Чтение онлайн

Поки Ванда і Блюм усе глибше занурювалися у музичну дискусію, Елайджа обережно розглядав цю першу зірку, з якою познайомився: жмутки срібних браслетів, ще щось срібне висіло на шиї, ботичелівські пропорції обличчя та рук, звичка закладати пасмо волосся за вушко, дуже швидка мова, але стримані жести. Елайджа зі своїм усе ще кепським знанням мови міг зосередитися або на її словах, або продовжувати її розглядати. Радше з інтонацій, ніж із сенсу промовленого, він зрозумів, що вона перебуває на межі кількох світів: їхній діалог із Блюмом виглядав як діалог двох людей, яких об’єднує безліч спільного досвіду, які підхоплюють думку один одного ще коли вона до кінця не висловлена, граються натяками та цитатами, перекидаються іменами й назвами. З іншого боку, її внутрішній ритм різнився від рівномірного Блюмового коливання, обертання на власній орбіті, яка в його випадку перебувала всередині, а не ззовні. Вона, мов пересувна підпільна

радіостанція, була обліплена націленими у різні боки тарілками-антенами, ці її антени ловили безліч інформації з різних сфер (з небесних сфер також, але про це Елайджа дізнається пізніше), а інші так само видавали безліч інформації назовні, за кермом фургона-радіостанції безперечно були бійці підпільного терористичного фронту, які віртуозно, час від часу відстрілюючись, втікали від переслідувачів у нічних перегонах, не припиняючи при цьому виходити у прямий ефір. Вона дрейфувала від мистецької дискусії до політичної, від анекдотів до історичних алюзій. Якби вона підсіла за столик не до них, а до валютників, у неї і з ними знайшлося би безліч спільних тем, наприклад, про кадрові перестановки у місцевій міліції, контрабанду кави й червоної ікри та про відстріл бандитських авторитетів.

Вона звернула увагу на Елайджу й одразу випалила з півдюжини історій зі своєї поїздки до Штатів: про музичні магазини Нью-Йорка, відвідування стриптизу та зібрань української діаспори, фонетичні особливості вуличного сленґу. Елайджа намагався підхоплювати її думки, як тільки міг, хоча його рятувало радше знання контекстів.

— Вандо, ми до тебе прийдемо на концерт.

— Візьміть із собою… як ти називаєшся?

— Елайджа.

— Елайджу візьміть із собою. І, пацани… квитки купуйте, підтримайте фінансово нас, бідних музикантів.

На прощання Ванда поцілувала Елайджу в щічку. «Не такий я вже, певно, й зануда. Можливо, їй навіть було зі мною цікаво», — подумав Елайджа.

Вони просиділи до самого закриття, провели Фею, й Елайджа ще навіть устиг на останній трамвай. Була майже північ, Елайджа злітав у темряві разом із порожнім вагоном…

…Була майже північ, і їхня розмова з Юрком зробила цілком очікуване в цій частині світу коло від політики до музики й знову від музики до політики, цього разу ґлобальної. Дівчата давно позасинали: навіть для найстійкішої з них привабливий Елайджа виявився настільки безперспективним у сенсі можливості налагодити контакт, що вона безсило й розчаровано провалилася у пересохлий сон. Елайджа і Юрко говорили про музику.

— Мій хресний каже, що знає багатьох негідників, які ходять до церкви, й практично жодного не бачив на рок-концерті. І що Боб Ділан застеріг від поганих вчинків більше людей, ніж церква.

«Здається, я це вже десь чув…», — подумав Елайджа.

Хресним батьком хлопця, як з’ясувалося, був один із Елайджиних знайомих музикантів — не з найближчого кола, з тих знайомих, спогад про яких ні до чого не зобов’язує, натомість накочується теплою хвилею, тягнучи за собою сотні тисяч причеплених секунд із минулих життів. І в якусь мить, коли за вікном заскрипів товарняк і спалахнуло станційне світло, Елайджа внутрішнім зором побачив, як Юрко, на кілька років молодший за теперішнього, йде через ніч уздовж залізничних колій, від свого хресного, з його музикою у навушниках, вітер із передмість пробирається йому за комір, і хрін його тепер розбере, чий це насправді був досвід.

Тим часом вони таки доїхали до Тернополя, прим’ята провідниця полегшено благословила Елайджу, студентки визирнули з-під ковдри й усміхалися йому зі своїх снів. Юрко вийшов разом із ним на перон, вони покурили на прощання, й Елайджа вирушив у теплу ніч.

Перед ним був майже порожній вокзал незнайомого міста. Його витівка більше не здавалася йому абсурдною й дурною. Глибоко в душі Елайджа навіть був задоволений собою: виявляється, він здатний робити дурниці. Напевно, саме так виглядала б ідеальна втеча: ніхто не знає, де він, ніхто не може передбачити, що він міг тут опинитися.

Свобода, абсолютна свобода чекала на нього на цьому темному пероні. Довіра до цієї ночі, до чорних цистерн на сусідній колії та вбогого світла у високих вокзальних вікнах, і тепле відчуття безпеки, і радість від того, що все це відбувається. Він йшов до вокзалу й усім собою впізнавав момент невизначеності — лише кілька таких він уже переживав, і вони завжди були початком. Коли він закінчував прокручувати у пам’яті найважливіше, знову і знову, саме ці миті які-ще-нічого-не-означали, передчуття початку, хвилювали його навіть більше за оте найважливіше й найсуттєвіше. І в таку ніч, як оце тепер, Елайджа був готовий зізнатися собі, що саме в очікуванні цих моментів він і жив, роками мандруючи між ними, немов між островами.

