Чтение онлайн

Увечері виявилося, що мер перепросив і послав замість себе жваву жіночку з Фонду розвитку туризму. Заступник губернатора виголосив перший тост за «мальовничу Франківщину», потиснув Елайджі руку і звалив. Залишилися мудаки. Ну, й учасники тренінґу — ті, що не поїхали додому.

— Давайте вип’ємо за наших американських друзів! — кобіта з ОДА підняла келишок з напівсолодким вином до Елайджи й Тараса.

— Треба звідси звалювати, — сказав Елайджі на вухо Тарас, не припиняючи, на правах американського друга, посміхатися кобіті з ОДА. — Сьогодні в «Химері» концерт.

Вони вийшли на вулицю, й Елайджа зауважив, наскільки довшим став день. Хоча було темно, на вулиці ще відчувалися недавні сині присмерки, пахло вітром

і талим снігом. Усвідомлення того, що він іде на концерт у нічний клуб у Франківську, вибивалося зі звичної тканини його життя останніх кількох років саме настільки, аби знову відчути хвилювання, ніби він підліток і збирається купувати пиво за підробленим водійським посвідченням.

Тарас та Елайджа прийшли до невеличкого нічного клубу з претензією на богемність, коли концерт уже майже закінчився. Вдячна публіка встигла заповнити залу сигаретним димом, алкогольними випарами, ревом, тупотом, жаром. Тарас навсібіч вітався та обіймався. Напівголі музиканти стікали потом. Елайджа майже одразу забув про загублений паспорт.

Тарас потягнув його вглиб зали, де за столом сиділа частина музикантів, красива повногруда дівчина з тамбурином, два підозрілих типи, з тих, які можуть з однаковою вірогідністю виявитися і бандитами, і кураторами театральних фестивалів, та безнадійно п’яна тітка невизначеного віку з брудним пластиковим пакетом на колінах.

На Елайджине щастя, ніхто особливо не цікавився його постаттю. Усю увагу столу забирав на себе огрядний та добре вдатий чувак, який саме підняв тіло над столом, аби виголосити тост. «Промови сьогодні не закінчаться!» — розпачливо подумав Елайджа і весь напружився.

— Більшість людей насправді дуже багато всього має. — Чувак, здається, не вимовляв частини звуків навіть у тверезому вигляді, а тепер язик слухався його ще менше. — Усі ми, гівнюки, маємо здоров’я, зір і слух, руки-ноги, світлий розум, таку-сяку зовнішність.

— Не будь такий суворий до себе!

— Іди нах! Так отож: ми згадуємо про те, як багато маємо, тільки тоді, коли стикаємося з каліцтвом, нещастям, бідністю. У нас усіх закладений страх втратити те, що маємо. Одне слово, «лішь би нє било войни». Але більшість мудаків, таких, як оце ви тут, якщо їх попустить, якщо вони схоплять життя за яйця, зразу починають жерти наркоту, трахатися направо й наліво, накладати на себе руки, їхати мозгами… І я, шановні, подумав: якщо мати все, якщо мати всі ці грьобані атрибути щастя і при цьому не бути свинею і не скурвитися, хіба не можна побачити чогось більшого? Хіба не можна ХОТІТИ більшого? Хіба так погано хотіти більшого?

Один із підозрілих типів підняв голову над столом.

— Аа… ли-верди! — сказав тип гидким голосом. — Дорогий Хома!

Тип на секунду завмер з цією думкою і гикнув.

— Великі мудреці й пророки йшли за істиною до бідних і хворих. Як принц Сіх… сіх… Сідхартха, наприклад. Коли бідні й хворі ставали заможними й успішними, як принц Сідхартха, вони не видавали ніяких особливих істин. Ніхуя мудрого, скажу я тобі, Хома.

— Нє согласєн! — Хома показував свою незгоду, активно жестикулюючи чаркою з горілкою. — Просто твої злидарі спамлять, куме, спамлять і брешуть! Дай їм найкращу, найґеніальнішу ідею, і вони максимум за життя одного покоління підрихтують її під свою сірість і посередність, під слабкість, під страх за свої кубельця, під свій інстинкт виживання й розмноження!

