Острів Смерті
Шрифт:
ЧОВЕН ХАРОНА
То була вузька палата для двох хворих на другому поверсі невеликої лікарні, убога, з плямами на стінах, з великим календарем і рекламою якоїсь фармацевтичної фірми, Від стіни до стіни тяглася мотузка, а на ній, гойдаючись від протягу, висіли паперові журавлики [27] й кусудама [28] . Мабуть, їх, збляклих від часу, залишили тут попередні хворі, і то не жінки. Ця прозаїчна палата навіть такою подобалася М. Дещо М. принесла з дому, але не мала й найменшої охоти хоч якось її прикрашувати. І не тому, що від самого початку знала, що пробуде у лікарні не більше тижня. Просто вона була байдужа до прикрас, чистоти й порядку. Її квартира теж була неприваблива: навіть годі
27
Ж у р а в е л ь — символ щастя й довголіття в Японії.
28
К у с у д а м а (яп.) — прикраса із штучних квітів і мішечків з пахучими речовинами, зшитих докупи нитками; за японським народним повір'ям, відганяє зло; кусудами розвішують на „свято хлопчиків” 5-го травня.
Але це не означає, що М. була байдужа до краси. Вона лежала на ліжку під вікном і недбало оглядала давно знайому обстановку, а тоді повернула голову вбік — до А. Крізь вікно лилося бліде проміння зимового сонця, але ліжка А. воно не досягало — обличчя А. ховалося в тіні. Надходив вечір, але вмикати світло було ще рано. А. лежала навзнак, втупившись в стелю. Її профіль ледь-ледь проступав у сутінках, та в цій палаті лише на нього М. могла дивитися без утоми. Досі М. не раз крадькома зиркала на обличчя А., силкуючись зрозуміти, в чому його краса. „Стороння людина, може, й не побачила б у ньому чогось незвичайного,— подумала М.— А от мені воно уявляється якимось особливим”. Її обличчя здавалося символом смутку — на ньому можна було прочитати, як силою волі А. стримує свої почуття, як глибоко в серці притлумлює любов, як сумнівається в доцільності власної щирості. „Може, й я була колись гарною? — роздумувала М.— Але час забирає з собою навіть смуток. Зараз цей смуток ще красить її, та вона й не здогадується, що згодом він сточить її душу й тіло. Бідолашна. Смуток красить тільки молодих”.
М. не відводила очей від А., а та начебто не відчувала на собі того погляду. Широко відкритими очима, ніби в напівзабутті, вона втупилась у пляму на стелі. На її обличчі не було видно якихось переживань. Однак М. вважала його гарним, бо її стиснуті губи (вони могли в будь-яку мить затремтіти) протистояли душевним бурям, а очі насміхалися з власного відчаю. „Бідолашна! Скільки їй доводиться терпіти! І марнувати на це свою молодість”.
М. думала, дивлячись на А., а та, нічого не помічаючи, втупила очі в стелю. Коли ж згодом надійшов час вечеряти, М. встала з ліжка, накинула на себе халат, натягла на ноги шкарпетки і, взявши сковорідку та яйця, вийшла з палати. Незабаром у коридорі задеренчав візок, з'явилася медсестра й поставила на тумбочках дві таці з їжею. Але А. й цього разу не повернула голови, лише тихо подякувала.
— А.—сан, чого ти прикидаєшся, буцімто спиш? Пора вечеряти,— грубо озвалася М. ще з порога, тримаючи в руці сковорідку.
— Ніщо мені не смакує.
— Не кажи дурниць. Вставай. Я приготувала омлет.
А. спроквола ворухнулась і, поправляючи комір піжами, підвелася на постелі. М. поставила сковорідку на тумбочку й подала А. пальто, що лежало в її ногах. А. подякувала й накинула його собі на плечі.
— Ти, вважай, уже здорова, тож бадьорися,— сказала М.— З'їж омлет і наберешся сили.
М. розділила омлет надвоє й розклала на тарілочках. Лікарняна вечеря була вбога — невеличка смажена, але холодна котлета й овочевий салат.
— Начебто смачний,— промовила А.
— То тільки з вигляду. Насправді цей омлет не з найкращих продуктів. Як ти гадаєш, з чим він?
— З
шинкою?— Чого схотіла! На жаль, у ньому нема й шматочка м'яса. Коли щось на кухні попросиш, усі супляться. Мені вдалося роздобути лише трохи цибулі. Щоб ти знала, цей омлет з цибулею.
