За сестрою
Шрифт:
Причепуривши свого чуба й вуса, Непорадний набрав у боклаг води й понiс коня напувати. Кiнь пив воду, любуючись нею, а вiдтак торкав лобом свого пана в плече, наче б йому дякував.
Тепер козак взявся варити снiдання. Вирубав мiж корчами над рiкою три колики й застромив їх у землю так, що верхом вони сходилися. До цього вершка мiж коликами прив'язав мiдяний казанок, до якого всипав з мiшка кашi. Опiсля налляв води й назбирав сухого бадилля на пiдпал.
З-за пояса вийняв кресиво та тубку, напоєну порохом, i викресав вогню. Запалену губку вклав у вихоть сухої трави i почав нею махати,
Непорадний любувався вогнем. Йому ще вчора хотiлося розложити ватру, бо комарi дуже кусали, та не зробив цього з уваги на татар. Тепер їх повно вештається по степу, а вогонь видко здалека. Тож волiв терпiти вiд комарiв, нiж виставляти себе непотрiбно на небезпеку.
"0т, заки заварю кашу, то й товаришi прийдуть; - думав собi Непорадний.
– Та цього добра досить i на п'ять ротiв".
Непорадний вийняв люльку й гаманець з тютюном i почав набивати. Поклав вiдтак вуглика i став пихкати, поправляючи цiпком ватру, в яку з любiстю вдивлявся.
В тiй хвилинi його вороний форкнув два рази, пiдвiв голову i насторчив вуха.
Козак уже стояв на ногах. Кiнь оглядався на пана i звертався головою в той бiк, де рано видко було пожежу. Непорадний пiдбiг до свого леговища, вхопив рушницю i став на могилi. Тепер почув, як земля дуднiла вiд кiнських копит i в одному мiсцi захвилювала трава.
Нараз у травi щось забiлiло. Козак побачив млае хлоп'я в бiлiй свитинi на чорному татарському конi. Воно держалося обiруч гриви, а кiнь садив просто до могили. Прийшовши над рiчку, кiнь одним скоком перескочив на другий бiк. Такого отрясення не видержав хлопчина i впав з коня в траву.
Кiнь побiг просто до.вороного i почав з ним обнюхуватись, наче б iз старим знайомим вiтався.
Хлоп'я лежало обiмлiле горi спиною на травi. Це був Павлусь. З плечей текла йому кров.
Непорадний принiс води, роздягнув хлопця iз свитини й сорочки та й почав промивати рану. Нарвав вiдтак листкiв, приклав, вiддер кусок свого пояса й обв'язав цупко. Вiдтак взяв хлопця наперед себе й занiс на свою лежанку та вкрив кожухом. Павлусь лежав iз заплющеними очима й важко вiддихав. У нього було лице блiде, як у мерця. Вiд того, що вiн бачив цеї ночi i переживав, можна й розум утратити, не то що…
Непорадний догадувався, що бiдне хлоп'я втекло вiд татарiв та цiкавий був дечого вiд нього довiдатись. Козак вiдкрив хлопцевi рота, вляв йому трохи горiлки з пляшки та почав нею натирати виски…
Хлопець скривився, а вiдтак вiдкрив очi; зразу не тямив, що з ним робиться, та згодом опритомнiв. Побачивши над собою козака з люлькою в зубах, не знав, що й гадати про це, чи це на явi, чи може йому так сниться…
– Скажiть, дядечку - каже Павлуоь слабим голосом - що зi мною, чи я ще живу?
– Живеш, небоже, i здоров будеш! Ти звiдкiля?
– Iз Спасiвки… Татари розграбили, спалили, людей вимордували, мою маму, тата й дiда вбили, сестру взяли… - Хлопець скривився до плачу i став дрижати на тiлi, як у пропасницi…
– На тобi, хлопче, глоток горiлки, заспокiйся, засни, все буде гаразд… бiля мене ти безпечний… Павлусь послухав i перестав дрижати.