Новий 1997 рік Елайджа святкував разом із Блюмом та Феєю. Дамський

зустрічав Новий рік удома з родиною, але на якомусь етапі до них приєднався — на якому саме, Елайджа згадати не міг. Вони почали вдома у Феї (Іда Марковна була більш-менш у гуморі й навіть випила із ними шампанського перед тим, як відчалити до подружок), потім Елайджа бачив себе, ніби збоку, у півдюжині помешкань, він із кимсь пив, цілував дуже гарну дівчину, потім вони всі разом вибігли на сніг й знову кудись пішли, він сидів на підлозі поруч із типом, який грав на гітарі, потім були ще якісь люди з музичними інструментами, хтось уголос читав Lords Джима Моррісона, читали російською, тому Елайджа майже нічого не розумів, лише вловлював інтонації, він усе ще сидів на підлозі, ще був «Вавилон», потім якийсь інший бар: вони зайшли туди ніби зі звичайного під’їзду, піднялися на другий поверх, відчинили двері звичайного помешкання, аби знайти там з десяток чорних столів, завішані червоними шторами стіни, пекельний вогонь за шинквасом — просто Лінч якийсь. Тут була схожа на вавилонівську публіка, була вже знайома Елайджі Ванда, кілька художників, Блюм знайомив його з поетами, кожен з яких був великим, було безліч гарних і дуже молодих дівчат, студенток, за припущенням Елайджи. Кілька післяноворічних днів були безперервною подорожжю — від помешкання до помешкання, і, здається, він майже нічого не пив, але ще ніколи почуття сп’яніння не було таким глибоким та приємним.

Уранці (першого січня? другого? третього?) Елайджа повертався додому пішки. Холод, неприбраний сніг, сонце на камінні, нечисленні перехожі, сонні і п’яні, — все було обіцянкою. Вдома він заліз під душ, і йому перехотілося спати: було близько восьмої ранку, й він почав читати подарований на якійсь забаві (дарунок супроводжувався міцними чоловічими обіймами) старий номер колись діаспорного, а тепер, разом із екзильними символами влади переданого Краю, журналу «Сучасність», із здивуванням ловлячи себе на тому, що тепер не мусить продиратися крізь незрозумілі слова й звороти: мова ніби на фізіологічному рівні впустила його всередину. Ця радість протримала його ще з півгодини, і десь посередині речення: «я прочув чи що, якісь великі зміни…», — він заснув.

На третій чи четвертий день січня вони пішли на концерт Ванди, точніше, її групи, й Елайджа знову сидів на підлозі, в оточенні студентів та студенток, на чиїхось куртках і рюкзаках, було дуже тісно, куртки і рюкзаки, і тіла змішувалися в одну купу, здавалося, він усіх довкола вже давно знає й усі вони його, Елайджу, люблять.

Ну і, звичайно, музика, яка виявилася для Елайджи потрясінням. У ній було все, що переповнювало Елайджу останні кілька місяців: вуличний ритм, несподівані масиви повітря, внутрішні відлуння, дуже добра поезія (Фея накрикувала йому у вухо імена авторів, жодне з яких він тоді не запам’ятав) і — окремим рядком — хриплуватий голос Ванди. На сцені Ванда мала цілком інше обличчя: зосереджене, навіть дещо напружене. Між піснями вона обмінювалася з музикантами жартами, які Елайджа не зовсім розумів, але які, судячи з усього, подобалися присутнім. Ще ніколи Елайджі так щемко не хотілося стати тут своїм.

У касі вокзалу міста Тернопіль сонна тітка продала Елайджі плацкартний квиток на московський потяг. У Львові він мав бути близько четвертої. Залишалося перебути тут кілька годин.

Елайджа покружляв першим поверхом, купив кави в автоматі, піднявся на другий, застав там сплячу циганську родину, повернувся вниз, вийшов на свіже повітря, де довколишню темряву час від часу розривали товарняки. Кілька малоприємних типів пасли його очима, і Елайджа пригадав старі навички, призабуті за майже десяток років на Заході — оцінювати ступінь небезпеки. У цьому випадку він не бачив нічого кримінального: радше він просто дратував їх своєю надто свіжою пикою, білим трикутником футболки під сорочкою (знайома йому якось пояснювала, що вираховує іноземців за оцими білосніжними футболками під акуратними сорочками в смужку та світлими штанами).

За останні кілька років у нього було не так багато безсонних ночей. Переважно його доба видовжувалася під час подорожей, але вдома він жив розміреним ритмом, потребуючи чимраз більше годин для сну. Він із жалем згадував часи, коли міг спати дуже мало або не лягати зовсім, коли не бачив снів, а також поодинокі випадки трансатлантичних перельотів, коли його день видовжувався за рахунок різниці в часі. Парадоксальним чином такі випадки — штучно розтягнена доба — прискорювали перебіг подій загалом, хоча Елайджа припускав, що причина — у збігові з часом подорожі, тобто у природному прискоренні й стисненні. Бо, наприклад, коли доводилося не спати через роботу, зосереджені години за комп’ютером жодним чином нічого не прискорювали, навпаки, після таких марафонів Елайджа почувався, ніби водолаз на морському дні.