За сестрою
Шрифт:
– Гей, козаки! Уставайте, - кричав захриплим голосом, - маємо гостя.
Козаки посхапувалися з трави. Кожний був заспаний i не мiг зараз очуняти. Ярке сонце освiтлювало їх. Протирали очi, та й лягали знову. Другi, повстававши, ходили один поза одного, як соннi.
– Та що ви? Попились, чи що? Кажу: татарина пiймав.
Найскорше отямився дiд Панас. Вiн перший прийшов до Непорадного.
– Гей, дiти, очуняйте, - гукав дiд.
– Воно не жарти. Один татарин вже тут, а за хвилину може їх бути бiльше.
Непорадний поспiшив до. татарського коня, бо то була його воєнна добича. Козаки
– Хiба в нас ножа немає?
– гукав один козак, виймаючи ножа з-за халяви.
– Чого з ним воловодитись?
– А не сором тобi пов'язаного рiзати?
– каже дiд Панас.
– Живий все бiльшу цiну має, як мертвий, не руш його!
Козак вiдiйшов, сплюнувши. Дiд Панас наблизився до татарина, якому кров текла з носа й заливала уста.
– Як би воно помогти, щоб не околiв, - каже повагом Трiсска, - його язик може нам придатися. Принесiть, хлопцi, води, а ти, дiду, роби, що знаєш, щоб татарин був живий.
Принесли води. Дiд присiв до татарина й обмивав йому кров з лиця. Татарин закляв по-татарськи i заскреготав зубами.
Дiд Панас знав татарську мову й каже:
– Послухай, небоже. Хочеш бути живий, то говори правду, про що тебе питатиму, а то буде з тобою лихо. Козаки не знають жартiв. Не те, щоб тебе вбили, та ще мучитимуть поперед.
Татарин знову став злитися i страшно проклинати.
– Що вiн каже?
– питали козаки.
– То ж то й бiда, що нiчого не каже… Ти менi кажи зараз, кiлько вас було цеї ночi у Спасiвцi i де тепер твiй кiш буває?.. Татарин нi слова, лише вiдвернув голову набiк…
– Ану, що промовить, коли гарненько попросимо!
– говорив один козак, наближаючися з розпаленим залiзом: - Я заздалегiдь приладив. Трохи припечемо п'яти, так. скаже, усе виспiває. Подержiть, хлопцi, ноги.
Козаки пiдняли татариновi ногу вгору…
– Не дай пекти ноги, - каже татарин до дiда, - я все скажу.
– Лишiть його, хлопцi!
– каже дiд: - Ну, говори, а не дуже бреши!..
– Ми були цеї ночi в Спасiвцi. В нашому загонi було 400 люда. Ватажкував наш славний Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського Девлетгiрея[1] Ми пiшли на Україну на свою руку грабувати й брати ясир. Що сталось iз Спасiвкою, чи багато взяли бранцiв, я не знаю, бо я стояв за частоколом на сторожi, а вiдтак пiгнав за якимсь хлопцем.
– Чи варто було за хлопцем ганяти?
– Так казав ватажок, значить, нiхто не смiв втекти… Ми знали про Спасiвку, що там багато заможних людей. Це донесли нам татари-крамарi. На це село ми.давно ладились. Де тепер наш кiш, я не знаю… Мабуть, додому вертається.
Трiска прислухувався тiй мовi, бо розумiв її.
– Багато вас перебили в Спасiвцi?
– питає.
– Не знаю. Я в Спасiвцi не був, а за частоколом сторожив.
Трiска мотав усе на вус i пiдсмiхався, бо вже мав у головi готовий план, що йому робити: треба до татар зблизитися, а нiччю на їх кiш напасти. Вони ще не будуть далеко, бо з грабiжжю та з ясиром iдеться поволi…
– Аллах! Аллах! Аллах!
