Чтение онлайн

Якось він запропонував:

— Може, тебе підвезти?

Був сонячний день. Сніг розтанув цілком, звідусіль лізла трава, на осонні випнулися найперші, кволі ще кульбаби.

— Я б воліла погуляти, — відповіла Анжела. — Не маю бажання лізти в смердючу машину.

Влад подумав, може, варто образитися. Втім, Анжела явно не мала на увазі конкретно його, Владів, автомобіль. Автобуси, якими вона подорожувала останнім часом, були значно гидкіші.

Влад подивився на небо — і несподівано для себе запропонував:

— Скласти тобі компанію?

Вона запитально на нього подивилася. Знизала плечима:

— Ну,

спробуй…

І обіперлася на його руку.

Вузька асфальтна доріжка вела до лісу. Вони йшли мовчки. У лісовому затінку ще лежав сніг, а там, де закінчувалася ця доріжка, на пішоходів чекала неправильної форми калюжа, чорна та бездонна з вигляду, тремтливе віддзеркалення неба, кільця соснових крон і сороки вгорі над ними.

Влад задивився зачудовано. Сорока полетіла.

— Ти мене, звісно, зневажаєш, — задумливо сказала Анжела.

Влад мигцем зиркнув на неї, звів очі. На сосновому стовбурі навпроти опинилася худюща білка.

— Але ти мене не ненавидиш, — сказала Анжела цього разу здивовано. — Це незвично… Як усі вони мене ненавиділи! Розвели б багаття та спопелили. Якби вміли. Якби зважилися.

Білка піднімалася до неба по спіралі навколо сосни — Влад бачив її голову, спину, хвіст, потім випускав білку з поля зору, поки з іншого боку стовбура знову не з’являлася вухаста голова.

— Вони всі? — запитав Влад.

— Їх було… декілька, — сказала Анжела. — Ти, втім, сам давно здогадався.

Влад мовчав.

— Я тобі підсипала в чай дві дози транкрелакса, — різко кинула Анжела. — Я тебе прив’язала, як скотину, як собаку на шворці. Чому ти мене не ненавидиш?

— Не знаю, — сказав Влад, подумавши. — Правда. Не знаю.

— Я тебе ніколи не любила. Ти мені навіть не подобався.

Просто я побачила, скільки народу довкола тебе треться. Ти б чув, що вони говорили за твоєю спиною! Що твій «Гран-Грем» — сумнівної якості казочка, яка не має нічого спільного з великою дитячою літературою, а ти догодив низькопробному смаку дурної публіки, і в нас, що невигадливіше, то простіше, то більший успіх. Що тебе чекають золоті гори, бо тобі дико пощастило. Вони так і казали — везунчик. Копнув не дивлячись, знайшов золоту жилу… І я вирішила прив’язати тебе. Бо в тебе повно грошей, ти вже знаменитий, а за рік будеш просто-таки зіркою… А головне — я люблю фортових чоловіків. Везіння — це як світло. Воно падає на того, хто поруч… Тому я спала з тобою. І ходила за тобою. Тому підсипала тобі трансрелакса. Кумедно, правда?

— Ти чекаєш, що я сполотнію? — з посмішкою запитав Влад. — Чи почервонію? Або — що?

— Ти давно здогадався, — кивнула Анжела. — Але мені просто цікаво. Ти все це знаєш — і не ненавидиш мене?

— Мені теж цікаво, — сказав Влад. — Ось якби ти не нарвалася на… якби я був звичайною людиною — як би далі розвивалися події?

— Ти б полюбив мене, — сказала Анжела впевнено. — Тобто тобі б здавалося, що ти мене кохаєш. Адже любити — значить страждати.

— Так? — здивувався Влад.

— Так, — підтвердила Анжела несподівано м’яко. — Усі вони… хто не знав про мене правди, як Гарольд… Усі вони думали, що кохають. Деякі навіть віднаходили в цьому особливий кайф.

— Я б полюбив тебе, — повторив Влад із сумнівом. — І що ж?

— Я би вийшла за тебе заміж, — впевнено мовила Анжела.

— Скільки

разів ти була заміжня?

— Неважливо. Реєструвати стосунки зовсім не обов’язково… Але у випадку з тобою я воліла б отримати статус законної дружини. Це в королів усім кермують коханки, а в письменників — дружини.

— Ти знала багато королів? Чи, може, чималенько письменників?

— Неважливо, — повторила Анжела. — Ми б жили з тобою… дуже непогано. Я вмію бути хорошою дружиною. Тобі б усі заздрили.

— А потім я набрид би тобі, й ти б кинула мене, — підсумував Влад. — І я б умер.

Анжела випустила його руку. Відступила на крок, зійшла з доріжки, провалилася підборами в сиру землю — відразу поменшала на зріст:

— Це неправда. Я ніколи не прив’язувала людину, щоб потім її кинути!

— Але кидала, — заперечив Влад.

— Чи тобі мене звинувачувати?! Сам такий. А я не кидала. Я тікала. Коли ставало нестерпно.

— Ходімо назад, — запропонував Влад. — Якщо хочеш, я підкину тебе.

— А ти лицемір, — зробила Анжела висновок. — Ну, як ти можеш мене… підвозити? Коли думаєш, що я прив’язувала людей спеціально, аби потім кинути?!

— Не для того, щоб кинути, — втомлено заперечив Влад. — Ось я, наприклад, купую зубну щітку — не для того, аби викинути, а щоб чистити зуби. Але я ж не можу користуватися цією щіткою вічно? Правда?

Якийсь час Анжела дивилася на нього і мовчки ворушила губами.

— Правда, — сказала нарешті. — Ти дуже точно… відразу видно — письменник.

Повернулася і побрела назад, не зважаючи на доріжку, устромляючись підборами в землю і насилу висмикуючи їх, залишаючи за собою марсіанський слід у вигляді глибоких дір.

Влад пішов слідом — на певній віддалі.

Шосе вже було зовсім сухе, над асфальтом несло пилюгою. Анжела зупинилася на узбіччі, задерла голову, вивчаючи розклад автобусів. Влад зупинився позад неї:

— Ну, до зустрічі?

Анжела обернулася. Подивилася на нього — і крізь нього, за його спину, в небо.

— Дякую, — прошепотіла самими вустами.

Влад хотів запитати, за що, але промовчав. Повернувся і пішов до машини.

Кілька разів вони бачилися мигцем. Усе було, як і раніше, — Анжела простягала руку, Влад брав її у свою, стягав Анжелину шкіряну рукавичку, відчував дотик голої шкіри. Переживши гострий напад щастя, обоє спішно прощалися, наче відчували ніяковість, і розходилися в різні боки. Минуло півтора тижня, і потепліло так, що Анжела не надягла рукавички.

Влад узяв її за руку, дещо здивований порушенням ритуалу, звів очі. Анжела виглядала змарнілою, під очима залягли тіні асфальтової барви.

— Ти здорова? — запитав він трохи збентежено.

Вона коротко кивнула.

— Пройдемося?

Здається, вона чекала цієї пропозиції. Кивнула ще раз — і навіть посміхнулася.

Як і минулого разу, вона обіперлася на його руку. Як і минулого разу, вони рушили до лісу, але тепер калюжа вже не виглядала настільки переконливо, і вони змогли обійти її по підсохлій уже хвої, і добратися до дерев’яного навісу, біля якого розмістилися викладені кружком стільці-пеньки. Анжела витягла з сумки поліетиленовий кульок, розстелила на пеньку і сіла, підібравши поли червоного пальто. Влад залишився стояти.