–
Багато було поганцiв?– Багато, дядечку, цiла хмара. Вони пiдпалили село з чотирьох кiнцiв; люди вийшли з хат: вони тодi ловили, страшно було, ой як страшно… Сетру Ганнусю взяли… - i хлопець знову став дрижати й плакати…
"Нерозумно я чиню!" подумав Непорадний: "Я його лише дратую цими питаннями, а воно знеможене, слабе; хай спочине, то згодом усе розкаже"…
– Егеж, хлопче! Козаковi соромно плакати: Виростеш, козаком станеш, тодi й засоромишся. Ти заспокiйся, проспись… Кажу тобi, ти в мене безпечний, як у Бога за пазухою. Не я сам тут, iншi прийдуть, буде нас бiльше, безпечнiше. Цить бо!
Непорадний почав своїми грубими руками загортати хлопця кожухом з усiх бокiв.
Павлусь знову заспокоївся i став засипляти… Непорадний пiдвiвся потихеньку з землi й пiшов до ватри. Каша вже кипiла. Вiн пiдмiшав її i вкинув добрий кусник сала…
Вiн задумався… Тож саме тодi, як вiн отут спав, татарва рiзала народ хрещений. Боже, Боже! Як воно буває на свiтi; одному добре, весело, а iншому бiда та смерть… Тепер нагадав Непорадний про Павлусевого коня. Кiнь стояв бiля вороного i хрупав траву. Непорадний прийняв його i здiйняв сiдло.
Хоч який Непорадний був сильний, воно видалось йому заважке.
Вiн став його обмацувати та й усмiхнувся…
"Далебi червiнцi!.. о! i таляри… ну дав Бог сиротi долю… доброго коня собi вибрав… Ото поганець награбував, а як поховав штудерно… я бачу, що в татарiв вартнiше сiдло, нiж сам кiнь з татарином".
Занiс сiдло до своєї лежанки й поклав бiля Павлуся, що тепер спав, аж хропiв.
"Та щоб лиш татарин не схотiв доганяти його iз своїми побратимами, поки мої над'їдуть… Та нехай! Не дам себе отак нiзащо в кашi ззiсти…".
Знову нагадав кашу й подався туди…
Вороний знову зафоркав на тривогу. Кiнь Павлуся рванувся втiкати, та припона не пустила, i вiн став.
Непорадний заспокоївся, бо вороний обернувся головою на схiд сонця, значить не звiдси, де татарiв сподiватися.
Непорадний був уже на могилi з рушницею i побачив гурток козакiв, що звiдси над'їжджали.
– Пугу! пугу!
– гукнули козаки, побачивши Семена. Семен не вiдгукнувся, щоб не збудити хлопця.
– Це ти, Семене? Чому не вiдгукнешся?..
Непорадний збiг iз могили й подався до них.
– Тихше, братiки, тихше! Дитину менi розбудите…
– Ого! А ти звiдкiля узяв дитину? Чи ти її вродив, чи Свиридова могила?
– Та бо ви не глузуйте, я правду кажу. Сьогоднi раненько над'їхало до мене ранене хлоп'я iз Спасiвки. Вирвався з татарської петлi. Бiдне змучене, аж жаль дивитися. Небагато мiг i розвiдати, зараз i заснув…
– Зварив, братiку, їсти?
– заговорило кiлька голосiв..
– Та трохи зварив, - каже Непорадний, оглядаючись заклопотано на козакiв: - Не сподiвався тiльки гостей… я ладив на п'ятьох, а вас, слава Богу, чи не п'ятдесят.
– Вгадав, отаманом будеш; далебi нас п'ятдесят. Стрiнули по дорозi ватагу Трiски Остапа, знаєш? Так злучилися…
– Як не знати? А де ж вiн?
– Здоров, Семене!
– обзивається Трiска, злiзаючи з коня:- Ну, не турбуйся, решту доваримо самi та й нагодуємося…