Живий звук
Шрифт:
Думаю, вони були постійними клієнтами тутешньої «мавпарні».
— Встати! — наказав мені людина-лаваш, а парочці кивком звелів прилаштуватися біля стіни.
Я поволі підвівся. Пласколиций вправно обшукав мене, витягнувши з внутрішньої кишені службове посвідчення.
— Зверніть увагу, пойняті: документ на ім’я Варави Ігоря Михайловича. З одного боку напис «Преса», з іншого… — Він замовк, пожував губами. — Ага. Завідуючий відділом криміналу. Ну, якщо це не підробка, то ти туди, куди треба, потрапив, Ігоре Михайловичу. Те-екс-сс…
На стіл лягли мобільний телефон і гаманець. Показавши гаман пойнятим, витрусив
— На експертизу беру, — із серйозним виразом на пласкому обличчі пояснив він кумедній парочці пойнятих. — Є сигнали, що на районі банда фальшивомонетників завелася. Штампують, суки, сотенні купюри кустарним способом. Не ти — завідуючий? Кажи краще правду.
— Слухайте, мужики, я все розумію, у вас робота така… Але, може, припинимо цей цирк і поговоримо серйозно? — запитав я без жодної надії на позитивну відповідь.
— А цирк іще не починався! — вишкірив на диво рівні білі зуби людина-тхір.
Тим часом руки пласколицього вже порпалися в задніх кишенях моїх джинсів. Невеличкий згорток, переданий мені невідомим, лежав там, і я починав підозрювати: вся справа в ньому. Але якби він дійсно був їм потрібен, згорток витягнули б ще раніше, відразу там же, у дворі. Поки що нічого не клеїлося, логіки в їхніх діях я не бачив жодної.
— Оп-па! Пойняті, прошу підійти ближче! — урочисто промовив пласколиций.
Парочка похмільних клоунів обережно наблизилася до столу. Людина-лаваш спокійно розгорнув згорток.
У ньому був маленький плаский пакетик з поліетилену, наполовину наповнений білим порошком.
Обережно розкривши його, пласкопикий запхав усередину наслиненого мізинця, зачепив кілька міліграмів, лизнув, і задоволена посмішка зробила його писок ще ширшим.
— Так, громадяни пойняті. Тільки що у вашій присутності в громадянина, який називає себе журналістом Ігорем Варавою, було знайдено та вилучено пакетик з білим порошком. Бачили?
Клоуни мовчки кивнули.
— Що це за порошок, пан кримінальний журналіст нам зараз сам розкаже. Хоча я і без нього знаю. Підпишіть протокол і йдіть на хер, щоб я вас обох довго шукав.
Розкуйовджений ханик і його подруга-повія по черзі підписали чистий аркуш паперу.
Перехопивши мій погляд, людина-тхір знову вишкірив зуби.
— Текст потім впишемо. Протокол обшуку. Ти ж не проти, Вараво? Тебе справді обшукали і справді знайшли білий порошок? Не будеш потім казати, що це тобі підкинули в міліції?
Навіть при всьому бажанні я не міг цього сказати.
— Не знаю, що це за порошок. Може, пральний, — промовив я. — Тільки це — не моє.
— Звичайно, не твоє! — погодився людина-тхір. — Скільки вас ловлю, ще ніхто не зізнався: так, дядя міліціонер, це моя наркота. Знайшов на вулиці і ніс у міліцію здавати, правильно?
— Ви ж прекрасно знаєте, де я це взяв. — Розуміючи, що кидаю слова в порожнечу, я все одно не міг не говорити: — Пакетик отримав від незнайомого мені хлопця. У клуб «Слон» я прийшов на зустріч із дівчиною…
— Слухай, харе заливати. Прийшов до дівчини, зустрів хлопця… Підор ти, мабуть, або мудак кінчений. Тільки мудаки дівок шукають, а пацанів знаходять. Як звати дівчину?
