Гра в королеву
Шрифт:
У той час, коли виношувала Олеся, вчилася в академії і писала кандидатську, потрібно було, щоби хтось постійно доглядав за Яринкою. Маруся вже виснажилась, а навчання закинути не могла. Бо не лише відчувала в тому потребу, а, що найперше, хотіла довести батькам свою самостійність і спроможність справлятися з будь-якими обставинами. Звичайно, найрозумніше — найняти няню. Але жодна няня не буде працювати задармо. А Дмитро саме в цей час займався якимось новим проектом, що мав забезпечити йому Нобелівську премію. Марусі ніяк було чекати на премію, тож почала наполягати на тому, щоб чоловік негайно знайшов роботу з нормальною
Саме тоді у них і виникли перші справжні непорозуміння. Дмитро, одержимий своєю ідеєю, очікував розуміння від Марусі, а вона, своєю чергою, одержима материнською любов’ю, думала лише про доньку і майбутню дитину. Крім того, виснажувалася навчанням.
Батьки того дня приїхали без попередження. Просто подзвонили в двері. Була післяобідня субота. Маруся, приспавши Яринку, збиралася пити чай. Дістала три останніх київських сухарики, поклала на тарілочку і, втупившись, наче зчитувала з них, як із кавової гущі, своє майбутнє.
Дверний дзвінок вивів із задуми. Відчиняла без особливого настрою, впевнена, що це Дмитро, і чергова розмова буде нелегкою. Несподівано побачила дві пари рідних очей. І її очі не витримали, розтеклися таким несподіваним потоком, що не встигла зронити жодного слова.
Мамині очі не кліпали. Вона побачила другу Марусину вагітність (та вже помітно округлилася) — і їй перехопило дихання. Батько, вгледівши таку ситуацію, озвався першим:
— Здорова, доню! Чи не рада нам, що в дверях тримаєш? — запитав, аби почати хоч якусь розмову.
— Татусику! — кинулася до нього донька.
— А звідки сльози в мого зайчика? — тремтіння в його голосі видавало хвилювання. — Хто це тут зібрався плакати?
— Ні, ну що ти? Я не буду, — намагалася опанувати себе.
— Мамуню, пробач…. — підійшла, не наважуючись обняти.
— Дівчинко моя, що ж ти наробила? — заголосила раптом така стримана у почуттях мати. — Що ж ти наробила зі своїм життям? — не вгавала жінка.
— Ірино! — сказав суворо батько. — Ти завелась, як баба! Це тобі не личить… — пом’якшив голос.
— Володю, ти що, сліпий? — показала на Марусю. — У неї ж знову буде дитина…
— Не у неї, а в нас! І досить цих комедій із гордощами! До чого довели дитину… — глянув на доньку зболено. — Марусю, вище носа і запрошуй на чай!
— Звичайно… Заходьте… Пробачте… — чомусь ще більше розгубилася Маруся.
— Де внучка? — роззирався по кімнаті.
— Спить… — показала на ліжечко, накрите рожевим балдахіном.
Маруся легенько відхилила шторку, і батьки прикипіли поглядом до внучки. Обличчя їхні, наче за командою, обм’якли і розпливлися в усмішці, очі зволожилися.
— Милий Боже! Це ж твоя копія, Марусю… — прошепотіла мама. — Ти такою ж гарнюнечкою була, — сльози закрапали одна по одній.
— Мамо, я впевнена, що і ти в її віці була саме такою. Ми ж однієї породи. Правда? — заглянула в очі.
— Доню… — обняла Марусю і захлипала.
— Так, народ, марш на кухню… А то зараз додасться ще один голос, — кивнув на Яринку.
На кухонному столику у маленькій тарілочці лежало три сухарики. Всі три погляди зупинилися на них. Потім переглянулися.
— А що — гулять так гулять! — першою озвалася Маруся і показала рукою на стіл, приховуючи свою незручність за жартом.
