своєму «щоденнику», не так, як їх малювали дівчатка з класу - всілякі там сердечка і складені до поцілунку губки - а по-справжньому: м’якими й теплими фарбами, які розпливалися по сторінці, не обмежуючись якоюсь конкретикою, а створюючи незвичайне, ефемерне відчуття…

Забігши в кімнату, Анна на порозі призупинилася, оцінила ситуацію й аж тоді, переконавшись, що малий не лише не впав, але й не заподіяв собі жодної іншої шкоди, спокійно підійшла до колиски і витягнула з неї дитину. Не дивно, що прокинувся – мокрий ледь не по саму шию. Перевдягнувши малого в сухе,…

— Брасай сумку, нах, і пашол убірать лістья, понял, нах? — то було моє перше бойове завдання. Захист Батьківщини треба було почати з граблями в руках. Я покрутив головою в пошуках місця, куди кинути свої речі, але дістав від прапора підзатильник. І був би заробив ще смачний копняк під сраку, якби не…

- Біологія. - Ну от, якраз і розповім.          «На обличчі подруги досі сяє сонячна посмішка. Тепер все більше і більше кортить дізнатись, що ж на неї справило таке враження.»          Коли ми зайшли до класу, вчителя…

На цьому стоп, бо далі читати буде нецікаво. Варто лише зазначити: історія, витримана жанрово й стильово в дусі романтичних новел першої половини ХІХ століття, не справляла б такого ефекту, аби відбулася десь, окрім Львова. Древнє, оповите легендами та прикметне середньовічними мурами королівське місто…

Ай, мать його за лапу… Ні, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на світ жінкою (та ще й в Україні!) – із цією блядською залежністю , закладеною в тіло, як бомба сповільненої дії, з несамостійністю цією, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню…

— Це було весною. Ти кудись поїхав… Може, до сестри… А я лишилася сама… Він прийшов позичити… позичити драбину… Дванадцять років тому… — Не бреши… В них є своя… — Я повела його в стодолу… В стодолі на купі конюшинового сіна лежала драбина… — Не бреши… Ми не тримали тоді кролів……

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» 2014 ISBN 978-966-14-7142-8 (fb2) Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва Автор фотографій і дизайнер обкладинки Ростислав Лужецький У тебе мусила б бути сестра…

Це я так навмисне, щоб не ображати його найсвятіших поривань. Він і сам знає, що людям, в яких дах їде від нестабільності і невпевненості у завтрашнім дні, паралельні всі паралелі, в тому числі й історичні. Сьогодні ніхто нікому не вірить. Сьогодні людина людині — шакал. Але й шакали, щоб не пропасти,…

— Ім'я,— відповів я, а тоді признався, що прізвище моє — Берретт. — Пишеться так само, як прізвище поетеси [2] ?— жваво поцікавилася вона. — Так само,— підтвердив я.— Тільки ми з нею не родичі. Запала мовчанка, і я в думці подякував її за те, що не почув од неї знайомого й остогидлого:…