– заревiло з усiх бокiв, аж луна степом пiшла…
Козаки усi розскочились вiд татарина й кинулись до зброї…
Дивляться, а їх з усiх бокiв обскочило бiльш як сотня козакiв…
– Чорт батька твого!
– сердяться козаки: -
– Ха! ха! ха!
– смiялися тi, що тепер прийшли: - Правда, що налякали?..
Попереду виїхав сотник Андрiй Недоля на буланому турецькому конi.
– А в вас до бiса який звичай? Вас би треба палицями! Згуртувались, як вiвцi над сiном, та й про свiт забули… А де вартовi, де сторожа?
– Якого бiса нам удень сторожi?
– обiзвався Трiска.
– Хiба ми послiпли?
– Видно, що й послiпли й поглухли. Ми пiд'їхали пiд самiський обоз, а ви нi чичирк… Вам би чабанами бути, а не козаками; тьфу, крамарi! Татарина торгують.
Трiсцi кров пiдступила до голови на таку зневагу…
– Ти нє гримай!
– каже i вдарив рукою по шаблi.
– Звiдки Господь привiв?
– спитав дiд Панас.
– Що тут у вас сталося?
– питає Недоля.
Дiд Панас розповiв йому усе…
– Гаразд, хлопцi! Робота буде, лише конi трохи спочинуть… Як тебе звуть?
– Я Остап Трiска, ватажок…
Ось i добре, - каже Недоля.
– Пристаете, панове козаки, пiд мою руку?
– гукнув Недоля.
– Нема що говорити, а треба пристати!
– каже дiд Панас: - Хай буде один ватажок, бо де двi газдинi, там хата неметена. Сотника Недолю я добре знаю й скажу, що славний козак…
– Хай буде й вiн, аби добрий!
– гукали козаки.
Недолинi козаки пустили своїх коней у рiчку, а вiдтак поприпинали пастися.
Недоля, узявши Трiску й дiда Панаса пiд руку, пiшов з ними на могилу порадитись.
Тим часом козаки забавлялися з татарином. I мiж ними були такi, що знали по-татарськи.
Татарин просив їсти. Йому розв'язали руки, дали чарку горiлки й пiднесли казанок з кашею. Татарин був голодний, як вовк, i жваво напихав в себе кашу. Тепер стало йому весело i вiн став розмовляти…
– Може тобi показати того хлопця, що ти за ним гнався?
– Ану, покажiт…
– Павлусю, ходи сюди!
Павлусь, побачивши татарина, задрижав на тiлi… Не хотiв iти…
– Ну, ходи, не бiйся, вiн тобi нiчого не зробить тепер, - пiдбадьорювали його козаки.
Павлусь дивився заляканими очима на татарина.
Татарин махав до нього рукою й усмiхався.
– То бач, сину, воєнне дiло! До цього треба звикати, - пояснював один козак.
– Зловиш ти його, ти йому пан, зловить вiн тебе, то в ясир пожене.
Павлусь справдi осмiлився. Вiн почав приглядатися до татарина зблизька. Це справдi такий, як тi крамарi татари, що в село заходили. А якi вони вчора були страшнi! Вiн гадав, що їм нiхто не встоїть, а тут ось зловив його сам Непорадний та й зв'язав, як барана.
– Ти налякався вчора?
– питає татарин.
Павлусевi переклали цi слова на українську мову.
– Ти мене, чорте, стрiлою у спину поцiлив, - каже Павлусь.
Татарин засмiявся…
– Ну, вибачай, це воєнне дiло, я не знав, що поцiлю на бiгу…
– А де твiй кiнь?
– Пасеться.
– А сiдло є?
– Егеж!
– Ти менi подаруй твоє сiдло, а я тобi моє дам. Замiняємося та побратимами будемо.
Ця розмова велася через перекладача. Павлусь, почувши Останнi слова, не розумiв, чого татаринновi треба. Вiн знав за козацьке побратимство, але хiба з татарином можна?