Чтение онлайн

— Джоне, ти колись прагнув знати, чому братчики Нічної Варти не беруть дружин і не породжують дітей? — раптом запитав маестер Аемон.

Джон знизав плечима.

— Та ні. — Він вкинув ще м’яса. Пальці лівої руки були слизькі від крові, а права боліла від ваги відра.

— Щоб не любити, — відповів маестер, — бо любов несе загибель честі та кладе край обов’язку.

Джон не міг погодитися, проте змовчав. Маестер мав сто років віку і велику владу в Нічній Варті; Джонові не личило з ним сперечатися.

Старий, здавалося, відчув його незгоду.

— Скажи-но мені, Джоне, якби настав такий день, коли твій вельможний батько мусив би вибирати між честю з одного

боку і коханими людьми з іншого, то що б він зробив?

Джон завагався. Він хотів сказати, що князь Едард ніколи б не зганьбив своєї честі навіть заради кохання, проте всередині тоненький лукавий голосочок шепотів: «Він породив байстрюка — де тут честь? А твоя мати — де його обов’язок перед нею? Він навіть імені її не казав».

— Він би вчинив так, як належить, — мовив Джон… занадто гучно, щоб заглушити сумніви. — Хай там що.

— Тоді князь Едард — з тих людей, яких в світі один на десять тисяч. Більшість із нас не мають такої сили. Що таке честь порівняно з коханням жінки? Що значить обов’язок у ту мить, коли тримаєш на руках новонародженого сина… або бачиш посмішку улюбленого брата? Слова за вітром, ось що. Слова за вітром. Ми лише люди, і боги створили нас кохати. То наша слава і наша велика біда.

— Люди, які утворили Нічну Варту, знали, що лише їхня мужність береже світ людей від темряви з півночі. Вони знали, що не можуть ділити свою вірність, бо це послабить їхню рішучість. Тож вони дали обітниці не мати ані дружин, ані дітей.

— Та в них були брати і сестри. Матері, які дали їм життя, батьки, які дали їм імена. Вони прийшли сюди з сотні ворогуючих королівств і знали, що часи зміняться, а люди — ні. Тому вони присягнулися, що Нічна Варта не стане на жоден бік у війнах того світу, який вони оберігали.

— Вони дотримали присяги. Коли Аегон вбив Чорного Гарена і забрав собі його королівство, Гаренів брат був князем-воєводою на Стіні та мав під своїм проводом десять тисяч мечів. Він не ступив ані кроку на південь. У ті часи, коли Семицарство ще було сімома окремими королівствами, не проходило жодного покоління людей, щоб три або чотири з них не воювали між собою. Але Варта не ставала на жоден бік. Коли андали перетнули вузьке море і зім’яли королівства першолюдей, сини розбитих королів дотрималися обітниць і залишилися чатувати на Стіні. Так було завжди, незліченні роки. Такою є ціна честі.

— Коли боягузові нема чого боятися, він не поступається хоробрістю іншим. Ми усі виконуємо свій обов’язок, коли за це не треба платити тяжку ціну. Шлях честі тоді здається легким та рівним. Але рано чи пізно у житті кожної людини настає день, коли він перестає бути легким, і тоді постає вибір.

Деякі з круків ще їли. Пошматоване м’ясо довгими нитками звисало в них із дзьобів. Решта, здавалося, спостерігала за людьми. Джон відчував на собі малі чорні оченята.

— І ось настав мій день… чи не це ви хочете мені сказати?

Маестер Аемон повернув голову і… подивився на нього своїми мертвими білими очима, неначе зазирнув у самісіньке серце. Джон відчув себе голим, нічим не прикритим. Він узяв відро обома руками і вкинув решту м’ясива крізь грати. Шматки м’яса та бризки крові розлетілися навкруги, лякаючи круків. Птахи злетіли у повітря, шалено галасуючи; найспритніші хапали м’ясо просто на літу і жадібно ковтали. Джон відпустив порожнє цебро, і воно брязнуло на підлозі.

Старий поклав змарнілу плямисту руку на його плече.

