Анна Киевская
Шрифт:
— Ні, на мене напали грабіжники, а решту зробив вогонь. Пий, вино добре.
Якийсь час обидва мовчки пили в задушливій корчмі, де ставало дедалі темніше.
Нараз якийсь чернець у пошматованому лахмітті, з-під якого визирали худі покручені ноги, вискочив на стіл і заволав:
— Це ваші гріхи, прокляті, прогнівили сина матері Божої… Кайтеся!.. Настає пітьма… Зараз на вас поллється небесний вогонь… На коліна! Благаймо Пресвяту матір Божу, щоб вона заступилася за нас перед Богом… О жінко, обрана з-посеред усіх жінок, зглянься над нами, грішними… Щодня ми ображаємо твою цнотливість своєю бридкою
Першими його послухалися жінки, за ними невдовзі повклякали й чоловіки. Лише Олів’є та Пилип і не ворухнулися. Чернець задоволено зміряв блискучими очима паству, що вклякла навколішки, і раптом помітив у темному кутку двох за столом.
— Ви не хочете послухатися слова Божого, безбожники?
— Я чую тільки твої слова, ченцю. Слово Боже лагідне, а твої слова відгонять вином!
— Ти наважуєшся ображати слугу Божого?.. Бійся його помсти!
— Я боюся тільки твого безглуздя, добродію.
— На допомогу, брати мої! Бийте блюзніра, провчімо цього харцизяку!
— Тікайте, — сказала подавальниця, — цей лихий чернець накаже вбити вас…
І справді, з десяток чоловіків із загрозливим виразом на обличчях підвелися і, розштовхуючи вкляклих навколішки людей, спробували дістатись до двох бунтарів.
— У мене немає зброї, дай мені свій кинджал…
Хвилю повагавшись, Пилип простяг Олів’є кинджала, якого йому подарувала Анна перед від’їздом.
— Ходіть швидше, там є задні двері… Пилип з мечем у руці, задкуючи, вийшов з корчми.
— Погляньте! Вони тікають від нас!..
Олів’є мчав до королівського замку, гадаючи, що і його новий товариш біжить услід за ним. Вітер шарпав на ньому накидку, оголюючи його тіло. Але дорогою він не зустрів нікого, хто міг би вичитати йому за це: гроза ув’язнила парижан у їхніх домівках.
— Друже, скоро ми будемо в сховку! — крикнув Олів’є, озирнувшись.
Та від Рубцюватого не було й сліду! Нараз Олів’є здалося, ніби він чує крики й брязкіт зброї. Хлопець обернувся. На Рубцюватого нападало аж п’ять чоловік. Двоє вже лежали на землі, спливаючи кров’ю, що змішувалася з дощовою водою. Олів’є зненацька накинувся на одного з нападників і ввігнав йому в горло кинджал. Хлопець здивувався, що так легко можна вбити людину. Це сталося вперше в його житті, до того ж так просто, що він аж заціпенів.
Пилип щосили вдарив мечем одного з уцілілих. Останній із них кинувся стрімголов тікати; слідком за ним подався й чернець, що заохочував їх до бійки.
— Ви ще попадетесь мені, прокляті!..
Ніч, що опускалась на землю, поглинула їх.
— Дякую, що прийшов мені на допомогу.
— Тобі нема за що мені дякувати. Даруй, що я не був з тобою від самого початку — я думав, ти біжиш за мною. Що з тобою?.. Ти поранений?
— Дрібниця, один із тих негідників ударив мене ножем у спину.
— Ходімо до мене, я тебе полікую.
— Гаразд. Але вдома ти скористаєшся нагодою й одягнешся.
Олів’є зареготав.
—
Маєш рацію, друже, я й забув, що свічу грішним тілом!Вартовий біля входу до замку добре знав трубадура й пропустив його з товаришем без жодного слова. Обидва спустилися до просторої кухні з низькою стелею, що її підпирали товсті колоди; в одному з кутків у печі горів вогонь, перед яким метушився в оточенні трьох помічників кухар.
— Енбере, — звернувся до нього Олів’є,— дай мені, будь ласка, корпії.
— Що з тобою? Тебе знову хтось ударив?
— Ні, не мене, а мого друга.
Енбер підійшов ближче, оглянув з ніг до голови Пилипа і, штовхнувши його рукою, примусив сісти. Потім розвів на ньому розірваний одяг і подивився на рану.
— Рана глибока, але чиста. Я пошлю по стару Ермангарду. — Кухар відвів Олів’є вбік. — Я ніколи цього чоловіка не бачив. Ти знаєш його? Ти впевнений у ньому?
— Я познайомився з ним сьогодні пополудні, на нього напала ватага ченця Ланселена. Він убив трьох, а я одного. Решта розбіглися.
— Хтось грубо з нього познущався. Схоже, якийсь дикий звір спотворив йому обличчя.
— Маєш рацію, я про це й не подумав. Та хай там що, а мені здається, що він добрий товариш.
— Можливо. Але я остерігаюся людей, які багато настраждались. А він, як ти й сам бачиш, і досі страждає.
— Це, звісно, правда, але замість розводитися, мов піп, ти б краще роздобув мені якусь одежину, щоб я прикрив свою наготу, а то стара Ермангарда мене згвалтує!
Енбер голосно зареготав і звернувся до кухарчука:
— Гей ти! Візьми ключа від моєї скрині й принеси мої панталони й вишиту сорочку. Що ж до черевиків, то в мене лише одна пара, і вона на мені.
— Дякую, черевики мені не потрібні, обійдуся без них.
— А ти, хлопче, біжи по Ермангарду й не барися, — наказав кухар іншому хлоп’яті.
— Поки прийде та стара, перекусіть трохи й випийте чогось.
— Не відмовимося, кухарю, бо ця бійка збудила в мене апетит.
Ермангарда, ввійшовши, застала всіх трьох за столом, де вони шматували смажену козлятину, попиваючи великими ковтками вино.
— Мені сказали, тут є поранений, а я бачу трьох ненажер, які набивають свої кендюхи, мов вепри!
— Ось цього нашого товариша з поголеною головою вдарили кинджалом у спину.
— Мабуть, там немає нічого страшного. Покажи-но мені свою спину, хлопче.
Пилип обернувся до неї.
— Боже мій!.. Я вже багато років лікую людей, зашиваю й перев’язую рани, але такого спотвореного обличчя ще не бачила. Хто ж то тебе так розмалював? Яку ж ненависть треба було мати, щоб отак жахливо тебе покалічити… Я насмішила тебе?.. Ти людина доброї вдачі. Покажи свою рану… Дайте мені ніж, я розріжу йому сорочку.
Олів’є, спершу оглянувши Аннин кинджал, який дав йому Пилип, простяг його старій.
— Гарна в тебе зброя. Мені здається, я вже десь бачив напис, схожий на оцей, що на лезі твого кинджала. Ти знаєш, що він означає?
— Ні, я здобув цей кинджал у бою.
— Тобі пощастило, лезо ковзнуло вздовж кістки, а то загинув би, — сказала жінка, накладаючи пластир і закріплюючи його довгими стрічками. — Тепер тобі потрібен спокій, десять днів.
З калитки, що висіла в нього на шиї, Пилип дістав монету. Стара жадібно схопила її.