— Це все, що лишилося від обіду? — підозріливо запитала мати.
— Це все, що передбачалося на
обід, — гірко посміхнулася Маруся. — Пропоную розділити з королевою цю трапезу! Якщо не гидуєте… Зараз зроблю чай.Вона поставила на вогонь чайник. Приготувала чашечки. Насипала у чайничок заварку. А батьки мовчали. І ця мовчанка вже починала тиснути Марусі на потилицю.
— Ви мовчите, наче що трапилося… — поглянула на маму, а потім на тата.
— Це все, що ти мала з’їсти? — запитав, приголомшений побаченим, батько.
— Татусю, я ж не щодня так їм. Просто саме сьогодні у мене вийшов такий обід. Що, у вас ніколи такого не було?
— Не було… — впевнено відповіла мама. — Не було, Марусю… Ти не пам’ятаєш наші обіди?
— Мамусю, я пам’ятаю… Але ж не весь час так було. А студентські ваші часи?
— Дитино моя, коли твоя мама була вагітна, вона їла все для того, щоби ти у нас такою красивою народилася. Вважаєш, що за сухарями народиш здорову дитину? Ти ж розумна дівчинка і маєш знати, що для цього потрібні насамперед вітаміни! А де вони?! — гарячкував батько.
— Вітаміни справді бувають рідко. У нас нині не найкращий час… Самі виявилися заслабкими… А допомоги нізвідки, — Маруся не докоряла, просто розмірковувала. — Зі своїм небажаним сімейством я вам не потрібна. Дмитровій мамі — також… Усі покинули нас… — це прозвучало гірко. — Можливо, й справді не треба було створювати сім’ю, поки не впевнилися, що гідно справимось. Але вже так трапилось. І як би не було тяжко, ми намагаємося самі, принаймні, вижити. Та ще врахуйте, дорогі мої батьки, — посміхнулася, — я не закинула навчання. У мене через місяць — державні! І я впевнена, що складу їх на відмінно! І сина народжу! Справжнього козака! — голос її підвів, здригнувсь — і вона перервала свій емоційний месидж.
Батьки мовчали. Такі прості й болючі доньчині слова пекли обох. Через те вони часто кліпали й переглядались. А що сказати у відповідь? Найближчі люди кинули у найтяжчий час. І це вони, для яких вона була сенсом життя. Що може з людьми зробити затятість… Хотіли довести доньці свою незамінність? А тепер і не знають, що штовхнуло їх на таку безглуздість. Самі мучились і дитину довели ось до чого… Лише величезні очі й… живіт. Але навіть у такому хисткому становищі донька не втратила впевненості, не опустила рук, не зчиняла істерик… Так тонко і точно окреслила місце батьків у своєму житті… Точніше, вони самі його відвели, покинувши її з внучкою виживати. Хіба не знали, що той ґеній не спроможний утримувати сім’ю. Можливо, то й не його вина. Мозок зятя запрограмований на науку. Через те він безсилий перед побутом і невлаштованістю. Дмитрові самому потрібна нянька. Ну, якщо й не нянька, то секретарка — точно…
— Пробач нам, доню… Єдине, що можу сказати, — батько підійшов близенько й обійняв за плечі. — Ми мучилися там, ти мучилася тут… І все через якісь дурні гордощі. Хіба ж вони варті оцього відчуття, коли повертається душа?! Я лише тепер, коли бачу тебе, доню, коли можу притулити до себе — відчуваю свою цілісність. А то наче півлюдини ходило по світу весь той час, що ми жили, мов чужі. Ти думаєш, мати відчувала не те саме? — дивився співчутливо на дружину. — Просто вона, як і ти, ніколи собі не дозволяє слабкостей. Хоча… Повірте мені, дівчата, нормальні слабкості краще, ніж дурна сила волі. Бо через неї можна і душу надірвати. Що, зрештою, ми й зробили успішно.