Гра престолів
Шрифт:
— Чи не бажають пан та пані скористатися опочивальнею? — запитав Мізинець. — Мушу попередити, Старку: тут за такі послуги беруть гроші.
— Хвильку наодинці, більше я не прошу, — відповіла Кетлін.
— Гаразд. — Мізинець рушив до дверей. — Та не затримуйтеся. Нам з Правицею вже давно час повернутися до замку, поки нашу відсутність не помітили.
Кетлін підійшла до нього і взяла його руки у свої.
— Я не забуду, як ти допоміг нам, Петире. Коли твої люди прийшли по мене, я не відала, чи мене ведуть до друга або
Петир Баеліш посміхнувся.
— Ви розчулили мене, люба пані, у кращих почуттях. Та ліпше нікому не кажіть. Я роками намагаюся переконати двір, який я хижий та жорстокий. Аби ж стільки тяжкої праці не спливло намарно.
Нед не повірив жодному його слову, та все ж мовив гречно:
— Дозвольте і мені принести вам щиру дяку, пане Баеліш.
— Овва, це справді коштовний дарунок для мене, — мовив той із нещирим захопленням.
Коли двері за ним зачинилися, Нед обернувся до дружини.
— Щойно прибудеш додому, негайно напиши Гелманові Толгарту і Галбартові Гловеру. Під моєю печаткою. Вони мають скликати по сотні лучників кожен і поставити залогу в Калин-Копі. Дві сотні вправних стрільців здатні втримати Перешийок проти цілого війська. Напиши також князеві Мандерлі, аби полагодив і зміцнив укріплення Білої Гавані та поставив там добрі залоги. Від сьогодні й надалі я хочу, аби за Теоном Грейджоєм добре наглядали. Якщо почнеться війна, ми нагально потребуватимемо флоту його батька.
— Війна?! — В Кетлін на обличчі з’явився жах.
— Це на крайній випадок, — пообіцяв їй Нед, молячись, щоб він не настав. Він знову обійняв дружину. — Ланістери безжальні, коли бачать слабкість, як на своє горе дізнався Аерис Таргарієн. Але вони не наважаться вдарити на північ, не маючи за собою усієї сили держави. А її вони не матимуть. Тим часом я маю ще кривлятися у цьому вертепі, мовби нічого не сталося. Пам’ятай, навіщо я тут, кохана моя. Щойно я знайду докази, що Ланістери замордували Джона Арина…
Він відчув, як Кетлін затремтіла у його обіймах. Її пошматовані руки вчепилися у нього.
— Знайдеш… — запитала вона, — і тоді що, коханий?
«Тоді почнеться найнебезпечніше», сказав собі Нед.
— Джерелом правосуду в державі є король, — мовив він. — Коли я дізнаюся правду, то муситиму піти до короля.
«І молитися, щоб він залишився таким, як я сподівався», додав Нед про себе, «а не перетворився на те, чого я боюся».
Тиріон III
— То ви вже певно мусите їхати? — запитав князь-воєвода.
— Конче певно, пане Мормонте, — відповів Тиріон. — Мій брат Хайме непокоїтиметься. Може навіть забрати в голову, що ви вмовили мене вдягти чорне.
— Якби ж я міг. — Мормонт ухопив крабову клішню і хряснув нею в кулаці. Незважаючи на старість, князь-воєвода зберіг у руках силу справжнього ведмедя. —
Ви хитромудра людина, Тиріоне. Такий, як ви, нам на Стіні став би у пригоді.Тиріон вишкірився.
— Тоді я накажу повизбирувати карликів з усього Семицарства і надіслати їх вам, пане Мормонт.
Поки всі реготали, він висмоктав м’ясо з однієї крабової ноги і взявся до іншої. Краби, свіжі й соковиті, приїхали цього ранку зі Східної Варти у діжці зі снігом.
Єдиний за столом, хто не зізволив бодай всміхнутися, був пан Алісер Терен.
— Ланістер із нас глузує.
— З вас — так, пане Алісере, — відповів Тиріон. Цього разу сміх навколо столу був якийсь збентежений.
Теренові чорні очі застигли на Тиріоні, палаючи ненавистю.
— Чи не забагато ви маєте панської пихи, як для півпанського зросту? Може, вийдемо надвір і поглузуємо сам на сам?
— Навіщо? — запитав Тиріон. — Краби ж тут.
На це решта товариства знову зареготалася. Пан Алісер підвівся, стиснувши губи тонкою рискою.
— Ану виходьте і жартуйте зі зброєю в руці.
Тиріон кинув оком на свою правицю.
— Чом би й ні, пане Алісер. В мене саме і зброя є — приміром, виделка для крабів. Почнемо двобій?
Він скочив на стільця і почав штрикати пана Алісера у груди крихітною виделкою. Баштову світлицю затопив регіт. Князь-воєвода від сміху пирснув на всі боки шматочками крабового м’яса і трохи не задихнувся. Навіть його крук гучно закаркав з-над вікна: «Двобій! Двобій!»
Пан Алісер Терен вийшов з кімнати такий прямий і напружений, наче йому хтось встромив кинджала у дупу.
Мормонт усе ще боровся зі сміхом, який його душив. Тиріон гепнув воєводу по спині.
— Переможцеві належить здобич! — оголосив він. — Тож я забираю Теренову частку крабів собі.
Нарешті князь-воєвода спромігся заспокоїтися.
— Ви хитре створіння, але дарма так задираєтеся до нашого пана Алісера, — дорікнув він Тиріонові.
Тиріон всівся і ковтнув вина.
— Якщо людина малює ціль для лучників просто в себе на грудях, зрештою хтось та пустить у неї стрілу. Я бачив мерців, веселіших за вашого пана Алісера.
— А от і ні, він досить дотепний, — заперечив великий шафар Нічної Варти Бовен Марш, чолов’яга з себе круглий та червоний, мов буряк. — Чули б ви, які він дає прізвиська хлопцям у навчальному дворі.
Тиріон і справді чув деякі з тих прізвиськ.
— Б’юся об заклад, хлопці вигадали дещицю і для нього, — відповів він. — Та оббийте ж очі від льоду, панове-добродії! Панові Алісеру Терену радше личить вигрібати лайно зі стаєнь, аніж навчати юних воїнів Варти.
— Стайнярів у Варті не бракує, — пробурчав пан Мормонт. — Зараз нам інших і не присилають. Стайнярів, дрібних злодюжок та гвалтівників. Пан Алісер — помазаний лицар, один з небагатьох, які вдягли чорне, поки я тут воєводою. Він хоробро бився при Король-Березі.