Чтение онлайн

То була вузька палата для двох хворих на другому поверсі невеликої лікарні, убога, з плямами на стінах, з великим календарем і рекламою якоїсь фармацевтичної фірми, Від стіни до стіни тяглася мотузка, а на ній, гойдаючись від протягу, висіли паперові журавлики [27] й кусудама [28] . Мабуть, їх, збляклих від часу, залишили тут попередні хворі, і то не жінки. Ця прозаїчна палата навіть такою подобалася М. Дещо М. принесла з дому, але не мала й найменшої охоти хоч якось її прикрашувати. І не тому, що від самого початку знала, що пробуде у лікарні не більше тижня. Просто вона була байдужа до прикрас, чистоти й порядку. Її квартира теж була неприваблива: навіть годі

було сказати, хто тут живе — жінка чи чоловік. То тут, то там можна було наткнутися на вже готові або недомальовані картини олійними фарбами. То були твори не напоказ. і, крім того, ніби не жіночої руки.

Але це не означає, що М. була байдужа до краси. Вона лежала на ліжку під вікном і недбало оглядала давно знайому обстановку, а тоді повернула голову вбік — до А. Крізь вікно лилося бліде проміння зимового сонця, але ліжка А. воно не досягало — обличчя А. ховалося в тіні. Надходив вечір, але вмикати світло було ще рано. А. лежала навзнак, втупившись в стелю. Її профіль ледь-ледь проступав у сутінках, та в цій палаті лише на нього М. могла дивитися без утоми. Досі М. не раз крадькома зиркала на обличчя А., силкуючись зрозуміти, в чому його краса. „Стороння людина, може, й не побачила б у ньому чогось незвичайного,— подумала М.— А от мені воно уявляється якимось особливим”. Її обличчя здавалося символом смутку — на ньому можна було прочитати, як силою волі А. стримує свої почуття, як глибоко в серці притлумлює любов, як сумнівається в доцільності власної щирості. „Може, й я була колись гарною? — роздумувала М.— Але час забирає з собою навіть смуток. Зараз цей смуток ще красить її, та вона й не здогадується, що згодом він сточить її душу й тіло. Бідолашна. Смуток красить тільки молодих”.

М. не відводила очей від А., а та начебто не відчувала на собі того погляду. Широко відкритими очима, ніби в напівзабутті, вона втупилась у пляму на стелі. На її обличчі не було видно якихось переживань. Однак М. вважала його гарним, бо її стиснуті губи (вони могли в будь-яку мить затремтіти) протистояли душевним бурям, а очі насміхалися з власного відчаю. „Бідолашна! Скільки їй доводиться терпіти! І марнувати на це свою молодість”.

М. думала, дивлячись на А., а та, нічого не помічаючи, втупила очі в стелю. Коли ж згодом надійшов час вечеряти, М. встала з ліжка, накинула на себе халат, натягла на ноги шкарпетки і, взявши сковорідку та яйця, вийшла з палати. Незабаром у коридорі задеренчав візок, з'явилася медсестра й поставила на тумбочках дві таці з їжею. Але А. й цього разу не повернула голови, лише тихо подякувала.

— А.—сан, чого ти прикидаєшся, буцімто спиш? Пора вечеряти,— грубо озвалася М. ще з порога, тримаючи в руці сковорідку.

— Ніщо мені не смакує.

— Не кажи дурниць. Вставай. Я приготувала омлет.

А. спроквола ворухнулась і, поправляючи комір піжами, підвелася на постелі. М. поставила сковорідку на тумбочку й подала А. пальто, що лежало в її ногах. А. подякувала й накинула його собі на плечі.

— Ти, вважай, уже здорова, тож бадьорися,— сказала М.— З'їж омлет і наберешся сили.

М. розділила омлет надвоє й розклала на тарілочках. Лікарняна вечеря була вбога — невеличка смажена, але холодна котлета й овочевий салат.

— Начебто смачний,— промовила А.

— То тільки з вигляду. Насправді цей омлет не з найкращих продуктів. Як ти гадаєш, з чим він?

— З

шинкою?

— Чого схотіла! На жаль, у ньому нема й шматочка м'яса. Коли щось на кухні попросиш, усі супляться. Мені вдалося роздобути лише трохи цибулі. Щоб ти знала, цей омлет з цибулею.

