Меч Арея
Шрифт:
— Як се по-вашому?
— Я-м роду полянського. По-нашому Юр. А по-сiврському Джюрджь. Он у нас є косак iз землi Сiврської, його ймено такоже Джюрджь. А по-деревлянському Тур. Тепер вiдаєш?
— Вiдаю, – мовив Борислав i перезирнувся з Богданом.
— А князя Юра знаєш? – запитав кремезний отаман i перевернув жердину з лосем.
— Чув єсмь, – ухильно вiдповiв Борислав, похоловши вiд страху.
Але страх виявився марним. Отаман був балакучим i вiщим. Перевертаючи над вогнем лося, вiн почав пояснювати:
— Як ми речемо на сього звiра?
— Лось, – одказав хлопець.
— Iстинно.
— Зумiв єсмь, – усмiхнувся хлопець.
— А як той звiр, що живе в лiсi й страшно гарчить? Видiв си такого?
— Нi. Лише забитого. Медвiдь речеться.
— О! – погодивсь отаман. – А пощо? Бо мед вiдає. А ти вiдаєш?
— Вiдаю!
— То й ти єси медвiдь?!
Отаман зареготав, реготали й усi, хто чатував коло вогнища.
— Не єсмь медвiдь, але чоловiк, – пiдшморгнув Борислав.
— А ци вiдаєш ти, що чоловiк так i звався колись?
— Коли?
— А давно.
— Не вiдаю.
— Так слухай. Є така пiсня:
Ой пiду я до лiсу, до лiсочку,
Та втну собi дубову тесочку,
А на тiй тесi та рогатина,
Та й не пострашусь лютого русина.
Вiддай ми, русине, своє рухо,
Щоб тепло було ми та сухо.
Косак не спiвав, а навспiвки проказував пiсню, якої хлоп'якам не доводилося чути.
— Осе таке, – закiнчив вiн. – То як? Зумiв єси? Ти якого єси роду?
— Полянського.
— Тож ти i єси русин. Усi поляни – руси: й тиверцi, й улучичi, й дулiби, й геть усi до Галицьких верхiв. Бо поляни народженi медведями, сирiч, русинами. Тиверцi й досi кажуть на сього звiра рус. Од русiв є пiшло все наше плем'я. Того й звемося руси, або русичi, сирiч сини руса-медведя. Зумiв єси?
— Зумiв єсмь, – протяг Борислав, а Вишата широко всмiхнувся. Йому дуже сподобалась оповiдь косатого лугаря, бо й сам дуже скидався на медведя. Тiльки Богдан мовчки стояв осторонь.
Отаман спитав:
— Хто ваш зверхник? От сей? – вiн кивнув на всмiхненого Вишату, найвищого й найстаршого з-помiж трьох" але Борислав показав очима на Богдана.
— Тю! – здивувався косак. – Пощо?
— Княжич, – вихопилося в Борислава, й вiн закусив язика, та слово вже кинуте, й тут нiчого не вдiєш.
— Велике цабе, – посмiхнувся косак. – Я б, бувши вами, вiддався б пiд руку от сього. Здоровий, як медвiдь, i дужий, та ще дужчий буде. А що є княжич?..
Борислав вибачливо блимнув на княжича, той мовчки червонiв.
— А ти, вуйку, не дивися… Вiн того дня скiлькох потрощив гатилом…
I почав розповiдати про позавчорашнє бойовисько пiд Києвим городом. Засмаглi лугарi слухали, аж роти пороззявляли, а коли Борислав дiйшов краю своєї розповiдi, кремезний отаман приступив до Богдана й узяв його за плечi:
— От се по-нашому! – Тодi подумав i тихо сказав: – Iди до моєї чоти. Хоч ти й недолiток та ще й княжич… Ми з тебе доброго косака зробимо. Хочеш?
Богдан, похиливши голову, мовчав. Сей здоровенний лугар ще не знає всього, не знає, що вiн, Богдан, заколов учора вночi їхнього зверхника, хоч i мрiяв шукати слави саме серед осих веселих людей iз косами за вухом.
— Братове! – гримнув до товаришiв отаман. – Чи чули сте? Маємо нового косака. Зветься Богдан Гатило.
