Чтение онлайн

Але, побачивши мене зараз, Роман Барабаш сховав очі. Так, наче ми з ним по п’яному куражу мірялися статевими органами. І тепер, протверезівши, він боїться, що я почну без всякої лихої думки розповідати цю історію всім підряд, видаючи її за вдалий жарт. Або ще гірше — вважає, що про його падіння знає кожен мешканець планети Земля. Іншого порівняння мені зараз просто в голову не прийшло.

— Здоров, — я простягнув руку.

Режисер потиснув її коротко і мляво, хоча звичайно лупив по правиці з розмаху, так, аби ляпнуло, і стискав руку, наче еспандер для розробки кисті.

— Точно

нікого не привів?

— Ти ж мені не вірив…

— Ситуація змінилася. У мене літак за дві години. Бачиш, я зібраний, — Роман кивнув на велику зелену дорожню сумку, що притулилася збоку біля його стільця.

Біля нас виринула невеличка дівчинка з блокнотиком в одній руці та шкіряною книжечкою меню — в другій. Барабаш відмахнувся від книжечки, запитав кудись убік, і далі не дивлячись на мене:

— За кермом?

— А ти?

— В аеропорт на своїй машині не їздять. За мною вишлють транспорт.

— Ну, а я пішохід, — у подробиці втрати машини я вирішив не вдаватися.

— Горілка, коньяк?

— Нічого. Каву, — замовив я і тут же передумав — випите вночі все ще давало про себе чути: — Сто коньяку і каву, «американо».

— Так само, — кивнув Барабаш дівчинці, та відійшла, і він нарешті глянув на мене. В очах читалася тривога: — Я думав про твій дзвінок, Ігоре. Зйомки в Криму… Я сам не знаю, кому вони зараз потрібні і що там знімати. Просто мені вчора подзвонили з продакшну, на якому я працюю, сказали — є халтурка, рекламу банячити. Дзвінок пізно ввечері, я тільки з монтажу повертався. Виліт — сьогодні зранку. Більше не пояснили нічого. На ранок на мене вийшов незнайомий пацанчик…

— Чому — пацанчик? Ти бачив його?

— Голос по телефону молодий. Ввічливо говорив і дуже конкретно: збирайтеся, будьте готові, за вами заїдуть.

— А квитки на літак? Документи, все таке…

— Літак приватний.

— Оп-па! Чия ж це приватність?

— Не знаю. Більше нічого не знаю. Ти дзенькнув буквально за півгодини після нашої з ним розмови. Я тебе послухав, і в мене щось склалося в голові. Вараво… мене хочуть забрати з міста.

Нам принесли замовлення, і Роман відразу перехилив весь коньяк, закурив його сигаретою. Я відсьорбнув зі свого бокалу тільки половину, запив кавою.

— Чому ти так вирішив?

— Не знаю. Отут усе, — Барабаш несильно ляснув себе долонею по лобі. — Спочатку в пожежному порядку робиться замовлення на зйомку. Нікого не цікавить, що я монтую фільм. Потім виявляється — зйомка настільки спішна, що навіть подано приватний літак. І далі невідомо, хто замовник і що знімаємо. Кажуть, на місці буде зрозуміло. О’кей, таке теж трапляється. Але тут дзвониш ти і попереджаєш — за тобою можуть стежити. Ігоре, — режисер нахилився до мене через стіл, дихнувши свіжим коньячним духом, — ти бачив«хвоста» чи ти думаєш,що він є?

Питання справді цікаве.

— Чесно? Я відчуваюйого.

— Але не бачиш?

— Не бачу.

— О! — Барабаш підніс угору сигарету, сизий дим потягнувся до стелі. — Аналогічна фігня і в мене. Я відчуваюте, про що зараз тобі кажу. Напевне не знаю, та щось

підказує — я не дуже помиляюся. І часу в мене, — він глянув на годинник, — лишилося зовсім мало. Не хочу, аби в когось виникли підозри, що я це відчуваю.І приїхав я сюди, бо хотів сказати тобі це не по телефону. Ось так, сам на сам. Якого дідька коїться, Вараво?

— Поки не знаю, — я був майже чесний. — Може, ти і правий. Краще, аби тебе ніхто ні в чому не запідозрив. У мене становище набагато гірше, ніж можна уявити. Навіть якщо за мною немає «хвоста», все одно я небезпечний співбесідник. Тому просто дай відповідь на кілька запитань, і лети в свій Крим.

— Якщо зможу.

— Зможеш. Ти зняв Сонцевій три кліпи, правильно?

— Правильно, — Роман навіть не спитав, до чого тут Сонцева.

— Значить, ти мав справу з Бобровим як продюсером?

— Ага! — Тепер Барабаш пожвавився. — Бобер від наркоти загнувся, правильно? Ти цю історію копаєш, когось зачепив, і тепер у тебе неприємності? Тому окремих спільних знайомих, твоїх і Боброва, розводять у часі та просторі? — Плечі його розпрямилися. — Тепер ясно, звідки можуть в цій історії ноги рости! Ха! Усе це складно, коли чесно сказати, але цілком можливо. Я вгадав?

— Правда, Романе, ще сам нічого не знаю, — тут я трошки збрехав, зате брехав упевнено. — Давай не гадати на кавовій гущі, просто я запитую — ти відповідаєш. Годиться?

— Поїхали! — махнув рукою режисер.

Нічого не змінилося, просто він вирішив, що зрозумів ситуацію, а значить, може певним чином контролювати її. Зникла невизначеність. А значить — зникла і напруга.

— На Сонцеву працювала постійна команда?

— Я сказав би — не на Анжелу як людину, а на весь проект Боброва. «Анжела Сонцева» — це бізнес-проект.

— Наталка Зима була в цій команді?

— Зима? — Барабаш відсьорбнув кави, шморгнув носом, додав цукру. — Це така, з носом?

— Не знаю, яка вона. Але про її легендарний ніс уже начуваний. Справді все так запущено?

— Ніс як ніс. Дві дірки, — знизав плечима Барабаш. — Тільки для молодої дівчини справді задовгий. Якщо напружитися і уявити собі її личко з іншим носом, не таким буратінистим, то вона ще так і нічого. А в неї на додачу до носяри ще якась хрінь на обличчі… — Перехопивши мій запитальний погляд, режисер пояснив: — Знаєш, є такі люди, з цяточками по щоках? Не прищі, якась така давня шкірна хвороба. Це лікується, тільки за гроші.

— Усе за гроші лікується. Навіть, — я витримав паузу, — сексуальна орієнтація.

— Ти он про що? Ага, ходили про Зиму такі розмови. Тільки мені, знаєш, якось чужа орієнтація фіолетово. До того ж мужики, сам розумієш, на тьолу з такими особливими прикметами не особливо і клювали.

— А жінки?

— Кажу ж тобі — мені бім-бом! — Роман знову відсьорбнув кави. — Для чого тобі це треба?

— Так, просто. — Від прямої відповіді я вирішив ухилитися — дізнавшись про зникнення Наталі Зими, ще однієї людини, причетної до команди вбитого Боброва і потерпілої Сонцевої, Барабаш може зробити неадекватні висновки. — У мене з нею зустріч, хочу знати, як себе з нею поводити. Я ж у вашому шоу-бізнесі ні чорта не рубаю…