— Це боляче, хлопче, — мовив він тихо. — О, так. Вибирати… завжди було боляче. І буде. Я знаю.

— Ви нічого не знаєте, — гірко мовив Джон. — Ніхто цього не знає. Хай я лише байстрюк, та все ж це мій батько…

Маестер

Аемон зітхнув.

— Хіба ти не чув нічого з моєї розповіді, Джоне? Гадаєш, ти такий перший?

Він хитнув туди-сюди старечою головою. Рух був сповнений неймовірної втоми.

— Тричі боги вважали за потрібне перевірити мої обітниці на міцність. Одного разу — коли я був хлопчиком, другого — у розквіті чоловічих сил, і третього — вже на старість. До того часу сили залишили мене, очі затуманилися, і все ж останній вибір виявився не менш болючим за перший. Мої круки приносили вісті з півдня — слова, чорніші за їхні крила. Про падіння мого дому, про смерть моїх родичів, про безчестя і спустошення. Що я міг зробити — старий, сліпий, виснажений? Я був безпорадний, мов немовля, міг тільки побиватися і сидіти тут усіма забутий, поки мордували бідного братового онука, і його сина, і навіть малих онучат…

Джона вразили сльози, що блищали у очах старого.

— Хто ви? — запитав він тихо, майже налякано.

Беззуба посмішка затремтіла на старечих вустах.

— Усього лише маестер Цитаделі, прив’язаний службою до замку Чорного і Нічної Варти. У нашому братстві ми полишаємо родові імена, коли даємо обітниці та накладаємо на себе ланцюга.

Старий торкнувся маестерського ланцюга, який вільно звисав навколо його тонкої, безплотної шиї.

— Мій батько — Маекар, Перший тако наречений. Мій брат Аегон царював після нього у моє місце. Мій дід назвав мене на честь принца Аемона Драконолицаря — свого дядька або батька, залежно від того, яким пліткам вірити. Саме він дав мені ім’я Аемон…

— Аемон… Таргарієн? — Джон ледве вірив своїм вухам.

— Колись був, — мовив старий. — Колись був. От бачиш, Джоне, я таки дещицю знаю… і тому не візьмуся вирішувати, чи тобі залишатися, а чи їхати. Зроби цей вибір сам і живи з ним до кінця своїх днів. Так само, як я.

Його голос ослабнув до шепоту.

— Так само, як я…

Коли битва скінчилася, Дані пустила срібну полем трупів. Її служниці та воїни хасу їхали слідом, жартуючи та сміючись між собою.

Дотракійці пошматували землю копитами коней, видрали з неї жито і сочевиці, а тоді арахами та стрілами засіяли ниву людською плоттю і полили її кров’ю. Вмираючі коні, повз яких вона їхала, підіймали голови та верещали до неї. Стогнали й молилися поранені люди. Поміж них походжали «джака ран», «дарувальники милосердя» з важкими сокирами, що збирали врожай голів з мертвих та вмираючих. Слідом поспішала зграйка малих дівчаток, які висмикували з трупів стріли та складали у кошики. Останніми скрадалися, принюхуючись, кощаві й голодні дикі собаки, зграї яких ніколи далеко не відходили від халазару.

Вівці довше за всіх лежали мертві. Їх, напевне, були тисячі — почорнілих від мушви, потиканих стрілами. Дані знала, що то робота вершників хала Ого; в халазарі Дрого не було таких дурнів, щоб витрачати стріли на вівці, поки чабани гуляли недобиті.

Містечко горіло. Чорні дими звивалися вихорами, здіймаючись у важке синє небо. За понівеченими саманними стінами туди-сюди гасали вершники, довгими батогами зганяючи вцілілих докупи з димних руїн їхніх домівок. Жінки та діти халазару Ого йшли не без певної гідності, навіть після нищівної поразки. Тепер їм судилася неволя, та вони її, здається, не боялися. З міщанами все було інакше. Дані жаліла їх, бо сама пам’ятала, що таке безнадійний жах. Матері шкутильгали з порожніми, мертвими обличчями, тягнучи зарюмсаних дітей за руки. Серед них було лише кілька чоловіків: калік, боягузів та старих дідів.