Чтение онлайн

— Міліція! Відділ боротьби з незаконним обігом наркотиків! Усе ясно?

— Ясно, — дивно, але я зрадів, що це лише менти. — Ви з районного відділу? Подзвоніть у міське управління, майору Хмарі. Моє прізвище Варава, він знає. Чуєте? Подзвоніть…

Людина-лаваш, коротко замахнувшись, утопив свій кулак розміром з невеличку гирку мені в живіт. Дихання перехопило, і якби людина-тхір не підхопив мене, я б знову опинився на асфальті.

— Тепер і ми твоє прізвище знаємо. Ти нам не тільки прізвище — ти нам усю свою мережу зараз здаси.

— Хлопці, яку мережу, ви що? — я закашлявся, підняв скуті руки, рукавом витер розбитий ніс. — Хмара вам усе пояснить, я журналіст…

—

Про те, що моя машина стоїть тут поруч, я в останній момент вирішив їм не говорити.

Запхали мене не в «канарейку», а всередину непоказного старенького «жигуля».

Ледве я встиг роздивитися марку машини, як ззаду на голову мені натягнули плетену шапочку, розтягнувши її до самого підборіддя. Після того рвучко смикнули за руки, сіпнувши їх догори і мало не вивернувши з суглобів. Я без того нічого не бачив, а ще й від різкого болю потемніло в очах. Сильний удар по нирках довершив екзекуцію: я покірно засунувся на заднє сидіння.

Конвоїри притиснули мене з обох боків. Значить, за кермом сидів ще один. Кривлячись від болю, я знову повторив своє прохання: подзвонити майорові Хмарі з міського управління, відділ боротьби з незаконним обігом наркотиків. Думав, мені знову заткнуть рота ударом, проте цього разу обійшлося.

— Майор Володимир Хмара! — вигукнув я ще раз. — Вуха позакладало? Перевірте, ви зобов’язані встановити мою особу!

— Нічого ми не зобов’язані, — прогудів над головою голос людини-лаваша. — А ось у кого вуха позакладало, ми зараз перевіримо, — мені відважили потиличника. — Добре чуєш?

Я вирішив поки що мовчати. Натягнута на обличчя шапочка не вселяла жодних надій на можливість викрутитися з несподіваної халепи з мінімальними втратами. Легким переляком відбутися не вийде. А в тому, що менти намагалися налякати мене, сумнівів уже не було жодних.

Скільки ми їхали — не знаю. Навіть не намагався, як персонажі детективних романів, рахувати праві та ліві повороти. Нарешті машина зупинилася, мене витягли, підхопили під руки і не повели — потягли вперед, не даючи можливості навіть перебирати ногами. Сходинки… Одна, дві, три… Поріг… Навіть через товщу плетеної шапочки я відчув знайомий казенний запах, який ні з чим сплутати не можна. Усі міліцейські відділки нашої країни пахнуть однаково, і попри це їхні аромати — ексклюзивні.

З моєї голови зірвали шапочку. Так і є — міліцейський відділок. Черговий за склом, за його спиною — молоденький мордатий сержант з автоматом на плечі. Нашій появі вони зовсім не здивувалися, черговий навіть відсалютував моїм конвоїрам:

— Допомога потрібна?

— Йому чи нам? — З тону людини-тхора я зрозумів: це він так жартує.

— Оформляти будемо? — байдуже поцікавився черговий.

— Для чого? Ми поки що просто з людиною поговоримо, — відповів людина-тхір, і мені стало зовсім кепсько.

Схопили на вулиці. Нічого не пояснили. Побили. Везли кудись із закритим обличчям. Тепер навіть не фіксують факту мого затримання. Хоча план із затримань ще ніхто не відміняв. Значить, я в них позаплановий, надплановий, називайте, як хочете. Головне — моє затримання і перебування в міліції ніде не зазначать офіційно. Отже, всього цього зі мною де-факто не відбувалося. У цей самий час я міг бути де завгодно. І потім не зможу нікому нічого довести.

