Чтение онлайн

У той час як інші пішли вперед, а Ерек і Тор були позаду, Ерек подивився на Тора.

«Тобі вже вдалося нажити собі деяких впливових ворогів у дворі», — сказав він із задоволеною посмішкою на обличчі. — «Здається, стільки ж ворогів, скільки і друзів».

Присоромлений, Тор почервонів.

«Я не знаю як так вийшло, сер. Я цього не хотів».

«Ворогів не отримують навмисно. Вони часто з’являються через заздрість. Тобі вдалося викликати багато заздрості. Це не обов’язково погано. Ти в центрі загальної уваги».

Тор почухав голову, намагаючись зрозуміти сенс його слів.

«Але я не знаю, чому».

Здавалося, що Ерека це

все тішило.

«Сама Королева є головною твоєї противницею. Якимось чином тобі вдалося перейти їй дорогу».

«Моя мати?» — обернувшись, запитав Ріс. — «Але чому?»

«Це питання, яке і мене цікавить», — сказав Ерек.

Тор відчував себе жахливо. Королева? Ворог? Що він їй зробив? Він не міг цього зрозуміти. Хіба міг він бути досить значимим для того, щоб вона взагалі помітила його? Тор насилу розумів, що відбувається навколо нього.

Раптом його осяйнуло.

«Це через неї мене відрядили в Каньйон?» — запитав він.

Ерек повернувся і глянув уперед. Вираз його обличчя став серйозним.

«Можливо», — задумливо промовив він. — «Можливо й таке».

Тор дивувався ворогам, яких нажив собі. Він увійшов у двір, про який нічого не знав. Він всього лише хотів стати «своїм». Тор просто пішов за своєю мрією та покликом і зробив усе можливе, щоб вони здійснилися. При цьому він не думав про те, що може викликати ревнощі або заздрість. Тор знову і знову прокручував це в своїй голові як загадку, але не міг докопатися до істини.

Поки Тор обдумував все це, вони дісталися до вершини пагорба. Видовище, яке постало перед ними, змусило відкинути всі думки. У Тора перехопило подих — і не лише через сильний поривчастий вітер.

Перед ними постав Каньйон, розкинувшись так далеко, наскільки вистачало погляду. Вперше в житті Тор побачив його. Це видовище так сильно вразило його, що він застиг на місці, не в силах поворухнутися. Це було найграндіозніше і найвеличніше видовище з усіх, що йому доводилося бачити в житті. Величезна прірва в землі, здавалося, тягнеться нескінченно, поєднана тільки одним-єдиним вузьким мостом, біля якого вишикувалися солдати. Здавалось, що і сам міст тягнеться до краю землі.

Каньйон світився зеленими і синіми кольорами через захід другого сонця, і сяючі промені відбивалися від його стін. Тор пішов за іншими, наближаючись все ближче і ближче до мосту, аж поки нарешті не зміг подивитися вниз, глибоко в скелі Каньйону. Здавалося, що вони стрімко падають в надра землі. Тор навіть не зміг побачити дна і не знав, чи воно там було чи ні: все було затягнуто густим туманом. Каміння, яке утворювало скелі, здавалося, мало мільйон років — візерунки на них, мабуть, залишили шторми багато століть тому. Це було найпервісніше місце з усіх бачених ним. Тор і гадки не мав, що його планета була такою великою, яскравою, такою живою.

У нього було відчуття, що він став свідком початку створення світу.

Тор помітив, що у його супутників теж перехопило подих.

Думка про те, що вони четверо патрулюватимуть Каньйон, здавалася сміховинною. Вони відчували себе мізерними навіть при одному його вигляді.

Поки вони йшли до мосту, солдати вишукувались по обидві сторони по стійці смирно, пропускаючи новий патруль. Тор відчув як його пульс пришвидшився.

«Я не уявляю, як ми вчотирьох взагалі зможемо патрулювати його», — виголосив О’Коннор.

Елден хіхікнув. «Крім нас, тут багато інших патрулів. Ми всього лише черговий гвинтик у машині».

Коли вони переходили міст, вони чули завиваючий

вітер, звук їхніх чобіт і тупіт копит коня Ерека, який їхав поруч. Ці звуки були єдиним, що нагадувало Тору про реальність того, що відбувається.

Жоден з солдат, які завмерли по стійці струнко в присутності Ерека, не промовив ні слова.

Тор не міг не помітити, що по обидва боки від них були насаджені на піки голови варварських загарбників, кожні кілька футів вздовж поручнів. Деякі були зовсім свіжими, з них все ще стікала кров.

Тор відвів погляд. Це зробило все дуже реалістичним. Він не знав, чи був готовий до цього. Він намагався не думати про сутички, які спричинили появу голів, про життя, які змарновано, і те, що чекало їх по інший бік. Він задавався питанням про те, чи повернуться вони назад. Яка була мета всієї цієї експедиції? Позбутися його?

Він подивився через край, на нескінченні скелі, і почув вереск далекої птиці. Такого звуку йому ще не доводилося чути. Йому стало цікаво, що це за птиця, і взагалі, які ще екзотичні тварини ховаються по інший бік.

Але насправді не тварини турбували його, і навіть не голови на піках. Найбільше його хвилювало відчуття цього місця. Він не міг назвати, що це — туман чи пронизливий вітер, чи широчінь відкритого неба, або світло сонця, що заходить — але щось в цьому місці було таким нереальним, що нажахало його. Поглинуло його. Він відчув важку магічну енергетику, що нависла над ними. Тору стало цікаво, чи є це захистом Меча або якоюсь іншою давньою силою. Йому здавалося, що він не просто пройшов велику відстань, але переходив в іншу сферу буття.

Всього лише кілька коротких днів тому він пас овець у маленькому селі. Здавалося неймовірним, що тепер, вперше в житті, він проведе ніч по іншу сторону Каньйону.

Сонце почало зникати з небосхилу і огорнуло всесвіт у суміш багряного та голубого кольорів. Тор йшов з Рісом, О’Коннором та Елденом стежкою, що вела до Вільдового лісу. Тор ніколи у своєму житті так не нервував. Зараз тут залишились лише четверо з них. Ерек лишився у таборі, і Тор відчував, що, не дивлячись на усі суперечки, зараз вони потребують один одного як ніколи. Вони повинні покладатися лише на самих себе. Перш ніж вони відправились, Ерек сказав їм не хвилюватися. Сказав, що він залишиться на базі і чутиме їхній клич, і прийде у разі потреби.

Це давало Тору трохи впевненості.

Ліс над ними ущільнювався. Тор поглянув вниз і побачив, що лісова підстилка вкрита колючками та дивними фруктами. Старезні покручені гілки дерев опускалися так низько, що Торові доводилося піднирювати під них. Замість листя в них були шипи, і вони стирчали звідусіль. Часом з них звисали жовті гірлянди, і Тор мав необережність відштовхнути одну з них. Він з жахом помітив, що то була змія. Він закричав і відстрибнув від неї.

Він думав, що інші посміються з нього, але їх також сковував страх. Їх оточували незнайомі звуки екзотичних тварин. Деякі — низькі, гортанні, інші — високі та верескливі. Деякі доносились з віддаля, інші лунали геть близько. Сутінки спускались дуже швидко, коли вони заглиблювались у ліс. Тор відчував, що у будь-яку мить вони можуть потрапити в засідку. Небо темнішало, і йому було важко навіть розгледіти обличчя своїх соратників. Він стиснув руків’я меча так сильно, що його пальці побіліли. Іншою рукою він тримав рогатку. Інші також тримали свою зброю напоготові.