Чтение онлайн

Влад занедбав роботу. Влад сідав за кермо, кудись їхав, повертався, прибирав на подвір’ї, скопував газон, сподіваючись чомусь, що біль у долонях і м’язах пересилить внутрішню сверблячку, бажання негайно бачити Анжелу. Перші кілька раундів вона програла геть чисто — сама заявилася до нього, і навіть раніше, ніж очікувалося. Зате потім вона раптом зникла, і Влад, прочекавши її день і ніч, легкодухо здався. Він сів за кермо і поїхав розшукувати готель «Турист».

— Поклич покоївку! — крикнув дивний високий голос з-за дверей з табличкою «п’ятдесят два». Влад не відразу впізнав цей голос, і йому здалося, що він помилився номером. — Двері…

Влад

звернувся до бабусі-чергової на поверсі, низенької і круглої, як ґудзик. Та довго перебирала ключі, стривожено прислухаючись до голосу пожилиці, що з придихом повторював: «Двері! Двері!». Здавалося, наче жінка в замкненому номері перебувала в любовному екстазі. Можливо, на думку покоївки саме і спала якась непристойність, вона навіть злегка пручалася, коли Влад, м’яко відтіснивши її плечем, кинувся до ванної.

Секунда отриманого щастя. Надто коротка секунда. З кожною новою зустріччю — усе коротша і коротша…

Анжела сиділа на краю ванни, схожа на жертву гігантського павука. Її цілком обплутувала капронова білизняна мотузка, вигадливе макраме, сплетене між живою жінкою і чавунною сушаркою для рушників. Влад подумав, що буде, коли покоївка побачить цю дику картину, і обернувся, затуляючи Анжелу собою:

— Дякую. Усе вже гаразд.

— Спасибі, можете йти, — луною відгукнулася з ванної Анжела.

Бабуся завагалася, але таки вийшла, збентежена і стривожена. Влад обернувся до Анжели — очевидно, створення такого вигадливого витвору мистецтва, що прив’язав її до батареї, забрало не одну годину.

— Візьми. У кімнаті. Ножиці, — попросила Анжела тихо.

Він знайшов манікюрні ножиці на низькому журнальному столику, а водночас кутиком ока запримітив, що в крихітній кімнатці все перевернуто догори дриґом. Узявся різати мотузку, але маленькі ножиці не були призначені для двобоїв з білизняним шнуром, тож капронові кінці кублилися, перетворюючись на некрасиві квіти, ножиці тупилися і грузли, а намертво затягнутих вузлів віднайшлося штук зо двісті. Влад нарешті закінчив шматувати мотузку, і Анжела сповзла на синю кахлеву підлогу.

Влад ухопив її під пахви і відтяг до кімнати. Мигцем пригадалося: ось так і вона його перла, коли відключився після чашки чаю «з сюрпризом»…

— У мене руки затерпли, — занила Анжела. — У мене усе замліло. У мене спина болить. У мене ноги змерзли. У мене…

— Сама винна, — сказав Влад. — Треба було просто сісти і приїхати. І не вдавати з себе героїню.

Вона посміхнулася:

— Наступного разу я придумаю щось цікавіше. Дістану наручники і пристебнуся до батареї. І ти приповзеш до мене кланятися, як сьогодні. Ти приповзатимеш до мене завжди.

— Отож-бо гарний уклін, — сказав Влад. — Знаєш, жалюгідний вигляд переможця добряче підсолоджує гіркоту поразки… якщо це поразка.

Анжела раптом зареготала лунко і весело. Упала на диван, розкинула руки:

— Слухай, знаєш, на кого ми схожі? На людину, котра вирішила поборотися з власним сечовим міхуром. Вона вважає принизливою щоденну потребу випорожнятися… і тому тримається до останнього. А потім біжить у вбиральню з виряченими очима. Ось на кого ми схожі, любий мій літераторе… Чому ти не прийшов учора? Вчора ж ти вже був «гарненький» — то чому не приїхав, це ж не так далеко? Чекав, щоб я приповзла до тебе на пузі? Тобі подобається, коли я перед тобою плазую? Приємно, душа радіє? Правда?

