Чтение онлайн

— А я тобі допомагаю, — парирував Коваленко. — Взагалі ж — це наша спільна справа і ніяких заперечень, їду я. Зараз же — гайда по домівках відпочивати! — І, взявши Вознюка під руку, повів його до дверей.

…Кажуть — кожній невдачі приходить колись кінець. Настав він нарешті і для Вознюка з Коваленком. Через день Коваленко зустрівся з колишньою дружиною Шуровського, яка не тільки підтвердила, що високий чубатий юнак був у них дома, а й у деталях пригадала, який він із себе. Худий, носатий. Очі великі, круглі. Нижня губа повніша від верхньої, ніби вивернута. Над верхньою губою ріденькі руді вусики. Вуха відстовбурчені.

З такої детальної розповіді художнику було неважко зробити портрет і вдосконалити його за допомогою фоторобота.

— Схожий, — сказала колишня дружина Шуровського, дебела, тілиста жінка з першими ознаками старості на обличчі, коли їй показали фотопортрет.

— Спасибі вам, Ганно Степанівно, — подякував Коваленко. — Ви нам дуже допомогли. Вибачте за турботу.

— Яка там допомога, — махнула рукою жінка, — коли ні прізвища, ні імені того патланя не знаю. Весь час називав його мій благовірний — синок. А мені, коли вперше привів, сказав: напарник з роботи. Напарники, трясця їхній матері!

Відпустивши жінку, Вознюк з Коваленком вирішили негайно ж поїхати у фірму “Побут”, де колись працював Шуровський, і поцікавитись особою “патлатого”, показати там його фото. Якщо ж такого у фірмі немає — розіслати фотографії у всі відділення міської міліції, паспортистам і ждати наслідків пошуку.

Через годину вони знали, що такий “патлатий” у фірмі “Побут” ніколи не працював.

Отже, залишався другий варіант.

Перше, що він побачив, переступивши поріг кабінету, це — свій, бувалий, у бувальцях, портфель на столі, якого кинув тієї пам’ятної ночі міліціонерові під ноги, тікаючи з магазину. Як додумався до цього — не знає і досі, а тільки виручив тоді його портфель. “Тепер уже, мабуть, ніщо не виручить”, — майнуло в голові.

— Упізнаєш? — запитав його із-за столу молодий чорновусий старший лейтенант, кивнувши на портфель.

Ще коли його везли сюди, у міліцію, він вирішив зізнатись у всьому, всі крадіжки взяти на себе, знав — одному менше дають. А ще тому, що боявся шефа, той погрожував: коли викаже, під землею знайде і вб’є. Тож і не забарився з відповіддю.

— Упізнаю, — витиснув із себе тихо, відкинувши з лоба давно не стриженого чуба.

— А мене? — випростався за столом старший лейтенант, немовби для того, щоб він краще його роздивився.

Знітився, стенув сутулими плечима.

— Вперше вас бачу.

— Сідай, — показав старший лейтенант рукою на стілець навпроти, — і будьмо знайомі: інспектор карного розшуку Вознюк, від якого ти втік уночі двадцятого жовтня біля промтоварного магазину на вулиці Будівельників.

— Приємне знайомство, еге ж? — втрутився в розмову товстий, повнощокий лейтенант із-за другого столу під стіною, лукаво підморгнувши до нього. І продовжував далі: — А моє прізвище Коваленко. Ми разом шукали тебе. І, як бачиш, знайшли.

Він не знав, що їм обом відказати на це, і промовчав. Лише про Вознюка подумав: “Ти диви, той, що за мйою гнався. От так штука”.

Тим часом Вознюк звернувся до нього знову:

— То як, сам усе розкажеш, чи ставити запитання?

Відказав після паузи:

— Краще питайте.

— Добре, — погодився Вознюк. — Але говорити тільки правду. За брехливі свідчення відповідатимеш

Одвів очі вбік, щоб не зустрітися з поглядом Вознюка, який, здавалось, пронизував його.

— У мене немає напарника.

— Значить, магазин збирався обікрасти сам?

— Сам.

— Як?

— Відімкнути двері ключем.

— Звідки в тебе стільки ключів?

— Деякі знайшов, деякі вкрав, а більшість зробив.

— Тобто виготовив копії?

— Так.

— З яких же оригіналів?

— Брав у магазинах господарчих товарів подивитися замок, непомітно знімав мірку з одного ключа І потім робив копію. Буваючи в квартирах по виклику з нашої контори, газову плиту там “ремонтувати, чи ще щось, теж непомітно від господарів знімав відбитки їхніх ключів.

— Щоб потім обікрасти квартиру?

— Звичайно. Навіщо ж іще?

— І тобі не страшно було красти одному? А якби на той час хтось із господарів повернувся додому?

Усміхнувся, так само дивлячись убік.

— А я йшов у ті квартири, господарі яких виїжджали з міста на тривалий час.

— Як же ти знав про це?

— По заявках у нашу контору, щоб відключили газ з такого числа по таке.

— Ясно. Тепер про магазин. Як збирався його обікрасти?

— Був у ньому не раз, приміряв кілька ключів. Один наче підходив. Я й вирішив спробувати.

— Але не вийшло…

— Не вийшла. Ключ застряв у замку. Ледве витягнув. Та й був п’яний. Випив для сміливості.

— Проте втікав ти — не схоже на п’яного.

— Страх підганяв, де й сила взялась.

— Недарма кажуть — у страху великі очі, — докинув Коваленко.

— А де ти дівся тоді, що ми не змогли тебе знайти? — поцікавився Вознюк.

Знову ледь помітно усміхнувся.

— Пощастило мені тоді. Якби не дощ, знайшли б. Собака привів би. За сквериком, — може, бачили? — будинок зводять. Так я в каналізаційну трубу заліз і пролежав у ній до світанку.

— Справді, тобі тоді пощастило, — погодився Вознюк. — Але, як бачиш, ненадовго. Тепер про школу. Фізкабінет теж сам обікрав?

— Сам. Був колись там по роботі, придивився й… вирішив…

— І всі вкрадені речі уже, звичайно, продав?

— Продав.

— Кому — не знаєш і гроші вже прогуляв?

— Так.

— Тоді, може, хоч пригадаєш, кому й за скільки продав оцей транзистор? — Вознюк поставив на стіл украдений у школі транзистор.

З виразу обличчя було видно, що хлопець одразу впізнав його, на якусь частку секунди розгубився, але тут же взяв себе в руки й відказав:

— Якомусь хлопцеві біля кінотеатру “Аврора” за сімдесят карбованців, здається.

Вознюк уперше за час допиту скупо посміхнувся й погладив вуса. Він уже давно зрозумів, що цей довготелесий патлань бреше, свідомо бере все на себе, викручується, когось приховуючи, й вирішив нарешті приперти його до стінки.

— Дивно, — сказав. — А Шуровський одержав за цей же транзистор вісімдесят.

Почувши про Шуровського, він аж рота розкрив від несподіванки, немов збирався крикнути, але тієї ж миті оговтався.