Гра престолів
Шрифт:
Роббова шия зачервонілася від материної догани.
— То кажіть, які слова ви маєте на думці, матінко, — похмуро мовив він, угамувавшись.
— Фреї сидять на переїзді вже шістсот років. Століттями вони жили з мостового мита, яке збирали з подорожніх.
— Яке ж буде наше мостове?
Вона посміхнулася.
— Саме це ми маємо з’ясувати.
— А як я вирішу не платити?
— Тоді доведеться відступити до Калин-Копу і готуватися зустріти князя Тайвина у битві… або відростити крила. Іншого вибору немає.
Кетлін вдарила коня п’ятами і від’їхала, залишивши сина міркувати над своїми словами. Недобре буде, якщо він вирішить,
Був майже полудень, коли передовий полк вийшов до Близнюків, столу князів Переїзду.
Тут Зеленозуб плинув швидко і глибоко, але Фреї багато століть тому перекинули через нього міст і з тих пір забагатіли з мостових грошей. Міст був міцний, вигнутий вгору, з сірого тесаного каменю, такий широкий, щоб два вози проїхало поруч; з середини стирчала Річкова Вежа, стережучи відразу і дорогу, і річку стрілецькими бійницями у стінах, стельними бійницями просто над проїздом, важкими брамними решітками. Міст будувався трьома поколіннями Фреїв, і коли вони нарешті скінчили, то поставили дебелі башти з важких колод по обох берегах, щоб ніхто не міг проїхати без дозволу та платні.
З тієї пори дерев’яні башти поступилися кам’яним. Близнюки — два широких, неоковирних, грізних замки, однакових до найменшої дрібниці, з мостом між ними — охороняли переїзд вже не перше століття. Високі зовнішні мури, глибокі рови, важкі ворота з дубу та заліза стерегли підступи до мосту, який починався просто з внутрішніх веж; на кожному березі були влаштовані брамні решітки та передмостові башти-стрільниці, а сам міст боронила Річкова Вежа.
З одного погляду Кетлін зрозуміла, що ті замки годі взяти приступом. З мурів стирчав ліс списів, мечів, метавок, біля кожної щілини та бійниці стояв стрілець, замкового моста було піднято, решітку опущено, браму зачинено.
Великоджон почав лаятися та божитися, щойно побачив, яку їм влаштували зустріч. Князь Рікард Карстарк похмуро видивлявся, нічого не кажучи.
— Приступ нічого не дасть, панове, — оголосив Руз Болтон.
— Облога теж, зважаючи, що на тому березі в нас немає війська, аби відрізати другий замок, — похмуро пробурмотів Гелман Толгарт. На тому березі глибоких зелених вод віддзеркаленням свого східного брата стовбичив західний близнюк. — Навіть якби ми мали час. А ми його, власне кажучи, не маємо.
Поки північне панство озирало замок, збоку відкрилася потерна для вилазок, через рів перекинули містка з дощок, і назустріч їм виїхав тузінь лицарів на чолі з чотирма синами Вальдера Фрея, несучи на прапорі дві темно-сині башти на блідому сріблясто-сірому полі. Речником посольства виявився пан Стеврон Фрей, спадкоємець князя Вальдера. Усі Фреї мали зовнішню подібність до тхорів; зокрема, пан Стеврон, поважний чоловік більш як шістдесяти років, що вже мав власних онуків, скидався на особливо старого та виснаженого тхора. Але шляхетний звичай він знав і звернувся до товариства чемною мовою:
— Їхня вельможність князь, мій панотець, надіслали мене привітати вас, шановне панство, і спитати, хто має честь очолювати це могутнє військо.
— Я. — Робб дав остроги коню й виїхав наперед. Він був у повнім лицарськім риштунку, з лютововком на щиті, притороченому до сідла, з Сірим Вітром при боці коня.
Старий
лицар зиркнув на її сина з легкою насмішкуватістю у водянисто-сірих очах, хоча його мерин заіржав неспокійно та сіпнувся убік від лютововка.— Мій вельможний батько вважали б за честь розділити з вами трунок та частунок у своєму замкові й дізнатися мету вашого перебування перед нашою брамою.
Його слова впали посеред північного панства, наче камінь з метавки. Піднялася буча прокльонів, гнівного галасу, рішучої незгоди.
— Ви не повинні зголошуватися, пане мій, — звернувся до Робба Галбарт Гловер. — Князеві Вальдеру довіряти не можна.
Руз Болтон кивнув.
— Підіть туди самі, й опинитеся у його руках. Він продасть вас Ланістерам, кине до холодної або вріже горлянку — як йому заманеться.
— Якщо хоче побалакати з нами, хай відчинить браму, і ми всі поділимо з ним трунок та частунок, — виголосив пан Вендел Мандерлі.
— Або хай виходить і балакає з Роббом тут, на виду в його та наших людей, — запропонував брат останнього, пан Виліс.
Кетлін поділяла їхнє занепокоєння, але з одного погляду на пана Стеврона зрозуміла, що той невдоволений почутим. Ще кілька слів, і нагода буде втрачена. Треба діяти, і то швидко.
— Поїду я, — гучно оголосила вона.
— Ви, пані? — зморщив лоба Великоджон.
— Матінко, ви певні? — Здається, Робб певен не був.
— Ще й як. — Кетлін брехала і не червоніла. — Князь Вальдер — значковий мого батька. Я знала його, коли ще була дівчинкою. Його вельможність не завдасть мені шкоди.
«Якщо не побачить у тому своєї вигоди», додала вона про себе. Але певну правду краще тримати при собі, підпустивши навзамін трохи брехні.
— Я певний, що мій вельможний батько матимуть велику насолоду від бесіди з пані Кетлін, — мовив пан Стеврон. — Аби ручитися за наші добрі наміри, мій брат, пан Первин, залишиться тут до її безпечного повернення.
— Він буде нашим почесним гостем, — відповів Робб. Пан Первин, наймолодший з чотирьох Фреїв у загоні, зліз з коня та передав повід одному з братів. — Прошу вас простежити, пане Стевроне, аби пані матінка повернулися до заходу сонця. Я не маю наміру довго тут лишатися.
Пан Стеврон Фрей чемно кивнув.
— Як накажете, ласкавий пане.
Кетлін дала остроги коневі й рушила, не оглядаючись. Сини та вояки князя Вальдера оточили її почесною вартою.
Її батько колись сказав про Вальдера Фрея, що то єдиний князь у Семицарстві, який може виставити військо у поле просто з власних штанів. Вона нарешті усвідомила, що батько мав на увазі, коли приймала вітання князя Переїзду в трапезній його замку, оточеного двадцятьма живими синами (не рахуючи пана Первина, двадцять першого), тридцятьма шістьма онуками, дев’ятнадцятьма праонуками, незчисленними дочками, онучками, байстрюками і байстрюцькими дітлахами.
Князь Фрей, дрібний та зморшкуватий тхір, мав дев’яносто років віку, лису плямисту голову і таку подагру, що не міг стояти без сторонньої допомоги. Його нова дружина, бліде кволе дівча шістнадцяти років, супроводжувала ноші, коли князя вносили до палати. То була дев’ята пані Фрей.
— Яке задоволення бачити вас знову через стільки років, пане князю, — почала Кетлін.
Старий примружився на неї з підозрою.
— Та невже? Маю сумнів. Не треба мені солодких пісень співати, пані Кетлін. Я для них застарий. Чому ви тут? Чи ваш синок занадто пихатий, аби з'явитися власною особою? А ви мені тоді нащо здалися?