За столом запала неприємна атмосфера отверезіння. Другий тип, схожий на добре вгодованого бульдога, впевнено потягнувся розливати горілку по чарках. Елайджа жестом показав, що вже замовив собі коньяк на барі. Тим часом Хома, офігіваючи від раптом набутих ораторських здібностей, набрав повітря та продовжив проповідь:

— Страх робить людей рабами, друзі. І люди перетворюють усі хороші речі цього світу на прожитковий мінімум. Віру — на церкву. Одкровення — на догму. Кохання — на

шлюб. Любов і відданість — на сімейні, курва, цінності. Пристрасть — на секс, а секс — на порно. Музику — на шоу-бізнес. Поезію — на шкільну програму… — На цих словах він грізно блимнув у бік одного із сусідніх столиків. — Розумієте, блядь, ми всі думаємо про виживання, але якщо перейти межу, коли про це не треба думати й не стати свинею, там же щось є, га? Є ж якась істина, більша за ту хуйню, яку нам цілий час тут тулять?

— Мій чоловік — Ван Ґоґ! — раптом пронизливо заверещала п’яна тітка. — Мій чоловік — ґеній, ви всі його вуха не варті! — вона погрозливо замахала перед собою пластиковим пакетом.

Усі почали говорити одночасно. Типи підсовували тітці чарку й якусь тарілку з закускою, час від часу ухиляючись від гіпсового зліпка вуха, який вона тим часом видобула з кулька і намагалася тицьнути під ніс кожному з присутніх. Красива дівчина залізла на коліна до Хоми. Музиканти щось замовляли офіціантові та подавали мімічні знаки Тарасові.

— Ой, бля… почалося! — Тарас смикнув Елайджу за кишеню. — Це надовго. Ви не хочете з нами вийти на вулицю перекурити?

— Мальчікі, ви дунути? Я з вами! — дівчина злізла з колін Хоми, який занурився у світоглядну дискусію з власницею вуха Ван Ґоґа.

— Голосніше ще скажи…

Вони вийшли надвір. Тарас пустив цигарку по колу. Елайджа доєднався радше з увічливості. Йому й так було добре: він знову був у країні, яку давно і болюче любив, у нього в ногах весняний вечір, п’яні музиканти та підозрілі типи, схожі на серійних убивць, говорять про щастя та істину. Хтось у цю хвилину, затиснувши у кишені його паспорт — незрозуміло, нафіга він йому: попалять же одразу — пробирається під патронатом чуйного, відважного і навіть не дуже жадібного українського прикордонника Маромороським хребтом, залишаючи за спиною останні електричні стовпи цієї країни з їхнім світлом, ступаючи крок у крок з афганцями та прикордонником, аби вигулькнути з ним, із паспортом тобто, вже у Румунії — і у нього безхмарне європейське майбутнє. Життя загалом налагоджується.

До них приєдналися музиканти, вони саме виволокли з клубу тітку з вухом Ван Ґоґа, аби трохи провітрити і, якщо пощастить, позбутися. У них із собою також була трава, один із музикантів виявився джентльменом і ентузіастично накурював дівчину, притискаючи її губи, видихаючи в неї дим, ніжно тримаючи за голову. Усім швидко стало весело, дівчину зовсім розвезло, вона до сліз сміялася з якихось їхніх внутрішніх жартів, музиканти сміялися з нею, витирали їй сльози і кричали у чорну ніч: «Не плач, люба, нас тут кілька дорослих сильних мужчин! Ми врятуємо тебе!».

Трохи осторонь стояли Елайджа та тітка. Елайджа стрільнув у Тараса світле «Marlboro», тітка зачудовано дивилася на решту компанії, здавалося, вона залипла десь у спільному зі своїм Ван Ґоґом просторі.

— Ви мене засуджуєте? — несподівано рівним тверезим голосом спитала шизофренічна тітка Елайджу.

— Ні, — несподівано чесно відповів Елайджа. Тітка зітхнула і також закурила — видобуту зі своїх химерних лахів смердючу цигарку.

«Хто я такий, аби її засуджувати», — подумав, але не сказав Елайджа.

— Пішли, покажу тобі справжній андеґраунд, — Блюм був серйозним і навіть похмурим.

Вони пішли дивитися картини, так офіційно звучала мета їхнього візиту. На відміну від переважної більшості дотеперішніх візитів, цього разу вони йшли до художників (подружньої пари) додому, майстерні ті не мали. Елайджа хотів купити дорогою пляшку, але Блюм порекомендував узяти якоїсь їжі.

Художникам, до яких вони прийшли, було за 60. Навряд чи вони були найстаршими, з ким познайомився Елайджа, просто про вік тих, інших, він не замислювався, позаяк їхнім віком були заслуги й визнання. А тут вік кричав — очима, запахами, поставою, одягом.