Хай усi вiдають, як сей отрок дубовим гатилом потрощив голови ворогам землi Руської! Богдан Гатило! На сьому бути! Гатило!Се слово сподобалося всiм, i кожен пiдходив, аби ближче подивитися на хлоп'яка, який стояв оддалiк i мовчки тупивсь у землю.
— А ти не бре? – раптом прискалив око кремезний отаман.
— Хай покарає мене Морана, хай упаде менi Пек на голову! – скоромовкою заприсягнувся Борислав.
— Тодi на сьому й покладемо! – сказав останнє слово косацький отаман.
Але Богдан ще не сказав свого слова.
Обiдали всi гуртом. Лугарi сидiли круг багаття, кожному дiсталося по доброму шматку смаженої лосини, й кожен, перш нiж уп'ястися в неї зубами, вiдривав найкращий кусник i кидав у жар, урiкаючи своєму захисниковi. Згадувано було й Бiлого Бога Дажбога, що зветься Сонцем; i вiтця його Соварога, який правує небом i землею i був уже тодi, коли в свiтi ще нiчого не було; й саму Землю-матiр, що її дехто прозиває Ладою, бо дає лад i людям, i тваринi, й усякому зеловi; й Перуна, котрий мече блискавки, й Перунових духiв; i весняного Дажбога Ярила; й чотириголового Дажбога Свiтовида; й семиголового Дажбога Сiмаргла; i холодноруку Морану, котра вiдбирає в чоловiка життя; й Цура з Пеком, що живуть у вогнi земному й пiдземному; й русалiй, водяникiв, лiсовикiв та домовикiв, без яких не ступиш i кроку, й навiть упирiв та вовкулакiв, бо не знаєш, де будеш узавтра, куди зверне твоя нога й звiдки слiд чигати небезпеки.
— А Мокошу забули? Хай береже косакiв од грiха, iже речеться ручний блуд. Бо в косака зроду-звiку нема й не було жони, нi лади-любки, а сил багато є й руки суть великi. Тож хай береже нас од грiха. Їж, Мокошо!
I почалося загальне трапезування.
Пiсля обiду пiшли напувати коней, тодi дехто покликався на влови, iншi латали ногавицi й гунi, дехто лагодив кiнську збрую чи оружжя.
Вечеряли свiжовпольованими дикунами та косулею. Перед смерком же в стан заблукала сива вiдьма. Вона ворожила косакам на руцi й передрiкала їхню долю. Косаки сприймали її слова цiлком серйозно й дякували, хто чим спроможний, i нарiкали новi жертви своїм богам та богиням.
Вiстусi дали добре попоїсти, й вона сiла грiти старi кiстки бiля вогнища. Тодi згадали про новоявленого косака Богдана, й не тому, що вiн був княжичем, а через те, що вславився як Гатило.
Вiдьма взяла хлопцеву дiсницю й почала розбиратися в заплутанiй лiнiї його життя. Говорила й про зелений бiр, i про холодну воду, й про перемоги на боронному полi, й про дiвчину чорнокосу, й про синьооку, й про славу ловчу, й про перестрiт на роздорiжжi, закiнчила ж так:
— А вмреш од жони, яку залюбиш. Умреш, коли трiсне тятива твого лука.
В Богдана по спинi полiзли мурахи. Вiн широко розплющеними очима дивився на стару вiстунку, яка, повiдавши його долю, смачно вминала розiмлiлу дичатину. Коли вогонь згас i в таборi настала тиша й темрява, княжич тихо витяг з тулiї свого новенького лука й замахнувся, щоб пошпурити його якнайдалi вiд себе. Хоч би там що було з усiма отими жонами, зате лук викине, свою наглу смерть.
Але, замахнувшись, передумав i почав розв'язувати тятиву. Адже вона може лопнути й сама по собi, просто перетлiти й лопнути, й ворожiння старої вiстухи збудеться. Зубами й нiгтями насилу розв'язавши тугу тятиву, вiн кинув її в потiк. Тепер се вже не тятива, а просто шматок турячої жили, й слова вiдьми не збудуться. Закинув Богдан i тернове лучище, лише потому спокiйно лiг спати…