— І такий смачний!
— Я рада, що він тобі сподобався. Як-не-як, а це таки омлет.
На ці слова А. всміхнулась — печаль виявилася безсилою перед усміхом. Обличчя А. стало лагідним, невинним, як у дитини.
— А.—сан, а ти вмієш готувати омлет?
Запитання було несподіване. А., досі усміхнена, кивнула головою.
— Ага. Вмію.
— Чудово! А от я, мушу признатись, не розуміюся на куховарстві.
— Невже? Ви завжди так смачно готуєте. От хоч би цей омлет.
— Це тобі так здається. Бо лікарняні страви несмачні. Годують нас тут абияк! — вигукнула М. майже сердито, водночас не спускаючи радісного погляду з усміхненої А.
Незабаром виявилося, що апетиту бракувало не так А., як М. Та, певно, А. сама помітила, що апетит у неї з'явився завдяки вмовлянню М. Хоч вечерю в лікарні подавали досить рано, але електрична лампочка під стелею вже горіла, ще більше підкреслюючи злиденний вигляд їхньої палати. Коло А. і М. не було торшера, а тому читати книжку чи газету лежачи було неможливо. Залишалося вести розмови або мовчати. Відтоді, як вони познайомилися, минув тиждень.
Цього вечора, як тільки медсестра, поставивши їжу я тумбочки, вийшла з палати, М. не лягла в своє ліжко, а присіла скраєчку на постелі А.
— Я хочу з тобою поговорити,— промовила вона тихо, повернувши голову до А. Та мовчки глянула на неї. А. випадково опинилася в одній палаті з М. і знала про неї дуже мало. Навіть не знала, яка хвороба привела її в лікарню, їй було відомо тільки те, що М.— художниця, викладає малювання в жіночій школі, здається, незаміжня, що до всього ставиться байдуже, з холодком, але від природи добра. М. ще ні разу не заговорювала з нею так серйозно.
— А що таке? — здивувалася А. М. ще вагалася — на її обличчі було видно розгубленість. Та від її колишньої різкості не лишилось і сліду.
— Моє діло запропонувати, а ти сама вирішуй. Ти не хотіла б поселитися разом зі мною? — випалила М. одним духом, глянула на недовірливе обличчя А., потім передихнула й повела далі: — Я розумію: може, це негарно з мого боку. Але ти не спіши з відповіддю.— Хоча А. не заперечувала, М. підняла руку, ніби збираючись спинити її.— Я подумала, що тобі нема куди подітися, нема де оклигувати, коли випишуть з лікарні. Якщо я помиляюсь, то пробач. Ти не думай, що я шпигувала за тобою. Я нічого не знаю про тебе. Мені байдуже до твого минулого. Але твоя розмова з директором лікарні впевнила мене в тому, що ти не живеш з батьками. В лікарню до тебе майже ніхто не приходив, і я зрозуміла, що тобі буде важко за її стінами. Тим більше, що тобі потрібен догляд, інакше оперований апендицит дасть ускладнення. Моє діло запропонувати, а ти сама вирішуй. Можеш переїхати до мене, трохи поживеш, відпочинеш, а тоді вже остаточно дійдеш до певного висновку. Словом, вважай, що так ти продовжиш своє лікування. Як ти на це дивишся? Я займаю кімнату на вісім татамі на другому поверсі, господиня дуже добра жінка (її чоловік загинув на війні) і не матиме проти тебе нічого поганого. Вдень я працюю в школі й дома не буваю, тож ніхто не заважатиме тобі відпочивати. А якщо тобі й це набридне, можеш зайнятися малюванням. Ну, то як тобі моя ідея?
Поки М. говорила, А. пильно дивилася на її запальне обличчя. Навіть очима не мигала, і вони то зблискували, то тьмяніли, поки нарешті не затекли слізьми.
— Ну, то як? Не думай, що я хочу взяти тебе під якусь особливу опіку. Просто в наш час, коли не вистачає житла, займати одній кімнату на вісім татамі — чисте марнотратство. На мене часто нападає журба, але я важко сходжуся з людьми, а тому не хотіла б жити з будь-ким. Я вже тиждень спостерігаю за тобою, навіть кілька малюнків накидала, і мені здається, що ми з тобою поладимо. То як, спробуємо?