— Наталка.
— Наталка-давалка… Де живе, адреса, як виглядає.
— Ми не знайомі.
— О! Прийшов
на зустріч із незнайомкою, замість неї зустрів незнайомця… Думаєш, дурників знайшов? — Людина-тхір хотів ще щось сказати, та раптом звернув увагу на пойнятих: — Якого ви ще тут? Ану, пішли нах, дебіли!Парочка зі спритністю, якої я від них не сподівався, залишила кабінет. Людина-лаваш зачинив за ними двері на ключ, тоді підійшов до мене, повернув і розстебнув кайданки. Не встиг я зрозуміти, що відбувається, як він штовхнув мене до стіни, біля якої була припасована труба парового опалення, спритним копняком підбив мені ноги, а коли я гепнувся на підлогу — підтягнув до труби і прикував до неї. Людина-тхір вийшов з-за столу, і тепер обоє височіли наді мною.
— Слухай сюди, придурок кончений, і не перебивай, — сказав Тхір. — Підписи готові, написати протокол — двадцять хвилин роботи. Не дивись, що пойняті такі дикі. Зате я завжди знаю, де їх знайти, вони завжди тебе впізнають. Дуже цінні кадри. Тим більше, що ти не заперечуєш очевидні факти: наркотики в тебе знайшли. Нічиїх відбитків пальців, крім твоїх, на пакетику нема, можеш мені повірити.
— А ось як ти збирався їх передати споживачеві, — Лаваш ступив до столу, взяв мою мобілку, знайшов папку вхідних повідомлень, відкрив останнє і тицьнув трубку мені під ніс: — Що тут написано? Схема знайома: той, хто хоче купити наркоту, має телефон роздрібного дилера. О певній годині він приходить у наперед обумовлене місце і посилає есемеску. Дилер виходить, виносить товар, отримує гроші. Ти не встиг, мій колега, — він тицьнув пальцем на Тхора, — не витримав. Дуже вже хотілося йому тебе зловити. Та й не хлопчина-наркоман нам був потрібен, а той, хто торгує. Ось так ти нам і попався.
— Значить, протокольчик складемо. Для порядку білий порошок на експертизу здамо. Телефон долучимо як речовий доказ. Клуб «Слон» на районі теж має певну репутацію. Розумієш, яку? Кубельце там, Ігоре Вараво. Ну, раз ти туди прийшов, значить, знаєш усе краще від нас. Виходу в тебе нема. Пиши зізнання сам, називай прізвища своїх постачальників. Де берете наркоту, за скільки, коротше — все, що знаєш.
Звільненою рукою я витер розбите обличчя. Кров уже не йшла, на руці лишилися рожеві сліди. Помацав язиком передній зуб. Здається, цілий. Далі мовчати і тягнути час не було сенсу.
— Ми ж усі знаємо: це підстава. Ось тільки я не розумію, кому це потрібно, — промовив нарешті.
— Ти взагалі мало що розумієш, — сказав Тхір.
— Тугодум, — у тон йому додав Лаваш.
Я глянув на них знизу вгору.
— Чого зириш? Перше китайське попередження не дійшло — на тобі друге, українське.
Оп-па!
Я чекав чого завгодно.
Навіть спроба повісити на мене зберігання та розповсюдження наркотиків не так заскочила. Ось воно що. Ось звідки ноги ростуть. Мозаїка склалася моментально: я шукаю Наталю Зиму, дзвоню на її мобільний номер, називаю себе і тим самим знову засвічуюся. Мене знову вирішили попередити, тільки цього разу — не по телефону. Тоді, перед першим китайським попередженням, я засвітився біля лікарні у Феофанії, де ховається — чи утримується силою? — популярна співачка Анжела Сонцева. Тепер я викликав вогонь на себе вдруге, розшукуючи її особисту помічницю чи ким там доводиться Анжелі ця невідома мені Наталя Зима.