Чтение онлайн

— Ваш коктейль… — мовив оксамитовим голосом бармен, елегантно подаючи їй на срібній таці високу склянку, прикрашену без зайвини.

— Дякую! — не знала, як почати споживати цей шедевр.

Хлопець був, видно, тямовитим — чемно вклонившись, поставив тацю на маленький круглий столик, припасований до краю дивана. Маруся якусь мить дивилася на склянку, зрештою зважилася, зробила ковточок. Відчула всередині маленьку гарячу доріжку, чимось припахчену. А чим — не могла збагнути. Запах знайомий… Спробувала ще.

Марусі було добре. Закортіло

покласти ноги на диван. І вона це зробила. Легка мелодія, здавалося, розгойдувала. Прикрила очі від задоволення. Пила маленькими ковтками коктейль і більше ні про що не хотіла думати.

— Тобі добре, королево? — нахилився над нею Роман.

— Ой! — шарпнулася з несподіванки.

— Я злякав тебе?

— Ні. Просто не почула, коли підійшов.

— Ми починаємо гру. Вона називається «кам'яне обличчя». Хочу, щоби ти подивилася, — нагнувсь і поцілував їй руку.

Маруся простежила очима за Романом. Той ще раз озирнувся, всміхнувсь їй і підійшов до дівчини, котра, наче марево, невідомо звідки взялась у цій залі. Була схожою на білого птаха — легкого й невагомого. Мала на собі лише білу прозору туніку, що від найменшого руху спурхувала легким серпанком, оживлюючи тонку фіґурку дівчини. Роман підвів її до столу, а сам сів на вільний стілець.

Дівчина пригнулась і пірнула під стіл. Маруся напружилась і почала уважно спостерігати за її рухами. Ніяк не могла збагнути, що там можна робити. Увімкнули підсвітку і Марусі не треба було напружувати зір, аби спостерігати за дійством. А воно було несподіваним. Жінка затисла в жменях поділ своєї сукні й відчула себе ніяково. Але продовжувала спостерігати. Намагалася розгадати умови цієї гри.

Дівчина по черзі розщібнула штани чоловіків. Вирази їхніх облич не змінювалися. Так само по черзі робила міньет. Уже в Марусі змінився вираз обличчя, а чоловіки були непроникними. Вони продовжували грати в карти, наче під столом нічого й не відбувалося. Так тривало кілька хвилин. Раптом усі показали на смуглявого красеня. Той, стиснувши кулаки, махнув ними в повітрі й застогнав. За якусь мить заворушився, дістав із кишені піджака стодоларову купюру, поклав на стіл і, поправляючи на ходу штани, подався до бару.

Гра тривала. Маруся принишкло спостерігала. Вона зрозуміла умови гри і чому вона називається «кам’яне обличчя». Лице мало залишатися незмінним, що б під столом не відбувалось. Якщо на чиємусь обличчі прочитувалося задоволення, і це бачили, той клав купюру. Останній із учасників забирає гроші.

Цим останнім і був Роман. Він зібрав гроші, дав дві купюри дівчині й відправив її з кімнати. Підійшовши до решти чоловіків, випив із ними коктейль і потис кожному руку.

— Тобі сподобалася гра, королево? — присів біля неї на диван.

— Несподівано… — ледь вимовила Маруся.

— Несподівано сподобалася?

— Несподівано закінчилася…

— Хочеш продовження?

— Ні… Не хочу…

— А я хочу…

Він присів біля дивана на коліно, взяв її руку, поцілував. Дивився в очі

пильно і благально. Маруся не могла зважитися сказати щось різке. Мовчки дивилася на нього. Раптом відчула, що їй зовсім не хотілося, аби він зараз випустив її руку, допоміг зодягнутись і відвіз додому. Цієї миті Роман навівав на неї давно забуте бажання близькості. Тіло окуталося теплою хвилею його потужної чоловічої енергетики. Жінка сама потягнулася до нього — торкнулася рукою волосся, очей, губ.

Роман застогнав, ткнувся обличчям у її коліна, потім обхопив їх руками, і плечі його затрусилися, наче в німому риданні. Жоден звук не зринав. Здавалося — це триватиме безкінечно. Але він підняв до неї очі.

— Ходімо!

Маруся не перечила. Наче маленька дівчинка, яку вели за руку, мовчки йшла за Романом. Ще одні двері — й обоє опинилися в невеличкій білій кімнаті. Крім білості, жінка нічого й не бачила. Така сама біла пелена застилала очі. Марусі не хотілося розглядати інтер’єр, як і відриватися від Романового подиху.

Заграла музика. Вона здалася Марусі також білою. Їм було солодко купатися в тій білій музиці, у нестримній пристрасті, в жагучих доторках, що доводили спрагле тіло до дрібного тремтіння.

Скільки тривав той безум, скільки носила на гребені хвиля пристрасті їхні тіла, Маруся, навіть приблизно, не могла знати. Вона наче випірнула з якоїсь неймовірної глибини й по-новому звикала до звичайного повітря та світла.

— Королева… — голос застрягав у пересохлому горлі. — Моя королева…

— Тун… — запнулася. — Романе, я нічия, — запротестувала Маруся.

— Ти нічия жінка… А королева моя! І не сперечайся!

— Мабуть, пора додому, — раптом спохопилася Маруся.

— Як скажеш, королево. Чи, може, не пора? — заглядав у очі Роман.

— Таки пора, — пом’якшила голос. — Я від себе такого не чекала.

— А я про таке і мріяти не міг, — проводив пальцями по щоках жінки. — Я не тільки бачу тебе, а й торкаюся. Господи! Як же солодко тебе торкатися!

Марусі були приємні його доторки, слова. Прикрила очі. Відчула — ще якась мить — і порине у глибокий сон. Не хотілося ворушитися. Отак би лежати, слухати його голос, відчувати його пальці й тулитися до плеча… Від такої думки здригнулася. Он як розслабилася! Цього не можна допускати. Це небезпечно й аж ніяк не потрібно. Піднятись і йти! Але тіло не збиралося реагувати на думки. Тоді Маруся скомандувала вголос:

— Негайно додому! — прозвучало не вельми переконливо.

— Ти до мене, королево?

— Я до свого тіла…

— Залишайся тут! Назавжди! — вигукнув запально і благально.

— Ти що, Романе? — його слова протверезили Марусю. — Ми ж домовилися…

— Про що? — не зрозумів Роман.

— Як про що? Про те, що я — вільна!

— А чи ж я тебе неволю?

— Ніби я сама… А ніби й не я…

— Ось тобі маєш! То з ким я щойно був? — заглянув ув очі.

— Хто зна, — мовила кокетливо. — Тут у тебе такі ігри…