Чтение онлайн

— Та нічого. Йдете в такий дощ?

Мотоко хмикнула.

Канае вмостився на дзабутоні в кутку кімнати і, попиваючи чай, який подала йому Аяко, поскаржився на погоду, а тоді спитав:

— Так що, вже мир і спокій?

— У якому розумінні?..— Аяко глянула на нього.

— Я просто дивуюся, що у вас така коротка пам'ять. А хіба не ваше зникнення минулого тижня наробило стільки переполоху?

— Ніякого переполоху не було. Це ви самі вигадали. Правда, Мотоко-сан?

— Сома-сан перелякався, бо ви йому подобаєтеся,— не відриваючись від їжі, відповіла Мотоко.

Злегка почервонівши, Аяко мовчки їла рис. Канае відчував, що треба було заперечити.

Та вирішив, що необережне зауваження викличе зворотну реакцію, і тому, всміхаючись, тільки сьорбав чай. „Перелякався не я, а Мотоко, — думав він.— І це означає, що вона любить Аяко. Та, бач, скидає вину на мене”.

— Чого ви на мене так пильно дивитеся? Хочете, щоб у мене апетит пропав?

Ця сцена їхньої спільної вечері здалася йому приємною і водночас трохи неприродною. Навіть якщо Аяко не вперше тікає з дому, то невже недавній переполох був безпідставним? А чи не є все це свідченням того, що такі випадки — необхідна частка їхнього сумісного життя? Як то кажуть, після бурі завжди тихо. І все ж Мотоко могла б бути приязнішою.

Канае чекав кінця вечері і, знічев'я посмоктуючи цигарку, все думав, як би повести розмову далі.

— А я до вас з одним проханням…

Мотоко відсунула чашку і, спираючись ззаду обома руками на татамі, глянула на гостя.

— Будь ласка, дайте й мені цигарку.

Тими словами вона ніби просила вибачення — до такої поведінки Канае звик уже давно. Вона завжди казала те, що в неї було на думці, і навіть тоді, коли розуміла, що чинить зле, не могла притримати язика.

— Оце вже лінощі! Свої ж цигарки маєте,— дорікнула Аяко, прибираючи посуд і не підозрюючи, що після наступних слів Мотоко їй доведеться тікати з тацею в коридор.

— То яке у вас прохання? Може, хочете повінчатися з Ая-тян? — запитала Мотоко, зі смаком пихкаючи цигаркою. Канае спочатку отетерів, а тоді зареготав:

— Та ні, в мене до вас службова справа.

— А жаль. Дарма зволікаєте з освідченням,— сказала вона без жодного натяку на жарт, проводжаючи очима постать Аяко.

— Хіба про це мова?

— Ні, але…

— І чого ви втручаєтеся в чужі справи?

Мотоко спокійно посмоктувала цигарку. На її обличчі годі було прочитати щось певне.

— Я хотів поговорити про обкладинку для книжки

— А що, хіба вона вже написана?

Канае сів зручніше і почав запально розповідати:

— Ви знаєте, я дуже винен перед вами. Річ у тому, що Сінсаку Йосіда не зміг вчасно подати рукопису, і довелося перегравати заново. А тому мені незручно перед вами.

— Було б чим хвилюватися! Ви ж сказали, щоб я не починала, поки нема рукопису.

— Справу цю піднято наново, обговорено на видавничій нараді й вирішено укласти книжку із статей, замовлених в окремих авторів, а Сінсаку Йосіді доручити їх редагування. Художнє оформлення залишається за вами, Моегі-сан.

— Он як…— Мотоко взяла ще одну цигарку зі столика й запалила, а тоді додала: — Трохи непевна справа. Ви можете сказати, ця книжка побачить світ чи ні?

— На жаль, у видавничому ділі так споконвіку ведеться, бо для нього і автор, і художник — це лише своєрідне знаряддя праці.

— Ну що ж, хай зостанеться в силі наша попередня домовленість. До речі, в мене є питання щодо цієї книжки…

Канае збирався щось уточнити, але в той час у кімнату повернулася Аяко з чисто вимитим посудом на таці. Збагнувши, що розмовляють не про неї, вона жваво спитала:

— Сома-сан, вас знову картали?

