Чтение онлайн

Вони витискають нас звідусіль, — писала Фея у своїх тривожних листах зі Львова у 2003. «Борода пустив мене в „Ляльку“, і я вперше в житті зрозуміла, що відчувають погорільці на згарищі. Уся наша легковажність, усі наші вечори, коли ми думали, що вічно триматимемо дулю в кишені, ховались у своєму підвалі, аби урвати шматок щастя — це все ще на стінах, на тих тисячах фоток, ти, я, Ванда, Блюм, усі наші групи, молодняк весь, що довкола Діна був, Марек Іващишин, якого не сьогодні-завтра можуть заарештувати. Ми таки їх дістали, більше вони нас не залишать».

Їх громили: закрили «Ляльку», обшукували редакції, трусили наближені бізнеси. Пакт про ненапад між паралельними світами більше не діяв. Фея писала, як повилізало усе, що вони раніше намагалися не помічати: хтось злив Марека на допиті в податковій — помстився за невиплачений гонорар, хтось почав користуватися нагодою та перехоплювати атакований бізнес, хтось вчасно обрав

поставу циніків та скептиків: «Які впізнавані сюжети, література, література! Історія, Елайджо, не просто мчить на нас з усієї дурі, вона, блядь, набуває романних форм. Знаєш, як у доброму трилері відразу не зрозуміло, хто найбільший паскуда, так і у нас, після багаторічної „зав’язки“ виявилося, що наші „патрійоти“ і „державники“, і навіть галицькі сепаратисти завжди готові до послуг своїх нібито ідеологічних противників».

І що далі, то менше ставало відтінків, лише чорне і біле — одні трималися, інші впали в істерику й перейшли на протилежний бік, із завзяттям новонавернених та азартом піроманів атакуючи тих, хто колись був для них найближчим. Кожного дня надходило нагадування: заки вони розгортали простір, відшукували своїх, будували свою скріплену потом на рок-концертах мережу, закохувалися, пиячили, стібалися, віднаходили один в одному радість і тепло, відкривали один одному серця — весь цей час за ними невпинно заздрісно стежили. Активізувалася найогидніша інквізиторська порода, ті, хто раніше не насмілювався до них наближатися, а чи вони просто відмовлялися їх помічати. Так чи так, ті, сірі й злобні, виявилися готовими виносити вироки, сіяти сварки й взаємні підозри, вони вилазили на форумах, публічних зібраннях, у курилках та кулуарах, і без того безнадійну, гнітючу атмосферу супроводжувало їхнє отруйне шипіння. Фея писала йому про один із таких випадків: під час якоїсь презентації, яка переросла у політичну дискусію, мова зайшла про недавній корупційний скандал: кілька чиновників свавільно намагалися продати на аукціоні земельну ділянку, яка належала університетському викладачеві філософії, той спалив себе на знак протесту. Місто стояло на вухах. «І тут, уявляєш, — писала Фея, — встає отака „правдива галицька пані“, мов з церковного хору, молода кобіта, і каже, що покійний дістав ділянку у спадок від батьків, а ті, зовсім не львів’яни й отримали її після війни у-зрозуміло-який-спосіб, тобто з натяком на російське прізвище професора. І так, очі долу, інтонації плаксиві, самі духовні цноти. Ненавиджу їх — садюг у довгих спідницях, будь-якого чоловіка поруч перетворюють на кастрата, якщо гніваються на людях — тільки за долю України, патріотки, в церкву ходять, а тишком-нишком поїдом їдять усе живе довкола — родину, дітей, співробітників, сусідів. Розумієш, раніше така курва ніколи би на людях не вилізла, сиділа б у своєму кубельці та родину догризала. А нині вони, мов гієни, збігаються на наш відчай, як на падло…».

Колишній коханий Феї Сашко розсварився з польськими партнерами: ті за деякий час після Феїного звільнення розібралися зі складними політичними преференціями та зажадали пояснень: на додачу до сумнівних спонсорів у них були питання щодо, так би мовити, фінансової дисципліни. Директор фундації переїхав до Києва працювати кимось на кшталт піарника в опозиції.

«Ми стали підозрілими, ми навіть в нещасні випадки більше не віримо», — писав Блюм про чергову втрату, про авто, що на повній швидкості злетіло з нічної чернігівської траси, про те, що «це знову наші, чомусь останнім часом це завжди наші. Знаєш, коли вся тусовка збирається на похоронах, це вже не тусовка. Це вже щось інше. Ці смерті зробили нас чимось іншим». І переповідав останні чорні жарти: «Одна бомба на львівському Форумі видавців чи на концерті Чубая в Києві, й цю країну можна брати голими руками».

Наші ангели і демони, наші ґенії завжди з нами, вони несуться за нами своїм циганським табором: подорожуючи, ми чуємо їхній тупіт за спиною. Ми відчуваємо, як гарячково вони намагаються нас наздогнати. Якось у Новому Саді в Сербії Елайджа бачив щось подібне: циганський оркестр, дюжина спітнілих чоловіків в однакових футболках із трубами, тромбонами, гобоями, кидалися на весільні кортежі біля місцевої мерії чи як там називається в Сербії ця установа, де беруть шлюб. Вони грали на бігу, частина грала одну мелодію, частина — зовсім іншу, це було скажене попурі, одна балканська пісня змагалася з іншою за увагу слухачів та гаманці гостей.

У моменти втечі Елайджі видавалося, що за ним біжить скажений оркестр, і він спиною відчував блиск його міді на сонці, його пристрасть, його жадібність і його музику.