— Неправда, — заперечив Влад.

— Тоді чому ти не приїхав сам, першим? Учора я була

вдома цілісінький день… Почастувала б тебе вином. Ми посиділи б, поговорили, як люди…

— А де цей твій приятель? — Влад зобразив руками шафоподібні плечі.

— Ти ревнуєш? — посміхнулася Анжела.

— Він же теж вимагає побачень, — рівним голосом пояснив Влад. — Якщо ти його прив’язала…

— Не турбуйся, — вона відвернулася. — Я… пожартувала. Я, власне, і не збиралася по-справжньому його прив’язувати. Так, погралася…

Вона задумливо розглядала сліди від мотузки на своїх зап’ястках. Припухлі почервонілі смужки відтінялись свинцевою синню.

— Погралася, — задумливо повторив Влад. — Ну, я пішов.

— Зажди, — попросила вона, коли він уже стояв у дверях. — Давай… домовимося. Щотри дні, на перехресті траси і вулиці Дачної… О дванадцятій нуль-нуль. Щоб по-людськи жити. Ти ж не проти?

Жити по-людськи.

Влад придбав собі кишеньковий календар (і під загрозою смерті він не показав би його Анжелі). Кожен третій день у ньому був обведений кульковою ручкою. Усе життя розподілилося на мікроперіоди, зникли понеділки і суботи, стерлися всі числа місяця, залишилося тільки «один-два-три», меланхолійний вальс, у якому обоє — і Влад, і Анжела — поступово навчилися віднаходити якесь похмуре задоволення.

На «один» і на «два» Влад працював, і «Гран-Грем» просувався вперед зі страшенною швидкістю, і вже маячів, нарешті, фінал. Уранці дня під назвою «три» Влад починав нервувати; він прокидався раніше, ніж зазвичай, слухав, як пересвистуються синиці в досвітній сірій імлі, й думав, що сьогодні — новий день у кружальці з синього чорнила.

Він змушував себе заснути — марно. Вставав, брався за звичні справи — і ні на секунду не забував, що сьогодні — той день. Особливий. Сьогодні.

Йому завжди вартувало зусиль виїхати з дому вчасно, а не на п’ятнадцять-двадцять хвилин раніше. Він під’їжджав до перехрестя шосе і Дачної й зупинявся неподалік від автобусної зупинки — шиферного навісу над єдиною стіною, у три шари обклеєною рекламними листівками. О дванадцятій нуль дві до зупинки підходив синій смугастий автобус, а з нього цієї пори завжди виходив один всього пасажир, жінка, яка з нагоди приходу весни змінила руду шубу на довге червоне пальто.

Влад виходив з машини і йшов до неї, намагаючись не пришвидшувати кроку. Анжела стояла, дивлячись йому в очі й не рухаючись з місця. Тільки коли між ними залишалося кроків п’ять-сім, Анжела ступала вперед, наче важкий потяг, і, зробивши повільний крок, простягала руку в шкіряній рукавичці.

Влад знімав із неї рукавичку. Повільно стягав, вивертаючи навиворіт, боячись хоч чимось виявити нетерплячку. А по тому торкався до голої Анжелиної долоні — гарячої і мокрої.

Небо крутилося над його головою, наче синя вінілова пластинка. Кров стугоніла у вухах — бравурним маршем.

Потім він опановував себе. Якщо щастило, встигав помітити відблиск щастя на денці похмурих Анжелиних очей — вона теж опановувала себе. Вони розглядали один одного вивчаючи: наскільки багато побачив супротивник? Що він устиг зрозуміти? Чи застав візаві у момент безсовісного щастя?

Потім вони квапливо прощалися і розходилися в різні боки. Влад сідав у машину і відразу їхав, і у дзеркалі заднього огляду відбивалася постать у червоному пальто, яка неквапом йшла вздовж траси до міста і схожа була звіддалік на бродячого кардинала.