— Та начебто. А ви б мені не допомогли?

Аяко поставила чашки в буфет

і присіла біля подруги. Мотоко прибрала байдужого вигляду і спокійно палила цигарку.

— То що вас хвилює? — перепитав Канае.

— Отже, завдання виявилося непростим? Може, я неясно висловлююсь…

— Хочете сказати, що я недооцінив його важкість? Ну гаразд, розповідайте, що ви про це думаєте.

— Постараюсь…— Мотоко роздушила в попільничці недопалок і вже без зупинки повела далі: — Коли я нещодавно заявила, що справа непевна, то мала на увазі сумніви щодо видання цієї книжки. Про її зміст ні в колишньому, ні в теперішньому варіанті я не маю уявлення. Але, не зачіпаючи питання про вигоду, вважаю, що книжка ця потрібна. Точніше, вона повинна бути корисною. І не має значенення, вийде книжка у світ до річниці атомного бомбардування чи пізніше. У ній мусять знайти відображення наші роздуми про те, в чому полягає цінність миру. Ми маємо утверджувати наше до нього ставлення. Та коли вагаються — видати чи ні,— то це означає, що не вистачає запалу, правда?

— Цього разу її вже опублікують. Тільки от дивно: коли раніше я повідомив, що з деяких причин її видання затримується, вам, здається, було однаково.

— А що ж тоді можна було вдіяти? І таке в житті буває. Тепер же внесено нові зміни, і мені закортіло вас покритикувати.

— Річ у тому, що видавництво хоче мати зиск від книжки. Увесь запал іде на те, щоб з'ясувати, буде на неї попит чи ні.

— Он що!

Її очі, завжди переповнені тьмяним світлом зневаги, раптом заблищали. Канае ще не встиг збагнути, що все це віщує, як Мотоко накинулася на нього:

— Отже, ви, Сома-сан, працюєте у видавництві, для якого найголовніше — це вигода, і думаєте, що зможете випустити прибуткову книжку? Невже і „Шлях до миру” належить до таких? Я гадаю, що подібна книжка напевно знайде широкий попит, бо проблема миру зачіпає кожну людину. Крім того, мені здавалося, що передусім ви самі гаряче зацікавлені в збереженні миру і тому бажаєте виходу цієї книжки. Може, я помилилася?

— Звичайно, зацікавлений,— ображено відповів Канае.— А то чого б я так старався, щоб вона мала пристойний вигляд, і саме у вас замовляв художнє оформлення? Та, нажаль, Йосіда-сан не подав рукопису…

— А чи це не означає, що вам не ви вистачало завзяття?

„Ого, читає нотації, як головний!” — зітхнув Канае.

— Чого ви нападаєте на Сома-сана? — втрутилася Аяко, та Мотоко не звернула на неї уваги. Вона не спускала з гостя своїх блискучих очей.

— Сома-сан, як ви гадаєте: що таке мир?

Як не кажи, а це запитання повертало розмову в зовсім інший бік, але Канае бракувало життєвого досвіду, щоб спритно ухилитися від нього. У таких випадках він одразу ставав серйозним.

— Мир?.. Мир — це, здається, інстинктивне прагнення людини.

— Можливо,— погодилася Мотоко, та в її очах спалахнув глузливий усміх.— А хіба не такою ж інстинктивною є її схильність до суперництва? По-моєму, мирне, спокійне життя без пригод буває хіба що уві сні. Коли все пустити напризволяще, то люди обов'язково зчинять сварку, а держави й народи — війну. Хіба це не прояви інстинкту?

— Ви дотримуєтеся думки, що людська природа одвічно зла?

— Не обертайте все на жарт. Я гадаю, мир треба самому обрати, а не приймати мовчки від когось як подачку. Японці програли війну, і їм було його даровано. Нав'язано. Вони наситилися миром і кажуть, що нічого кращого за нього на світі немає. Вважають, що такий узятий у борг мир триватиме завжди. Та невже це справжній мир?