Елайджа робив благочинні внески в літературні фонди, які видавали письменникам стипендії. Письменники їхали у далекі, переважно західні країни. Їздили нічними поїздами. Закохувалися. Блукали і бухали. Вдихали міські протяги. Елайджа думав про те, що хотів би бути на їхньому місці, думав кожного разу, підписуючи чек. Але віддавав гроші, які міг би сам витратити у такий же спосіб.

Не тому, що не вмів писати. Тому, що більше не вмів жити.

Він займався липким безособовим сексом, після якого повертався у звичне життя, мов зі сну. Змінювалися тіла подружок, але він не міг поєднати їх у голові із тими запаморочливими моментами, коли його проймав дріж на трапі літака чи збивала з ніг хвиля нових запахів у чужому місті. Спроби розділити ці досвіди спочатку з одною дівчиною, потім з іншою, потім ще з одною лише додавали відчуття марноти та туги. В якийсь момент Елайджа вирішив, що краще вже розділяти — віднести цей секс до справ побутових, а тим часом сподіватися, що цілісне саме знайде його десь раптово під час п’янки зі старими друзями або чергової подорожі. Парадоксальним чином ті його подружки, які проходили у графі «побутових справ», залишалися з кращою думкою про нього як про сексуального партнера, аніж кілька тих, з якими він зміг бодай трохи вхопити оцього відчуття цілісного, чогось зіставного з гітарним рифом чи луною концерту опівночі в червні, чи кількома секундами турбулентності, коли літак різко змінює курс.

Так Елайджа дожив до осені 2004 року. Він вдивлявся в репортажі CNN, сподіваючись побачити у натовпі обличчя — одне-єдине з мільйона. «Як віртуозно я примудрився знову пропустити все найцікавіше!». Коли у 1989 він дивився, як падала Берлінська стіна, йому було до сліз образливо, що він надто пізно народився, що він не встиг це прожити. 15 років по тому він знову, як останній мудак, сидить перед телевізором, і його знову немає там. Це було настільки іронічно, що Елайджа навіть не зміг впасти у розпач. Якщо його життя має якийсь візерунок, то той, хто його створив, має добре почуття гумору.

Він знайшов на супутнику революційний український 5 канал. Через різницю в часі його день і ніч переплуталися: ночами він вдивлявся у зворушливі, нашвидкуруч зроблені кліпи-нарізки з кадрами київського Майдану, на пісні, які він слухав ще у Львові, і на Її пісні зокрема. Як, як їм вдалося, курва, у кілька хвилин спресувати всі їхні найсміливіші, навіть не оформлені у мрії бажання, та ні — як їм вдалося це зробити, хто ці люди, вони ж на них навіть ніколи не сподівалися! Як їм вдалося потрапити у ритм цих пісень, яких вони, може, навіть і не слухали у цих своїх райцентрах?! І що вона відчуває там тепер, коли її музика стала реальністю?

Його друг з Українського Села Лука, який таки поїхав тоді до Києва, був сповнений ейфорії: «Це як Вудсток, man!». Із плутаних розповідей Луки Елайджа лише міг припускати, що люди, яких він кілька років тому залишив у стані апатії та озлобленості, ці чоловіки і жінки, яким катастрофічно бракувало чітких обрисів, краси у тих лініях, яка відділяє їхні тіла від навколишнього простору, огорнені невизначеністю — віку, уподобань, бажань, мрій — раптом перетворилися на найбільшу в світі хіпівську комуну. Звичайно, частину цього враження можна було списати на загалом туристичну візію Луки, все ж таки це була перша його поїздка після традиційної виправи до родичів у Галичину ще в студентські роки (RidnaMandrivka/StezhkyKultury). З іншого боку, Фея, віддихавшись від кількох тижнів чергування в Українському Домі в центрі Києва — мейли від неї були короткі, як телеграми з фронту, в одне-два речення: «Стою тут, чай розливаю», «У нас тут трохи стрьомно: кажуть, спецназ під Києвом» або «Я з вашими журналістами в „Барабані“», — врешті відписалася навдивовижу оптимістичними враженнями:

«Повіриш, Іллюша, навіть я, стара блядь, думаю, що це було диво. Нам неймовірно пощастило. Навіть не знаю, чим ми це заслужили».

Вдома Лука намагався навернути його на шлях істини: якось навіть потарабанив Елайджу на якийсь прощальний бенкет української делегації. Делегація складалася переважно з чарівного жіноцтва, про що Лука точно знав із повідомлень intelligence service Українського Села. Він уже й не пам’ятав, як опинився на імпровізованій after-party у готельному номері: як відомо, українці люблять бухати у готельних номерах, у них майже завжди із собою стратегічний запас алкоголю. Елайджа любив цю їхню партизанську звичку, їхній алкоголь і їхніх жінок. Його обраниця сиділа на підлозі, і їй вистачило одного тільки погляду, аби Елайджа пропав, провалився, згинув. Він на той час був уже добряче вгашений, а тепер от ще догнався. Дівчина з України час від часу вставала за льодом, кожного разу так досконало, ніби рослина виростала з підлоги. Потім сталося диво: вони разом пішли в 7Eleven за цигарками, якусь годину перед тим минула страшна злива, але спека не відступала, нічне місто парувало, і вони танцювали просто посеред вулиці. Елайджа тримає у руках цю теплу заморську рослину, вона вислизає з його рук, він просить запальничку у п’яного перехожого, чорношкірого старого, перекидається з ним кількома словами.