Гра престолів
Шрифт:
— Дай-но я розповім усе сама, коханий мій. Так буде швидше. Слухай.
І він слухав, поки вона розповідала усе: від пожежі у бібліотеці до Вариса, стражників та Мізинця. Коли вона скінчила, Едард Старк сидів приголомшений біля столу, тримаючи кинджала у руці. «Бранів вовк урятував хлопцеві життя», майнула в нього млява думка. Що там сказав Джон, коли вони знайшли цуценят у снігу? «Вовченята самою долею призначені вашим дітям.» А він убив Сансину вовчицю, і заради чого? З провини? Зі страху? Яку ж дурість він учинив, якщо цих вовків послали самі боги?
Як Нед не потерпав
— Кинджал Біса, — повторив він. Якесь безглуздя. Він сплів пальці навколо гладкого руків’я з драконячої кістки і увігнав клинка у стіл, відчувши, як той пробиває дерево. Кинджал тремтів так, наче сміявся над ним. — Навіщо Тиріонові Ланістеру бажати Бранові смерті? Малий не зробив йому нічого поганого.
— Невже у вас, Старків, самий сніг між вухами? — запитав Мізинець. — Біс ніколи б не наважився на це сам.
Нед підвівся і зміряв кроками кімнату.
— Якщо до цього приклала руку королева, або ж, бороньте боги, сам король… ні, я в це не вірю.
І все ж, щойно він вимовив ці слова, як згадав той холодний ранок на полі курганів і Робертові балачки про горлорізів, яких слід надіслати до принцеси Таргарієн. Він згадав малого сина Раегара, його скривавлений, потрощений череп. Згадав, як король відвернувся від зробленого. Майже так, як відвернувся у трапезній палаті замку Даррі зовсім нещодавно. Він усе ще чув, як благає Санса, і згадував благання Ліанни.
— Швидше за все, король нічого не знав, — припустив Мізинець. — І то не вперше. Наш добрий Роберт дуже вправно заплющує очі на те, чого не хоче бачити.
На це в Неда не знайшлося відповіді. Перед очима стояло обличчя хлопця-різниченка, розрубаного мало не навпіл. Адже король не сказав про малого жодного слова. У голові Недові гупало.
Мізинець потягся до столу, витяг ножа з дерева.
— Та однак подібне звинувачення є зрадою. Ледве розкриєте рота, аби звинуватити короля, як уже танцюватимете перед Ілином Пейном. А от королева… якщо знайти докази, якщо примусити Роберта слухати, тоді, можливо…
— Ми маємо доказ, — мовив Нед. — Ми маємо кинджал.
— Оцей? — Мізинець недбало крутнув його у повітрі, тоді упіймав. — Гарна штука, але ріже на всі боки, пане мій. Біс, поза сумнівом, присягнеться, що кинджала було вкрадено або загублено десь у Зимосічі, а оскільки найманець мертвий, хто насмілиться стверджувати, що він бреше?
Він кинув кинджала Недові.
— Можу порадити тільки жбурнути його в річку і забути, що він взагалі колись виходив з валірійської кузні.
Нед зиркнув на нього холодними очима.
— Пане Баеліш, я маю честь належати до Старків на Зимосічі. Мій син лежить скалічений, і можливо, помирає. Він би вже помер, разом з Кетлін, якби не вовченя, яке ми знайшли у снігу. Якщо ви справді гадаєте, що я можу таке забути, то ви аніскілечки не порозумнішали від тієї днини, коли підняли меч проти мого брата.
— Може, я й справді той самий дурник, яким був тоді, Старку… та я стою тут живий, а ваш брат тліє у своїй морозній могилі вже років із чотирнадцять. Бажаєте зотліти поруч із ним — не мені вас відмовляти. Та я сам не палаю бажанням
приєднатися до вашого з братом товариства.— Ви остання людина, чийого товариства я бажав би будь-кому, пане Баеліше.
— Ви завдаєте мені глибокої рани. — Тут Мізинець поклав руку на серце. — Особисто я завжди вважав вас, Старків, досить відразливою породою, але Кет, з невідомої для мене причини, прикипіла до вас душею. Тож я спробую врятувати вам життя хоча б заради неї. Справа досить безнадійна, мушу визнати, але ж вашій дружині я ніколи не міг відмовити бодай у чомусь.
— Я розповіла Петирові про наші підозри щодо смерті Джона Арина, — мовила Кетлін. — Він обіцяв, що допоможе тобі знайти правду.
Едард Старк не надто радів з тієї допомоги, та все ж мав визнати, що сам би не впорався, а Мізинець колись був для Кетлін майже як брат. Та й хіба вперше Нед мусив діяти спільно з людиною, яку зневажав?
— Добре, нехай, — мовив він, затикаючи кинджала за пояс. — Ти казала про Вариса. Він знає усе?
— Не від мене, — відповіла Кетлін. — Ваша дружина все-таки не дурепа, Едарде Старку. Але Варис дізнається таємниці такими способами, про які ніхто не відає. Він володіє якимсь темним мистецтвом, Неде, присягаюся тобі.
— Та кожен знає, що в нього повно шпигунів, — відмахнувся Нед.
— Ні, справа не в самих шпигунах, — наполягала Кетлін. — Пан Родрік розмовляв з паном Ароном Сантагаром у цілковитій таємниці, але Павук якось дізнався про їхню розмову. Я його боюся.
Мізинець посміхнувся.
— Залиште Вариса мені, люба пані. Якщо дозволите сороміцький жарт — а де ж краще, як не тут — я тримаю його за яйця.
Він склав пальці так, наче вхопив щось, і посміхнувся.
— Або ж тримав би, якби той мав яйця. Бачте, коли пиріг відкривають, пташки починають співати, а Варисові це не сподобається. На вашому місці я б турбувався радше про Ланістерів, аніж про євнуха.
Таких нагадувань Нед не потребував. Він згадав той день, коли знайшли Ар’ю, і вираз на королевиному обличчі, коли та спокійно і м’яко мовила: «Але ж ми маємо вовка». Він згадав про хлопця Мику, про наглу смерть Джона Арина, про падіння Брана, про те, як старий Аерис Таргарієн вмирав на підлозі престольної палати, поки кров його життя висихала на визолоченому клинку.
— Пані дружино, — мовив він, повертаючись до Кетлін, — вам тут більше нема чого робити. Прошу вас негайно повернутися до Зимосічі. Де був один убивця, там можуть з’явитися інші. Хто б не бажав Бранової смерті, він скоро дізнається, що хлопчик живий.
— Але я так хотіла побачити моїх дівчаток… — знітилася Кетлін.
— Це було б дуже нерозумно, — втрутився Мізинець. — Червоний Дитинець повний цікавих очей, та й діти — балакучі створіння.
— Тут він має рацію, кохана моя, — визнав Нед. Він обійняв дружину і мовив до неї. — Беріть пана Родріка та їдьте до Зимосічі. За дівчатами я нагляну. Повертайтеся до наших синів та бережіть їх.
— Як накажете, мій пане. — Кетлін підняла обличчя, і Нед поцілував її. Скалічені пальці вчепилися йому в спину з відчайдушною силою, мовби намагалися навіки зберегти його у безпечному кільці рідних рук.