Восьмой гном
Шрифт:
«Як давно це було?»
"Минулого тижня."
«Твоя мама все ще хвора?»
"Немає."
— Але ви не поверталися до людини, яка каже, що була вчителем?
"Немає. Ще ні."
«Як він себе називає?»
«Глот. Мартін Глот».
— А його адреса?
«Ти збираєшся дати мені гроші?»
Плоскару кивнув. «Ми дамо вам гроші. Можливо, багато».
«Адреса: Мірбахштрассе, чотирнадцять».
Карлик записав це, а за ним Мартін Глот.
«Він божевільний», — сказала дівчина.
"Так. Що ще можете розповісти про нього?»
«Одного разу вночі ці люди
— Татуювання, — сказав Джексон.
Дівчина виглядала розчарованою. "Як ти дізнався?" вона сказала. «У нього на руці були витатуйовані цифри — приблизно тут».
— Заплати їй гроші, Ніку, — сказав Джексон.
OceanofPDF.com
29
Після того, як дівчина пішла, її пошарпаний портфель майже набитий слідами, Джексон розрахувався в коридорі з останнім потенційним інформатором і повернувся до кімнати. Гном стояв біля столу, стиснувши руки. Посмішка на його обличчі змусила його виглядати майже в екстазі.
«Скажи мені, який я геніальний, Мінор. Я повинен це почути».
«Ти геніальний».
«Більше».
«Кмітливий, кмітливий, хитрий, кмітливий, спритний, і честь вашій расі. Як це?"
«Краще. Іноді мені потрібна похвала, як іншим потрібні наркотики. Це моя одна невдача. В іншому я цілком ідеальний».
"Я знаю."
«Тепер ти розумієш, що ми повинні робити».
«У мене є гарна ідея».
"Коли?"
«Вони читали нам лекції, що ранкові години найкращі».
«Ви маєте на увазі OSS».
«Правильно».
Плоскару задумливо кивнув. «Близько чотирьох, я б сказав».
«Нехай буде три тридцять. Оппенгеймер міг чути ту саму лекцію». Джексон подивився на годинник. «Зараз дванадцята тридцять. Це дасть мені час розбудити його сестру і розповісти їй, що ми задумали».
«Я не впевнений, що це дуже мудро».
Джексон кілька секунд дивився на гнома. З обличчя сивого чоловіка зникла вся приязність. Замість нього була холодна, жорстка настороженість.
«Досі ми робили це по-твоєму, Ніку», — сказав він. «Я був Томмі Тагалонгом, не надто яскравим, але відданим, відважним і дуже веселим. Зараз ми зіткнемося з якимось хлопцем, який носить сукні під час чаювання, але який також може вміти користуватися пістолетом. А ще є Оппенгеймер, хоча я не маю про нього розповідати. І, нарешті, є ти, Ніку, і та подвійна хитрість, яку ти все ще думаєш зробити. Це мене теж непокоїть, тож я повторю тобі ще раз те, що я сказав тобі на вокзалі у Вашингтоні. Подумай двічі."
Гном кивнув, майже сумно, і знову почав стискати руки. Його погляд блукав по кімнаті. «Мені прикро дізнатися, що ти досі не довіряєш мені, Майнор», — пробурмотів він. «Це стало справжнім ударом. Це дійсно так».
На мить Джексон майже повірив йому. Тоді він усміхнувся й похитав головою. «Ти видужаєш».
«Так,
звичайно», — сказав Плоскару. «Але ви маєте рацію щодо Оппенгеймера та Ґлота. Обережність буде нашим девізом. А тепер, що ви плануєте сказати міс Оппенгеймер?»«Що їй краще зібрати сумку, тому що ми з її братом можемо дуже швидко поїхати звідси до вас».
«У родстері?»
"Угу. У родстері. Ось чому ми його купили, чи не так?»
"Бути впевненим. Тепер ми всі знаємо, де сюди. Але де ти можеш бути?»
Джексон знизав плечима. «Можливо, Голландія. Це близько. Але вона повинна мати на увазі якесь безпечне місце, де вона може сховати його на деякий час, поки все не заспокоїться. Я її запитаю».
Гном подивився на стелю. «Я думаю, ви сказали, що ви з Оппенгеймером помчитеся. Що я тим часом буду робити?»
"Ви?" — сказав Джексон з усмішкою. «Ніку, ти сидітимеш у нього на колінах».
Єва Шеель сіла в ліжку в кімнаті в ресторані Gasthaus, заснованому в 1634 році, і подивилася на Боддена. У кімнаті було прохолодно, і вона затулила руками оголені груди й обійняла себе. Бодден дивився, як від його сигарети піднімається дим.
«Отже, друкар», — тихо сказала вона. «Вбивство тебе не збуджує».
Він зітхнув і похитав головою. «Це був поганий бізнес».
«У вас є совість», — сказала вона. "Я радий."
"І ти?"
Вона знизала плечима. «Він мертвий. Можливо, він це заслужив. Можливо, ні. Але я нічого не відчуваю».
Він подивився на неї. «Ти справді такий жорсткий, крихітко?»
«Ні, але я прикидаюся. Час для докорів сумління буде пізніше, коли ми зможемо собі це дозволити. Знаєте, це справжня розкіш». Вона знову затремтіла й подумала, чи справді це був холод, що змусив її це зробити.
Бодден сів у ліжку й потягнувся до маленького столика, щоб взяти пляшку. — Ось, — сказав він, наливаючи в келих прозорого шнапсу . «Це вас зігріє».
Вона з вдячністю прийняла склянку, випила й знову затремтіла, коли міцний алкоголь впав. «Ми могли б, звичайно, просто бігти з грошима, які у нас є».
Він випив із пляшки. «Вони б нас знайшли. Ти це знаєш. Твій план кращий».
«Так, якщо це працює». Вона піднялася й обернулася. Тільки від холоду вона усвідомила свою наготу. Він дивився на неї з інтересом, якщо не з бажанням.
«Тобі все ще подобається те, що ти бачиш, друкарю?»
"Дуже сильно."
«Ми повинні знайти те, що вас схвилює».
«Порахувати багато грошей може це зробити».
«Це було раніше?»
«Я не знаю», — сказав він, уперше посміхаючись. “Я ніколи не пробував”
Вона поставила склянку й почала одягатися. «Лія дала мені назву готелю, де американець сказав, що вони зупиняться. Було б краще уникати його, тому, коли я приїду туди, я надішлю записку».
— До гнома?
"Так."
Бодден опустився, щоб потерти своє коліно, яке все ще пульсувало. «Цьому я дещо винен».
«Помста, як і докори сумління, — це ще одна розкіш, яку ми поки що не можемо собі дозволити».
«Колись».
«Колись», — погодилася вона й одягла шубу. З його глибокої кишені вона дістала пістолет. Вона якусь мить дивилася на нього з цікавістю, а потім простягла його йому.