Долина совісті
Шрифт:
Невиразно бурмотіло радіо. Клац — і в салоні запала тиша, така самісінька, як під час їхньої першої зустрічі, коли Влад пригальмував біля узбіччя з наміром запропонувати допомогу жінці в рудій шубі.
— Ти не міг би включити музику? — запитала Анжела.
— Помовч, будь ласка, — попросив Влад.
І вони їхали далі серед тиші.
У приміській зоні їх зупинив дорожній інспектор. Влад відчув, як напружилася його супутниця. Інспектор посвітив ліхтариком у Владові документи, кинув зацікавлений погляд на жінку в червоному пальто і дозволив їхати далі. Анжела кілька разів озирнулася через плече
— Що ти утнула? — процідив Влад крізь зуби.
— Нічого, — дещо награно здивувалася Анжела. — Ти що думаєш, у мене конфлікт із законом?! Гарненької ж ти думки…
— Помовч.
І вони їхали і їхали собі далі, розганяючись на трасі й стишуючи хід щоразу, коли доводилося проїжджати через селища. Анжела раз по раз здригалася, забачивши в дзеркалах заднього огляду відображення далеких фар.
Близько опівночі вони в’їхали до лісу. Влад пригальмував, і Анжела здивовано на нього витріщилась. Кілька машин обігнали їх і помчали вперед. У світлі фар виникли смугасті білі стовпчики, тож Влад звернув на ґрунтову дорогу.
— І куди це? — запитала Анжела.
Влад не відповів. Звернув праворуч, потім ліворуч, зупинив машину, заглушив мотор і вимкнув фари. Не стало лісу і вітрового скла перед очима — навколо загусли темрява і тиша, майже нічим не розбавлені.
— Ну і що? — запитала Анжела глумливо. — Ти наче й не схильний був до театральних ефектів, з чого б це?
Влад увімкнув світло в салоні. Темрява посунулася, але не відступила, і кожне скло перетворилося на чорне дзеркало. Повернувшись до Анжели, Влад бачив її обличчя, її віддзеркалену потилицю і відбиток свого лиця — все відразу.
— Розповідай, — сказав Влад. — Перш ніж ми поїдемо далі, я хочу знати, чому раптом тобі так терміново приспічило чкурнути геть. А коли надумаєш збрехати — я здогадаюсь.
— Давай без цих ото слів, — скривилася Анжела. — «Приспічило», «чкурнути», «збрехати»… А як ти думаєш, нормальна людина може довго висидіти в цьому вошивому готелі «Турист»? Ці наші зустрічі за розкладом… та хто завгодно збожеволіє. Мені просто треба провітритися.
Влад обіперся ліктями на кермо:
— Анжело… Скільки ти збираєшся прожити?
— Це погроза? — відразу відгукнулася вона. — Ножик до горла?
— Це не погроза. Уяви, що ти доживеш до вісімдесяти… Це ще, як мінімум, років п’ятдесят. І всі ці роки — піввіку! — поруч з тобою буду я. Розумієш?
Запала тиша.
— Мені так довго не протягти, — сказала Анжела несподівано захриплим голосом. — І потім… Ти, перепрошую, старший десь років так на десять із хвостиком. А мужики живуть менше. Якщо ти навіть дотягнеш до сімдесяти… Це вже точно не п’ятдесят, а лише якихось двадцять сім або двадцять вісім… Тож не лякай, будь ласка.
Влад не відводив очей, і Анжела відвернулося перша:
— Слухай… Ну, я розумію. Мені ще пощастило з тобою… Що ти нормальна людина… Хоч у це важко повірити. Ти — і нормальна людина. Такий, як ти… Ну, от. Я була дружиною одного багатого стариганя. Він зробив купу грошей на якихось там ліках. Йому було вже за сімдесят! Він уже нічого не міг, тільки сопів. І я була його дружиною. Дуже пристойно, у нього три особняки в самій лише столиці…
— І він умер, — сказав Влад.
Анжела блиснула
очима:— Помовч! Дай мені закінчити… Що за манера — лізти зі своїми дурними… припущеннями… Так, він умер. Від якоїсь старечої хвороби. Я тут ні при чому.
— Від чого він умер?
— Та не пам’ятаю я! Начебто, інфаркт. Біг ранесенько — і брик… Я тут ні при чому! Я нікуди не їхала. Була вдома…
— Скільки років ти з ним жила?
— Років п’ять, — промурмотіла Анжела. — Ні… Три з половиною. Начебто так.
— Хто тобі повірить, коли так плутаєшся?
— А ти що, слідчий? Ти мене в кабінет викликав?
— Нам із тобою жити двадцять вісім років, — нагадав Влад. — За найоптимістичнішими прогнозами… А за песимістичними — п’ятдесят. Колись давай.
Анжела надулася.
— Якщо тебе заарештують, — сказав Влад, — нам обом буде дуже, дуже зле. Пам’ятаєш свого Гарольда?
— Він не мій, — відрізала Анжела. — І я кажу правду. Я — спадкоємиця Оскара, а його родичі…
— Оскар — це твій чоловік? Старий фармацевт?
— Я не говорила, що він фармацевт. Я казала, що він зробив гроші на ліках.
— Ну, треба ж мені якось його називати…
— Називай його Оскар.
— Гаразд, — Влад кивнув. — Тож у нього була рідня? І їм не сподобалося…
— Була і є, — крізь зуби прошипіла Анжела. — А Оскар написав заповіт, за яким чималий шматок дістається мені. Їм — фірма. Мені — гроші. По-моєму, все чесно.
— Але вони так не вважають? Слухай, а дата на заповіті яка? Чи не підписав він…
— Так, — Анжела похмуро кивнула. — Він переписав заповіт… колись ж бо був інший, певна річ… Переписав на мою користь за три дні до того, як помер на ранковій пробіжці. Як невдало вийшло!
— Невдало, — погодився Влад.
— Родинонька відразу взялася до справи, — зітхнула Анжела, — бідного Оскара тричі ховали, потім на вимогу дочки викопували й обстежували на предмет отрути й усе таке. Тричі! Першого разу я ридала, як білуга. Вдруге мені було страшно. Втрете мені вже реготати хотілося, ледве стримувалася, нервовий такий сміх… На четверті похорони я навіть не пішла. Хоча й противнючий був Оскар до сказу, але таких знущань після смерті навіть він, по-моєму, не заслужив…
— І що показала експертиза?
— Нічого, — Анжела махнула рукою. — Мене тягали до слідчого щодня. Челядь допитували мало не під детектором брехні. Усі наші з Оскаром таємниці витягли на поверхню… Ті три дні між новим заповітом і смертю на пробіжці розписали по хвилинах. Жодна скотина не сумнівалася, що я його якимось чином занапастила. Вони доводили, що я його не любила. Ну, і що? Не вбивала ж. Вони доводили, що я над ним знущалася… Це неправда, я тільки іноді, коли він сильно мене допікав, збирала речі й удавала, ніби йду геть. Деньочків на три-чотири. А на стінку він починав лізти вже на другий день, так прив’язався. І уявляєш, Владе, сміх який — він думав, що це називається коханням! Що це і є та любов, котра як НЛО, — всі знають: вона є, але мало хто її бачив. Мій бідний старенький Оскар думав, ніби побачив цю літаючу тарілку! А ці, всі, починаючи від суки-Ксенії, його доньки… Вона його сама не терпіла… Але доказів ж бо моєї провини не було! Не було, не було… Як вони лютилися, Владе! Вони мене голими руками готові були рвати…