Прийомчик знайомий. Я багато разів описував його, а ще частіше — не описував, вислуховуючи скарги потерпілих і розуміючи, що нічим не допоможу їм. Знаючи, що зазвичай буває з

Мене провели в кінець невеличкого, тьмяно освітленого коридорчика, підлогу якого вкривав старий, місцями сильно подряпаний лінолеум. Людина-лаваш відчинив ключем крайні з лівої сторони двері і заштовхнув мене всередину, при цьому штурхонувши так сильно, що я протаранив двері лобом.

Коли ввімкнули світло, я роззирнувся і побачив, що опинився в невеличкому квадратному кабінеті. Місця тут вистачало для двох стареньких письмових столів, поставлених попід стінами один навпроти одного, громіздкого, колись червоного, а тепер — облупленого сейфа в кутку і дерев’яного вішака для одягу біля дверей. Людина-тхір підвів мене за лікоть до стільця, кивнув людині-лавашу. Той кивнув у відповідь, швидко вийшов з кабінету.

— Може, скажете нарешті, що тут відбувається і чому мене сюди привезли? — запитав я.

— А може, ти нам сам усе першим розкажеш? — парирував людина-тхір.

— Усе, що вас цікавить. Ви ж іще нічого не запитали.

— Почнемо ми питати — це вже стаття і строк. А чистосердечне зізнання завжди враховується. Ти ж наче грамотний чоловік, мусиш розуміти.

Тепер я зміг роздивитися його краще. Крім тхорячого писку — нічого особливого. Молодший за мене і, очевидно, належить до тих, хто отримує естетичну насолоду від демонстрації власної влади. Тому що фізично сильним, попри міцно збиту статуру, людина-тхір мені не видався. Його пласкомордий напарник був більш наділений тваринною силою. Але досвід принаймні минулого століття довів: справді фізично сильні люди рідко бувають садистами. А справжні садисти брак фізичної сили компенсують непомірною люттю.

Наші очі зустрілися. Я першим відвів погляд: в очах людини-тхора читалося підтвердження моїх припущень про його нахили.

— Значить, Варава. — Людина-тхір ляснув долонею по столу.

— Варава. Документи у внутрішній кишені, можете пересвідчитися. З ким я розмовляю?

— Яка тобі різниця? — затиснувши ніс двома пальцями, він зробив страшні очі і прогугнявив каліченим голосом, наслідуючи популярну колись манеру перекладати американські бойовики на піратських касетах: — Ты в аду, парень, ублюдок, мать твою!

Повернувся людина-лаваш, пропускаючи перед собою двох персонажів, від одного вигляду яких у мене навіть з урахуванням прикрого становища різко підвищився настрій.

Один із них — алкаш із запухлим обличчям та підбитим оком. Кучеряве від природи волосся давно ніхто не стриг, і воно стирчало в різні боки, роблячи дядька схожим на безумного лева. Короткий тулуб переходив у непропорційно довгі ноги, взуті в старі кросівки без шнурків. Землистий нездоровий колір його обличчя навіть не говорив, а кричав про катастрофічний стан усіх внутрішніх органів, від серця до печінки.

Другою виявилася некрасива жінка без чітко виражених вікових ознак. Їй з однаковим успіхом можна дати як тридцять п’ять, так і п’ятдесят років, хоча здоровий глузд підказував мені: істина десь посередині. Насправді жінці трошки більше сорока, і колись вона успішно обслуговувала спраглих водіїв на окружній дорозі. Потім, довго лікуючись від венеричних хвороб, вийшла в тираж і тепер готова піти з ким завгодно, хоч із цим безумним п’яненьким левом, або за двадцять гривень, якщо пощастить, або — за пляшку горілки, що найчастіше і трапляється. Вона ще намагалася стежити за собою, але товстий шар яскравої губної помади, підмазані рум’янами щоки та густо підведені брови робили її не більш привабливою, а більш огидною.