— І такий смачний!

— Я рада, що він тобі сподобався. Як-не-як, а це таки омлет.

На ці слова А. всміхнулась — печаль виявилася безсилою перед усміхом. Обличчя А. стало лагідним, невинним, як у дитини.

— А.—сан, а ти вмієш готувати омлет?

Запитання було несподіване. А., досі усміхнена, кивнула головою.

— Ага. Вмію.

— Чудово! А от я, мушу признатись, не розуміюся на куховарстві.

— Невже? Ви завжди так смачно готуєте. От хоч би цей омлет.

— Це тобі так здається. Бо лікарняні страви несмачні. Годують нас тут абияк! — вигукнула М. майже сердито, водночас не спускаючи радісного погляду з усміхненої А.

Незабаром виявилося, що апетиту бракувало не так А., як М. Та, певно, А. сама помітила, що апетит у неї з'явився завдяки вмовлянню М. Хоч вечерю в лікарні подавали досить рано, але електрична лампочка під стелею вже горіла, ще більше підкреслюючи злиденний вигляд їхньої палати. Коло А. і М. не було торшера, а тому читати книжку чи газету лежачи було неможливо. Залишалося вести розмови або мовчати. Відтоді, як вони познайомилися, минув тиждень.

Цього вечора, як тільки медсестра, поставивши їжу я тумбочки, вийшла з палати, М. не лягла в своє ліжко, а присіла скраєчку на постелі А.

— Я хочу з тобою поговорити,— промовила вона тихо, повернувши голову до А. Та мовчки глянула на неї. А. випадково опинилася в одній палаті з М. і знала про неї дуже мало. Навіть не знала, яка хвороба привела її в лікарню, їй було відомо тільки те, що М.— художниця, викладає малювання в жіночій школі, здається, незаміжня, що до всього ставиться байдуже, з холодком, але від природи добра. М. ще ні разу не заговорювала з нею так серйозно.

— А що таке? — здивувалася А. М. ще вагалася — на її обличчі було видно розгубленість. Та від її колишньої різкості не лишилось і сліду.

— Моє діло запропонувати, а ти сама вирішуй. Ти не хотіла б поселитися разом зі мною? — випалила М. одним духом, глянула на недовірливе обличчя А., потім передихнула й повела далі: — Я розумію: може, це негарно з мого боку. Але ти не спіши з відповіддю.— Хоча А. не заперечувала, М. підняла руку, ніби збираючись спинити її.— Я подумала, що тобі нема куди подітися, нема де оклигувати, коли випишуть з лікарні. Якщо я помиляюсь, то пробач. Ти не думай, що я шпигувала за тобою. Я нічого не знаю про тебе. Мені байдуже до твого минулого. Але твоя розмова з директором лікарні впевнила мене в тому, що ти не живеш з батьками. В лікарню до тебе майже ніхто не приходив, і я зрозуміла, що тобі буде важко за її стінами. Тим більше, що тобі потрібен догляд, інакше оперований апендицит дасть ускладнення. Моє діло запропонувати, а ти сама вирішуй. Можеш переїхати до мене, трохи поживеш, відпочинеш, а тоді вже остаточно дійдеш до певного висновку. Словом, вважай, що так ти продовжиш своє лікування. Як ти на це дивишся? Я займаю кімнату на вісім татамі на другому поверсі, господиня дуже добра жінка (її чоловік загинув на війні) і не матиме проти тебе нічого поганого. Вдень я працюю в школі й дома не буваю, тож ніхто не заважатиме тобі відпочивати. А якщо тобі й це набридне, можеш зайнятися малюванням. Ну, то як тобі моя ідея?

Поки М. говорила, А. пильно дивилася на її запальне обличчя. Навіть очима не мигала, і вони то зблискували, то тьмяніли, поки нарешті не затекли слізьми.

— Ну, то як? Не думай, що я хочу взяти тебе під якусь особливу опіку. Просто в наш час, коли не вистачає житла, займати одній кімнату на вісім татамі — чисте марнотратство. На мене часто нападає журба, але я важко сходжуся з людьми, а тому не хотіла б жити з будь-ким. Я вже тиждень спостерігаю за тобою, навіть кілька малюнків накидала, і мені здається, що ми з тобою поладимо. То як, спробуємо?